29 хв читанняІдеологічні течії й надалі відіграють центральну роль у політичному житті Латинської Америки. У регіоні політичні ідентичності формуються не лише економічними програмами чи електоральними вподобаннями, а й історичною пам’яттю, колективним досвідом і наративами, що ґрунтуються на ідеях суверенітету, соціальної справедливості, антиімперіалізму та відносин зі Сполученими Штатами.
Це історичне та ідеологічне підґрунтя має значення для того, як латиноамериканські актори інтерпретують міжнародні події. Іноземні інтервенції, революції, військові диктатури, демократичні переходи та конфлікти холодної війни сформували політичний словник, у якому такі поняття, як невтручання, самовизначення, залежність і стратегічна автономія, залишаються вкрай впливовими. Унаслідок цього ліві та праві в Латинській Америці часто відображають не лише внутрішньополітичні позиції, а й конкуруючі погляди на міжнародний порядок, роль Заходу та межі впливу великих держав.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року виявило цю складність. У Латинській Америці уряди, політичні лідери, медіа та громадська думка не відреагували через єдину регіональну призму. Натомість війна породила різноманітні, а подекуди й суперечливі інтерпретації, сформовані національними інтересами, ідеологічними рамками та наративами про суверенітет, інтервенцію й глобальну силу.
У цій статті розглядається, як ці ідеологічні традиції та наративні рамки вплинули на латиноамериканське сприйняття України та війни Росії. Спочатку вона окреслює історичні й політичні чинники, що сформували політичну культуру регіону, потім аналізує позиції, яких латиноамериканські країни дотримувалися на міжнародних форумах, і зрештою досліджує політичні та медійні наративи, що сприяли розбіжностям у розумінні конфлікту.
Унаслідок різних чинників традиційний ідеологічний поділ на «лівих» і «правих» не можна розуміти так само лінійно, як у Європі, оскільки він сформувався під впливом історичного досвіду, позначеного структурною нерівністю, інституційною крихкістю та глибоким — як прямим, так і непрямим — впливом зовнішніх конфліктів. Ці чинники змінили масштаб і значення цих ідеологій у кожній країні. У Латинській Америці ці ярлики, які в інших контекстах будуються навколо відносно стабільних партій та інституцій, зазвичай переплітаються з вимогами перерозподілу, претензіями на суверенітет і реакціями на кризи різного характеру, створюючи політичну карту, що є більш плюралістичною та менш передбачуваною.
Під час холодної війни ця складність поглибилася. Ідеологічна боротьба між державами Західного та Східного блоків призвела до серії державних переворотів, здійснених через військові інтервенції в Південному конусі.
Цей сценарій втілився в тому, що стало відомим як операція «Кондор», у межах якої очолювані Сполученими Штатами диктаторські режими Бразилії, Парагваю, Болівії, Уругваю, Чилі та Аргентини здійснювали скоординовану кампанію державного тероризму. Ця модель поєднувала авторитаризм, державні репресії та консервативні проєкти розвитку, що призвело до низки злочинів проти людяності, скоєних унаслідок транснаціональної координації проти ідеологічно опозиційних до Заходу секторів.
У межах цієї моделі саме Сполучені Штати (через свою Доктрину національної безпеки та інші інструменти політичного й військового впливу в регіоні) сприяли стигматизації лівих секторів, соціальних рухів і прогресивних груп у самих державах, позначаючи їх як внутрішні загрози. Це визначення слугувало виправданням надання військовим фінансової, розвідувальної та навчальної підтримки напередодні встановлення різних авторитарних режимів на континенті, щоб забезпечити проамериканські союзи в регіоні та усунути радянський вплив.
Тим часом Центральна Америка та Карибський басейн переживали власну динаміку інтервенціонізму за значно прямішою логікою протистояння. У цьому регіоні Сполучені Штати зосереджували свої дії на припиненні будь-якого політичного проєкту, що загрожував їхній гегемонії чи безпосереднім інтересам, шляхом таємних операцій, економічного задушення та фінансування повстанських сил. Так, у 1954 році ЦРУ втрутилося, щоб організувати повалення демократично обраного президента Гватемали Хакобо Арбенса, чия аграрна реформа зачіпала монополії американських компаній і тому була стигматизована як комуністична загроза.
У межах цієї моделі саме Сполучені Штати (через свою Доктрину національної безпеки та інші інструменти політичного й військового впливу в регіоні) сприяли стигматизації лівих секторів, соціальних рухів і прогресивних груп у самих державах, позначаючи їх як внутрішні загрози. Це визначення слугувало виправданням надання військовим фінансової, розвідувальної та навчальної підтримки напередодні встановлення різних авторитарних режимів на континенті, щоб забезпечити проамериканські союзи в регіоні та усунути радянський вплив.
