4 хв читання
Російський істеблішмент виправдовує війну проти України різними міркуваннями — від загроз національній безпеці та запобігання можливому нападу на російські території до «денацифікації» України. Однак жахіття війни, яку Росія веде проти сусідньої держави, дають змогу проаналізувати й переосмислити трактування російської політики, яку вона формувала та послідовно втілювала протягом останніх двох десятиліть. Глибоке розуміння справжніх мотивів такої позиції російського керівництва має вирішальне значення для визначення подальшого курсу дій щодо Росії.
У світовому порядку, що сформувався на початку 1990-х років, Російська Федерація вже не була тією наддержавою, якою був її попередник — СРСР. Після здобуття незалежності багатьма колишніми радянськими республіками Росія втратила території, а також економічний і політичний вплив. Пошук нового сенсу існування у поєднанні з укоріненою у свідомості російського населення пам’яттю про нещодавні вплив і могутність їхньої держави породив ревізіоністські ідеї щодо сучасної конфігурації системи міжнародних відносин.
Було зрозуміло, що США не сприймають Росію як рівного суперника, а сфер, у яких вона могла цьому протидіяти, було небагато. Однією з них стали безпека та стратегічна стабільність — наскрізні теми російсько-американських відносин. Помітивши, що безпекова тематика допомагає наблизитися до статусу глобальної держави, і не маючи змоги досягти значних результатів в інших сферах, Росія почала розглядати свою зовнішню політику крізь призму безпеки, тобто вважати більшість питань навколо себе безпековими, навіть коли вони такими не були. Ця парадигма виразно простежується в риториці російських посадовців щодо енергетики, економіки та політики.
Отже, з цього погляду нещодавня політика Росії щодо України та західних держав — будівництво газопроводу «Північний потік — 2» для маніпулювання європейськими країнами; стягування військ до українського кордону та використання їх як засобу тиску; висування західним державам ультиматумів щодо перебудови європейської системи безпеки; а також вторгнення в Україну після провалу переговорів — була спрямована на здобуття статусу глобального центру ухвалення рішень, який розмовляє з провідними державами на рівних.
Продовжуючи наведені вище міркування, росіяни вважають, що їхня держава має власну сферу впливу, яка повинна бути недоторканною для інших суб’єктів. Звісно, ця «зона виняткових інтересів» охоплює колишні радянські республіки та членів соціалістичного блоку. Саме це пояснює, чому Путін назвав розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття: він відкрив колишнім союзникам Росії шлях до віддалення від неї та привів частину з них до вступу в НАТО і Європейський Союз.
З огляду на це будь-які ознаки прозахідної політики, що означають втрату російського політичного впливу, сприймаються як загроза національним інтересам і викликають у Кремля особливо болісну реакцію. Це було очевидно під час народних протестів у Білорусі та Казахстані, де Росія активно підтримувала проросійські уряди; у 2008 році, коли вона вторглася в Грузію після заяви останньої про намір вступити до НАТО; і в Україні у 2014 році, коли Революція гідності призвела до повалення проросійського президента Януковича, після чого Росія окупувала Крим і розпалила війну на Донбасі. Нинішнє поновлення бойових дій є закономірним продовженням цієї лінії російської політики, спрямованої на порушення прав людини й обмеження суверенітету незалежних держав, які Росія вважає частиною своєї сфери впливу.
Попри те що Росія є найбільшою країною світу й багата на природні ресурси, більшість її населення живе доволі бідно. Оскільки Кремль надзвичайно стурбований збереженням своєї влади, він мусить створювати видимість демократичних процесів у державі та забезпечувати суспільну підтримку. Щоб відвернути увагу від проблем, із якими звичайні росіяни стикаються щодня, пропагандистська машина створює й поширює численні міфи про зовнішніх ворогів, які нібито роблять усе можливе, аби знищити державу. Цілком закономірно, що такі наративи переважно зосереджені на західних державах і НАТО, яких зображують ворожими силами, винними в усіх російських негараздах.
Навіть попри цілковиту безпідставність таких звинувачень Заходу та численні порушення прав людини й національного законодавства, вчинені Путіним і всім російським істеблішментом, останніх сприймають як месію та рятівників нації. Звідси й зростання суспільної підтримки російського президента після окупації Криму у 2014 році та початку неспровокованої повномасштабної війни проти України півтора місяця тому.
У світлі попередніх тез геополітична, економічна та символічна цінність України мала особливе значення для російських еліт. Тому Кремль робив усе можливе, щоб не дати українцям віддалитися від Росії. Однак більшість російських зусиль зі створення позитивного образу своєї країни серед населення України — передусім, але не лише, щедре фінансування проросійських кандидатів у президенти, політичних партій і телеканалів — дали протилежний результат.
Опір українського народу численним спробам гноблення та його прагнення рухатися на Захід, до демократії й свободи, породили серед російського істеблішменту особливу зневагу до українців, яку широко підхопило й підтримало населення. Кожен крок України вперед на шляху до успіху сприймається як ворожий Росії. Повномасштабне вторгнення стало для росіян черговою нагодою продемонструвати, що вони не зупиняться, доки незалежна українська держава не припинить існування.
З огляду на викладене агресивну зовнішню політику Росії, яку вона втілювала протягом останніх років, тривалий час неправильно тлумачили й недооцінювали. Однак відкрита агресія проти демократичної держави майже в центрі Європи допомагає цивілізованому світу усвідомити справжню сутність російської політики й зрозуміти, що стримування чи умиротворення агресора такого масштабу не може замінити його зупинення єдиною та потужною відповіддю.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