Паралельно Центральна Америка та Карибський басейн переживали власну динаміку інтервенціонізму за значно прямішою логікою протистояння. У цьому регіоні Сполучені Штати зосереджували свої дії на припиненні будь-якого політичного проєкту, що загрожував їхній гегемонії чи безпосереднім інтересам, шляхом таємних операцій, економічного задушення та фінансування повстанських сил. Так, у 1954 році ЦРУ втрутилося, щоб організувати повалення демократично обраного президента Хакобо Арбенса в Гватемалі, чия аграрна реформа зачіпала монополії американських компаній і тому була стигматизована як комуністична загроза.
На Кубі після перемоги Революції та як безпосередню відплату за націоналізацію власності, що належала американцям, було запроваджено суворе торговельне, економічне та фінансове ембарго (яке залишається чинним донині), покликане ізолювати острів і спричинити падіння уряду Кастро.
Зі свого боку, випадок Нікарагуа чітко продемонстрував використання та фінансування воєнізованих формувань у 1980-х роках, які були розгорнуті для дестабілізації уряду Сандиністського фронту національного визволення (FSLN), що раніше переміг проамериканську диктатуру Сомоси у 1979 році. У цьому зв’язку Сполучені Штати фінансували, озброювали й навчали «контрас» — коаліцію контрреволюційних повстанських груп, що значною мірою складалася з колишніх членів Національної гвардії Сомоси.
Як було показано, існування різноманітних антиімперіалістичних дискурсів у Латинській Америці (як на рівні держав, так і їхніх політичних спектрів) не випливає лише з абстрактної ідеологічної прихильності. Радше це глибоко позначилося на самих принципах дипломатії в регіоні, зокрема на схильності відкидати автоматичне узгодження позицій із великими державами.
Таким чином, багато урядів регіону надавали пріоритет суверенітету та непідпорядкуванню блокам, що виливається в дискурс «активного неприєднання». Це пояснює, чому перед обличчям міжнародних конфліктів, таких як війна в Україні, значна частина регіону схильна дипломатично засуджувати вторгнення, зберігаючи водночас критичну чи неоднозначну позицію щодо санкцій і постачання зброї, аби не обмежувати свій простір для автономії.
У цьому контексті позиції латиноамериканських держав зазвичай є прагматичними та нюансованими: вони відкидають порушення кордонів і військове вторгнення, але також не бажають нести економічні чи політичні витрати, які вважають нав’язаними зовнішніми силами. Це поєднання нормативних принципів (неприйняття агресії) та розрахунків національних інтересів (уникнення санкцій) породжує зовнішню політику, яка ззовні може здаватися суперечливою чи неоднозначною. Однак вона відповідає історичній традиції збереження автономії та уникнення перетворення на поле битви великих держав. Ця логіка допомагає пояснити, чому деякі уряди наголошують на необхідності переговорів і дипломатичного виходу, надаючи пріоритет багатостороннім каналам і публічному нейтралітету щодо війни.
Утім, важливо уточнити, що ця спільна історична спадщина не означає, що Латинська Америка діє як єдиний блок. Хоча захист автономії щодо великих держав є спільним знаменником, його практичне застосування перед обличчям вторгнення Росії в Україну та його багатовимірного впливу виявляє глибоку фрагментацію, яка залежить саме від уряду при владі та його ідеологічного складу. Наприклад, у межах того самого лівого спектра можна знайти беззастережне засудження й дотримання міжнародного права (як у випадку Чилі); неоднозначні посередницькі позиції, що уникають відчуження Москви (як у дипломатії, яку провадить Бразилія); та відверту підтримку Росії з боку авторитарних режимів (таких як Венесуела або Нікарагуа), які інструменталізують класичний антиімперіалістичний дискурс не як принцип нейтралітету, а як інструмент політичного виживання та прямого протистояння із Заходом.
Насамкінець необхідно врахувати вплив торговельних зв’язків Латинської Америки з Китаєм і Росією, які можуть формувати простір для маневру багатьох урядів на тлі побоювань односторонніх санкцій. Китай нині став другим за величиною торговельним партнером регіону, а потік імпорту й експорту перевищив 500 мільярдів доларів у 2022 році, що передбачає залежність від цього ринку в питаннях сировини, інфраструктури та фінансування.
Для порівняння, торгівля з Росією є значно обмеженішою, однак її присутність як постачальника продовольства й енергії (а також символічного актора в антизахідному дискурсі) впливає на готовність певних урядів займати обережніші або критичніші позиції щодо західних держав.
Наведений вище контекст може допомогти пояснити, чому зовнішня політика Латинської Америки щодо глобальних конфліктів зазвичай уникає жорстких таборів і більше схиляється до стратегій посередництва та відносного нейтралітету. Якщо дивитися крізь цю призму недовіри до Заходу, стає можливим зрозуміти, чому певні латиноамериканські сектори та уряди інтерпретують війну в Україні, переважно зосереджуючись на розширенні НАТО. З аналітичного погляду, таке рамкування породжує асиметрію у сприйнятті конфлікту: зосереджуючи дискусію на ролі безпекового альянсу, ці наративи схильні відсувати на задній план дебати про територіальний суверенітет України та військову агресію Росії.
Складний історичний контекст, постійне прагнення до автономії та ідеал нейтралітету, розглянуті вище, не обмежуються внутрішньою динамікою регіону; вони також безпосередньо впливають на глобальну дипломатичну арену. У цих межах військове вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року стало поворотним моментом у міжнародній системі, особливо в динаміці співпраці та безпеки. Для Латинської Америки воно означало висунення на перший план її історичної неоднорідності та недовіри до гегемонних блоків на головних багатосторонніх форумах.
Хоча регіон географічно віддалений від конфлікту (а його власні економічні та політичні обставини відсунули інтерес до розвитку та наслідків війни на задній план національних порядків денних), міжнародні резолюції змусили латиноамериканські держави публічно визначити свої позиції. Ці відповіді не склалися в єдиний блок, а натомість утворили повний спектр позицій, що виявляє, як кожна нація встановлює власний внутрішній баланс між нормативними принципами, стратегічними союзами та претензіями на суверенітет щодо гегемонних блоків. Відповідно, цей розділ надає перевагу голосуванням на багатосторонніх форумах перед риторикою виступів латиноамериканських лідерів чи президентськими заявами. На відміну від заяв, формальне голосування в міжнародному органі є актом зовнішньої політики, що представляє офіційну позицію держави та спричиняє конкретні дипломатичні наслідки. Тому воно полегшує систематичне порівняння, оскільки передбачає індивідуальні відповіді на ті самі тексти в ті самі часові межі, зменшуючи суб’єктивність, властиву тлумаченню виступів різного характеру, тривалості та мети.
Одним із найважливіших багатосторонніх форумів є Організація Об’єднаних Націй (ООН). Після вето Росії в Раді Безпеки Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію ES-11/1, яка вимагала припинення вторгнення та виведення російських сил з території України. У відповідь на цю ситуацію сформувалися блоки країн на підтримку резолюції, серед яких особливо вирізнялися Аргентина, Бразилія, Чилі, Колумбія, Коста-Рика, Мексика, Перу та Уругвай. Натомість уряди Куби, Нікарагуа та Болівії вирішили утриматися — позиція, що залишалася послідовною на різних багатосторонніх форумах і підтверджує тісніші політичні та стратегічні зв’язки з Росією.
Зі свого боку, в межах того самого органу Рада з прав людини запропонувала призупинити членство Росії шляхом голосування в Генеральній Асамблеї. У цьому контексті латиноамериканські держави, зокрема Аргентина, Чилі, Колумбія, Перу та Уругвай, підтримали призупинення членства Росії, тоді як Мексика разом з іншою групою країн вирішила утриматися. Нікарагуа, тим часом, проголосувала проти пропозиції, ставши на один бік із Кубою, Китаєм, Сирією та Білоруссю. У цьому ж руслі Рада ООН з прав людини ухвалила резолюцію A/HRC/49/L.1, що стала резолюцією A/HRC/49/1, якою було засновано Незалежну міжнародну комісію з розслідування щодо України. Вона засудила тяжку ситуацію у сфері прав людини та міжнародного гуманітарного права, що виникла внаслідок вторгнення, і доручила Комісії документувати порушення, збирати докази, встановлювати відповідальних осіб та зберігати докази для майбутніх кримінальних проваджень. Тоді Болівія та Куба були єдиними двома латиноамериканськими державами, що утрималися під час цього голосування.
Подібна тенденція спостерігалася в Організації американських держав (ОАД). Хоча організація засудила російське вторгнення, а згодом призупинила статус Росії як постійного спостерігача, голосування знову відобразило розбіжності всередині регіону. Хоча більшість держав підтримала ці заходи, такі країни, як Болівія, Нікарагуа, Сальвадор, Аргентина, Бразилія, Гондурас і Мексика, зайняли обережніші позиції, утримавшись або не взявши участі в голосуванні. Це свідчить, що, попри широкий регіональний консенсус щодо неприйняття застосування сили, зберігалися розбіжності стосовно ступеня дипломатичної ізоляції, яку слід застосувати до Росії.
Аналіз зайнятих позицій дає змогу виокремити щонайменше три основні групи, чия орієнтація виходить за межі простої шкали близькості до Росії чи України. Перша група, до якої входять Куба, Нікарагуа, Венесуела та Болівія, зберігала послідовну позицію незасудження на всіх розглянутих форумах. Ця група має спільні політичні риси, зокрема щодо врядування та якості демократії. Деякі випадки відповідають авторитарним режимам, як-от Куба, Венесуела та Нікарагуа, тоді як інші демонструють гібридні характеристики або дефіцитні й обмежені демократії, як-от Болівія. У цьому контексті варто зазначити, що Куба, Нікарагуа та Венесуела є головними партнерами Росії у сфері безпеки в Латинській Америці, підтримуючи угоди про оборонну співпрацю, які включають продаж військового обладнання, технічну допомогу та розвідувальну діяльність; при цьому Венесуела стала найбільшим одержувачем російського озброєння в регіоні.
З цієї точки зору ця група концентрує найбільший ступінь близькості та впливу Росії. Зокрема, науковці описують відносини Кремля з Кубою та Венесуелою як «автократичну співпрацю», ключовий зв’язок якої ґрунтується не лише на ідеології, а й на стратегічному обміні ресурсами, наративами та практиками, що зміцнюють авторитарну стійкість як усередині країн, так і на міжнародному рівні. У цьому сенсі відносини ґрунтуються не на рівності можливостей, а на відповідному рівні взаємодоповнюваності: тоді як Росія надає енергетичні ресурси, продає зброю, забезпечує дипломатичну підтримку та інструменти масової дезінформації, Куба вносить свою революційну легітимність і мережі політичного, культурного та професійного обміну, що втілюються в експорті технік соціального контролю, антиімперіалістичних наративів і стратегій послаблення демократичних інституцій.
Друга група, своєю чергою, охоплює країни, які голосували за резолюції із засудженням у Генеральній Асамблеї ООН та підтримали механізми розслідування у сфері прав людини, але утрималися від приєднання до економічних санкцій або надання матеріальної підтримки Україні (зокрема Аргентина, Чилі, Колумбія, Уругвай і Перу). Їхня позиція відображає дотримання принципів міжнародного права, не передбачаючи при цьому політичного чи військового приєднання до жодного з блоків, що перебувають у суперечці. Тому їхнє голосування на багатосторонніх форумах можна тлумачити радше як неприйняття порушення міжнародних норм, а не як геополітичну позицію.
Ця відмінність має важливе значення для розуміння того, чому ці країни засуджують вторгнення в контексті багатосторонніх форумів, водночас зберігаючи обережну дистанцію від практичних наслідків конфлікту. У цьому зв’язку важливо враховувати, що для більшості країн регіону участь в економічних санкціях або постачання ресурсів Україні означали б загрозу для торговельних відносин чи політичних консенсусів, які економічно важко підтримувати. Отже, їхня поведінка відображає визнання необхідності поваги до міжнародного права без прийняття на себе витрат прямого протистояння з великими глобальними акторами.
Зрештою, третя група складається з Мексики та Бразилії, які вирізняються складною амбівалентністю: вони засуджують вторгнення, не беручи активної участі в санкціях, водночас висуваючи рішучішу критику Заходу та наявних асиметрій влади в міжнародній системі. Такі політичні діячі, як Луїс Інасіу Лула да Сілва та Андрес Мануель Лопес Обрадор, критикували спільну відповідальність Сполучених Штатів та Європейського Союзу за конфлікт, зокрема щодо розширення НАТО та браку з боку Заходу активнішої превентивної дипломатії. Паралельно стримана позиція обох країн частково випливає з глибоко вкорінених дипломатичних традицій: «Бразилія історично підтримувала автономію як ключовий елемент своєї великої стратегії, тоді як Мексика традиційно дотримувалася доктрини Естради, заснованої на невтручанні».
Ці моделі голосування не слід читати просто як шкалу симпатій до Росії. У багатьох випадках вони відображають триваліші регіональні зусилля зі збереження автономії в асиметричному міжнародному порядку. Однак ця сама рамка також може робити певні наративи, особливо ті, що наголошують на розширенні НАТО або відповідальності Заходу, політично переконливішими, навіть коли вони затуляють суверенітет України та суб’єктність Росії як агресора.
Виходячи з останньої передумови, можна стверджувати, що ці непевні позиції є способом пошуку автономії від великих держав, особливо з огляду на те, що «деякі регіони Латинської Америки та Карибського басейну зберегли певну ностальгію за міфом про СРСР як захисника від західного імперіалізму, а Москва намагалася використати цю ностальгію, щоб заручитися підтримкою, представляючи свої дії в Україні як захисну відповідь на західну експансію».
У цьому сенсі багатосторонні органи слугують не лише просторами для досягнення консенсусу в міжнародних справах; вони також діють як інструмент для критичного осмислення перспектив у межах міжнародного порядку та закладених у ньому асиметрій влади. Серед головних критичних зауважень — вибіркове застосування міжнародних норм, слабка підзвітність великих держав за порушення міжнародного права та нерівна увага до певних криз залежно від їхньої стратегічної значущості для західних країн. Отже, обережність, яку виявляють уряди таких країн, як Бразилія та Мексика, щодо війни в Україні, можна тлумачити радше не як прояв підтримки Росії, а як спробу уникнути приєднання до будь-якого полюса сили в міжнародній системі.
Хоча аналіз голосувань у багатосторонніх органах допомагає виявити формальні позиції кожної держави, відмінності між позиціями латиноамериканських країн не можна пояснити лише стратегічними інтересами чи дипломатичними зв’язками із залученими сторонами. За кожною позицією також стоять глибокі ідеологічні рамки, які формували сприйняття конфлікту з різних ракурсів. У відповідь на це необхідно розглянути основні політичні наративи, що виникли в регіоні навколо російського вторгнення в Україну, а також спосіб, у який ці наративи підсилювалися та інструменталізувалися різними медійними акторами.
Реакцію латиноамериканських урядів на російське вторгнення не можна звести до простого узгодження геополітичних уподобань; значною мірою вона відображає активізацію ідеологічних рамок, що мають глибоке історичне коріння в регіоні.
Для структурування аналізу корисно розрізняти дві позиції: по-перше, позицію відкритої підтримки Росії, а по-друге — так званого «активного нейтралітету», які, попри різну інтенсивність, мають спільну базову наративну архітектуру.
Блок відкритої підтримки: суверенітет як вибіркова рамка
У Венесуелі, Кубі та Нікарагуа війну систематично вписували в ідеологічний репертуар латиноамериканського антиімперіалізму, хоча й з різними акцентами, які виявляють відмінні засади легітимності кожного режиму.
Ніколас Мадуро заявив про «свою повну підтримку президента Путіна у захисті миру, свого народу та своєї батьківщини», представляючи вторгнення як частину процесу, в якому «американська імперія та НАТО прагнуть військовими засобами знищити Росію». У його дискурсі пріоритетним є поняття багатополярності як нормативного горизонту, що дозволяє йому представити вторгнення не як акт агресії, а як відповідь на незбалансований світовий порядок — рамка, що відповідає самоідентифікації чавізму як актора Глобального Півдня, який перебуває в конфлікті із Заходом.
Мігель Діас-Канель звернувся до іншого, але функціонально схожого репертуару: законної безпеки. Стверджуючи, що конфлікту «можна було уникнути, якби було задоволено вимоги Росії щодо гарантій безпеки», кубинський дискурс переносить моральний тягар з агресора на тих, хто нібито змушує його діяти. Це фреймування має особливу логіку, оскільки Гавана історично будувала свою зовнішню політику на доктрині невтручання та захисті національного суверенітету. Однак у цьому випадку вона застосовує ці принципи асиметрично, посилаючись на російський суверенітет проти НАТО, але не на український суверенітет проти Росії, — демонструючи, що вибір правових принципів не є нейтральним, а зумовлений ідеологією.
Даніель Ортега у Нікарагуа зайняв найвідвертішу позицію з-поміж трьох, підтримавши визнання Росією сепаратистських територій Донецька та Луганська й поклавши відповідальність на Європейський Союз і Сполучені Штати за «оточення та погрози Росії» з 2014 року.
Попри ці відмінності у підході (де Мадуро надавав пріоритет геополітичній концепції багатополярності, а Діас-Канель апелював до правової концепції колективної безпеки), Ортега прийняв найчистішу версію російського наративу. Цю позицію частково пояснює той факт, що Нікарагуа не має дипломатичного капіталу, накопиченого Кубою та Венесуелою на багатосторонніх форумах, а отже, має меншу потребу підтримувати видимість автономної зовнішньої політики.
Крім того, усі троє сходяться у мобілізації спільного концептуального репертуару (антиімперіалізм, багатополярність, вибірковий суверенітет), успадкованого від давніх регіональних політичних традицій, — достатньо гнучкого, щоб увібрати й виправдати територіальне вторгнення у Східній Європі.
Поширення цих репертуарів за межі боліваріанського блоку зумовлене історичним виміром, який формує політичні сприйняття у значних секторах Латинської Америки та Карибського басейну. Він виражається через радянську ностальгію — тобто уявлення про Радянський Союз, а відтак і про Росію як його геополітичну спадкоємицю, як необхідну противагу американській гегемонії.
Це уявлення не є маргінальним: десятиліттями СРСР сприймався частиною латиноамериканських лівих, рухів національного визволення та певних інтелектуальних кіл як єдиний актор, здатний обмежити втручання США в регіоні. Після його розпаду 1991 року ця колективна пам’ять набула форми ностальгії, яку Москва відтоді прагне реактивувати та стратегічно інструменталізувати.
Таким чином, дискурсивна операція, яку Росія застосувала для виправдання вторгнення в Україну перед латиноамериканською аудиторією, свідомо спиралася на цю ностальгію. Представляючи свої дії як «оборонну відповідь» на розширення НАТО, Москва реактивувала вже усталену наративну схему: незахідної держави, що чинить опір наступу гегемоністського Заходу. У цій логіці Росія символічно посідає місце, яке СРСР мав під час холодної війни як історична противага силі, а війна в Україні переосмислюється не як територіальна агресія, а як ще один епізод цього антиімперіалістичного спротиву. У цьому сенсі спадкоємність із лексикою холодної війни не є випадковою — вона є частиною комунікаційної стратегії Росії щодо регіону.
Однак ця пам’ять діє з різними нюансами в різних частинах регіону. На Кубі, де союз із СРСР десятиліттями був головною гарантією виживання режиму, ототожнення Росії з історичною роллю Радянського Союзу має особливо сильне емоційне та інституційне навантаження, оскільки це не просто геополітична аналогія, а пам’ять про взаємну залежність. Натомість у Венесуелі та Нікарагуа цей зв’язок є радше ідеологічним, ніж історичним: назву СРСР згадують як образ антиімперіалізму, до якого ці режими вдаються для легітимації власних політичних траєкторій. У таких країнах, як Мексика чи Аргентина, радянська ностальгія діє більш розпорошено, переважно через ліві інтелектуальні й академічні традиції, які під час холодної війни встановили теоретичні або символічні зв’язки із соціалістичним світом і які у 2022 році схильні були осмислювати війну через категорії, успадковані з того періоду.
Найбільша стратегічна цінність цієї ідеї для цілей Москви полягає в її здатності діяти без прямого проголошення. Латиноамериканським акторам не потрібно висловлювати симпатію до Путіна чи його політичної організації; достатньо активувати схему «незахідної держави, що чинить опір Заходу», аби російський наратив знайшов сприятливу рамку для сприйняття. Отже, радянська ностальгія функціонує не як усвідомлена ідеологія, а як латентна інтерпретаційна структура, яку дискурси, розглянуті в попередніх розділах, — як дискурси явної підтримки, так і активного нейтралітету — активували з різним ступенем усвідомленості.
Випадки Мексики та Бразилії аналітично багатші саме тому, що ілюструють, як дипломатичні традиції з універсалістськими прагненнями за певних умов можуть мати практичні наслідки, подібні до наслідків проактивного вирівнювання. Обидва уряди представляли себе як нейтральних або посередників, але їхній дискурс поширював інтерпретаційні рамки конфлікту, які по суті збігалися з російським наративом. У цьому сенсі відмінність від блоку явної підтримки полягає не у змісті такого фреймування, а в його подачі: замість відверто підтримувати Росію, вони критикували Захід; замість виправдовувати вторгнення, вони прирівнювали відповідальність обох сторін.
У Мексиці Андрес Мануель Лопес Обрадор прямо відмовився запроваджувати економічні санкції проти Росії, посилаючись на принцип «добрих відносин з усіма урядами світу» та вписуючи свою позицію в доктрину Естради й традицію невтручання, яка формує мексиканську зовнішню політику з 1930-х років. Однак це фреймування мало додатковий ідеологічний вимір, що відрізняв його від простого легалізму: законодавці від правлячої партії Morena утворили в Конгресі «Комітет дружби Мексика—Росія», на інавгураційній церемонії якого російський посол публічно подякував Мексиці за те, що вона «ніколи не приєднається» до санкцій. Саме це поєднання давнього дипломатичного принципу — невтручання — і жестів політичної прихильності до Москви характеризує мексиканську позицію: не простий прагматизм, а збіг правової традиції та ідеологічної спорідненості. Важливо, що цей збіг не потребував прямого рішення підтримати Росію — достатньо було послідовного застосування наявного принципу, щоб отримати результат, яким Москва змогла скористатися.
Випадок Лули да Сілви у Бразилії ілюструє ще складніший варіант цієї динаміки. У квітні 2023 року під час поїздки до Китаю та Об’єднаних Арабських Еміратів Лула заявив, що Сполучені Штати мають припинити «заохочувати» війну та «почати говорити про мир», вказуючи на Вашингтон і Європейський Союз як на акторів, які «сприяли» продовженню конфлікту, надсилаючи зброю Україні. Міжнародна реакція показово відобразила об’єктивний характер використаного фреймування: речниця Білого дому звинуватила Лулу в «повторенні російської та китайської пропаганди», тоді як міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, який того самого тижня перебував у Бразиліа, подякував Бразилії за її «чітке розуміння витоків ситуації». Той факт, що ця сама заява одночасно викликала осуд Заходу та схвалення Москви, не означає, що Лула діяв як агент російської пропаганди; однак він дозволяє зробити висновок, що використана ним інтерпретаційна рамка — прирівнювання відповідальності агресора до відповідальності постачальників зброї — була функціонально сумісною з російськими інтересами незалежно від наміру, що стояв за нею.
Цю напругу між формальною позицією та практичним ефектом також можна побачити в поведінці Бразилії на багатосторонніх форумах. Бразиліа засудила вторгнення в ООН, але також проголосувала за розслідування атаки на газопровід «Північний потік», а Лула припустив, що Україна має розглянути можливість поступитися Кримом у межах переговорів. Ця модель — формальне засудження, поєднане з практичною рівновіддаленістю — відображає напругу між двома традиціями бразильської зовнішньої політики: багатосторонністю, що перешкоджає безумовному вирівнюванню, і прагненням до лідерства Глобального Півдня, яке має на меті розташувати Бразилію над блоками. Вона ілюструє, як наявні ідеологічні рамки, у цьому випадку амбіція стратегічної автономії, можуть без попереднього наміру породжувати фреймування конфлікту, сприятливіші для Росії, ніж це випливає з формального голосування в ООН. У сукупності дискурси блоку «активного нейтралітету» мають спільну базову наративну структуру: розширення НАТО як причина конфлікту, Захід як співвідповідальна сторона та прагнення миру без прямого засудження як етично вища позиція. Ця структура не була безпосередньо імпортована з Москви, а активувалася власними внутрішніми порядками денними країн — проте виявилася функціонально збіжною з російськими інтересами на багатосторонніх форумах. Щоб зрозуміти, чому ці дискурси знайшли внутрішню підтримку й не спричинили більших внутрішньополітичних витрат, необхідно розглянути медіаекосистему, у якій вони продукувалися та поширювалися.
Сприйняття війни в Україні в Латинській Америці формувалися не лише дипломатичними позиціями урядів, а й медіаекосистемою, у якій із помітною ефективністю діяли російська пропаганда, дезінформація та цифрова ідеологічна поляризація. Аналіз цієї екосистеми важливий для центрального аргументу, оскільки допомагає зрозуміти механізм, завдяки якому наративи, сприятливі для Росії, знаходили аудиторію за межами офіційних кіл, спираючись на вже наявні медійні інфраструктури та усталені культурні схильності. У цьому розділі розрізняються два пов’язані, але відокремлювані явища: операції з дезінформації, які можна приписати ідентифікованим проросійським акторам, та ідеологічні наративи, що циркулювали автономно, спираючись на регіональні політичні традиції.
Першим елементом, який слід розглянути, є структурна перевага, яку російські медіа мали в регіоні до початку війни. RT en Español було створено у 2009 році раніше за аналогічні європейські канали, такі як DW чи France 24 іспанською мовою, що дозволило йому сформувати сталу аудиторію раніше за конкурентів. Ця перевага першопрохідця є аналітично значущою, оскільки свідчить, що коли почалося вторгнення, RT не довелося створювати аудиторію з нуля, а лише активувати вже наявні мережі поширення. Контраст з обмеженим розвитком європейських чи українських медіа іспанською мовою, яким довелося вибудовувати присутність в умовах невідкладності, допомагає пояснити інформаційну асиметрію, що характеризувала висвітлення конфлікту в регіоні.
Аналіз Лабораторії цифрових криміналістичних досліджень Atlantic Council встановив, що найчастішим ключовим словом у субтитрах RT en Español було «США», а його контент у Facebook систематично був більше орієнтований на Сполучені Штати, ніж на конкретні країни Латинської Америки. За словами дослідниці Ірії Пуїоси, «спільною ниткою, що проходить крізь комунікацію RT у регіоні, є поставлення під сумнів американського імперіалізму». Це висновок є ключовим для розуміння логіки проникнення RT у регіон, оскільки його повідомлення є передусім не позитивно «проросійським», а антиамериканським. Це розрізнення важливе, оскільки воно значно розширює спектр потенційних аудиторій: наприклад, у контекстах, де недовіра до Вашингтона перетинає весь політичний спектр, зокрема прогресивні сектори, соціальні рухи чи критичні академічні кола, антиамериканське фреймування RT може бути ідеологічно зрозумілим і привабливим незалежно від будь-яких симпатій до Росії. Війна в Україні дала RT новий об’єкт, на який можна було спроєктувати цю вже наявну рамку, а описана в попередньому розділі радянська ностальгія забезпечила історичне підґрунтя, що зробило це повідомлення культурно впізнаваним. Цей механізм засвоєння без явної координації можна спостерігати і на академічному рівні. Дослідник Володимир Рувінський документує, що в університетах і аналітичних центрах Мексики та Аргентини деякі аналітики подають інтерпретаційні рамки конфлікту, узгоджені з офіційним російським дискурсом, як власну перспективу, зокрема вживаючи термін «спеціальна військова операція» замість «вторгнення». Його головне спостереження полягає в тому, що «їхні наративи змінюються, коли змінюються наративи Москви». Це явище, задокументоване особливо в Мексиці та Аргентині — двох країнах із найсильнішими академічними традиціями латиноамериканської критичної думки, — не обов’язково означає, що ці актори є свідомими агентами російської пропаганди. Радше воно свідчить, що інтерпретаційна рамка, яку проєктує Москва, — антиімперіалізм, багатополярність — достатньо узгоджується з уже наявними інтелектуальними традиціями, щоб бути засвоєною без критичного тертя, що робить її стійкішим каналом впливу, ніж пряма пропаганда.
Інтенсивність цих операцій була вищою в країнах із тіснішою політичною близькістю до Москви, проте їхнє географічне охоплення було регіональним. Згідно зі звітом Інституту миру США за 2023 рік, російські кампанії дезінформації в Латинській Америці значно посилилися після вторгнень 2014 і 2022 років. Нікарагуа стала крайнім і якісно відмінним від інших випадком, оскільки, на відміну від Мексики чи Бразилії, де вплив діяв переважно через автономних посередників, у Нікарагуа проросійська медіаінфраструктура безпосередньо переплетена з політичною владою. Медіа, пов’язані з родинним колом Даніеля Ортеги, як-от JP+, зібрали понад 800 000 підписників на YouTube після редакційного зсуву, що збігся з початком вторгнення, тоді як Telesur, із ширшим регіональним охопленням, систематично узгоджував своє висвітлення з російським наративом. Це стирання межі між медіа й владою є аналітично значущим, оскільки воно усуває межу між зовнішньою та внутрішньою дезінформацією: у таких контекстах російській пропаганді не потрібно проникати ззовні, бо вона вже діє зсередини, через медіаструктури, контрольовані внутрішніми союзниками.
Елементом, який ще більше ускладнює цю картину, є те, що для ефективного поширення дезінформації не були потрібні прямі російські державні медіа. Аналіз Інституту Брукінгса показав, що сім із п’ятнадцяти облікових записів, які найчастіше ретвітили в дослідженій інформаційній екосистемі, були незалежними іспаномовними інфлюенсерами без формального зв’язку з RT або Sputnik. Проросійські наративні рамки були інтерналізовані автономними акторами достатньою мірою, щоб відтворюватися без явної координації з Москвою. Пропаганда, здатна обходитися без власних каналів поширення, певною мірою є стійкішою й складнішою для протидії, ніж пропаганда, що залежить від ідентифікованих джерел.
Війна в Україні також стала поворотним моментом у використанні штучного інтелекту з метою воєнної дезінформації. 16 березня 2022 року, через три тижні після початку вторгнення, поширилося згенероване ШІ відео, на якому Президент Зеленський закликав своїх солдатів скласти зброю. Матеріал поширювали проросійські Telegram-канали, а також його ненадовго опублікували на сайті «Україна 24», який повідомив про кібератаку. Експерти назвали його першим діпфейком, «навмисно та широко застосованим для введення в оману» у збройному конфлікті. Аналітичне значення цього випадку полягає не в переконливості відео — його відносно швидко спростували, — а в елементі невизначеності, який воно внесло: відтоді можливість того, що будь-яке офіційне зображення чи заява можуть бути сфабриковані, закріпилася в публічній дискусії з потенційно тривалішими наслідками, ніж сам неправдивий контент. Дослідження University College Cork, у якому проаналізовано майже 5 000 твітів про діпфейки протягом перших семи місяців 2022 року, дійшло висновку, що їх систематично використовували для підтримки теорій змови та підриву довіри до мейнстримних медіа — ефекту, що виходить за межі змісту будь-якого окремого матеріалу й впливає на загальну довіру до інформації.
У Латинській Америці цей тип контенту знаходив сприятливі умови для сприйняття всюди, де офіційне фреймування конфлікту вже породжувало неоднозначність. Проєкт ATAFIMI задокументував, що два згенеровані ШІ відео в TikTok, обидва про українських призовників, набрали понад три мільйони переглядів у Мексиці без будь-яких попереджувальних позначок платформи. Те, що Мексика є випадком із найбільшим задокументованим охопленням у регіоні, — не другорядна деталь, оскільки це одна з країн, де позиція уряду вже створювала рівновіддалене фреймування конфлікту. Це вказує на синергію між офіційним політичним дискурсом та екосистемою дезінформації: у контекстах, де уряд не визначає чіткого агресора, контент, що олюднює або дискредитує українських військових, зустрічає менший культурний опір і меншу готовність аудиторії до критичного розгляду.
Цю картину доповнила міграція дезінформації на платформи обміну повідомленнями після європейських санкцій проти RT і Sputnik. Мережа Telegram-каналів поширила майже 84 000 повідомлень іспанською мовою, у яких неправдивий контент змішувався з реальними новинами. Ця навмисна тактика змішування є аналітично значущою, оскільки перетворює дезінформацію на питання витрат: читачі, які хочуть відрізнити правду від неправди, мають вкладати більше часу й критичних зусиль у кожен матеріал; у спеціалізованій літературі це називають «втомою від фактів», через що багато користувачів обирають наратив, який найкраще відповідає їхнім попереднім схильностям. Цей механізм систематично сприяє вже усталеним інтерпретаційним рамкам, серед яких центральне місце посідає латиноамериканський антиімперіалізм. Крім того, дослідження, опубліковане в журналі ICONO 14, підтвердило, що найпоширенішою стратегією в перші місяці конфлікту був хибний контекст — реальні зображення, реконтекстуалізовані за допомогою оманливих описів, — із піком виробництва протягом перших двох тижнів вторгнення.
Антинатовські наративи та цифрова ідеологічна поляризація
Поряд із дезінформацією, заснованою на сфабрикованих фактах або реконтекстуалізованих зображеннях, латиноамериканське сприйняття конфлікту формувалося інтерпретаційними рамками, що надмірно спрощували геополітичний контекст війни. Найпоширенішим із них є антинатовський наратив, який пояснює причину конфлікту винятково східною експансією Заходу в Європі. На відміну від фактичної дезінформації, цей тип наративу діє не через вигадані факти, а через каузальне спрощення: він бере реальну й легітимну дискусію в літературі з міжнародних відносин — про роль розширення НАТО в архітектурі безпеки Європи — і перетворює її на єдине пояснення конфлікту, відсуваючи на задній план інші змінні, як-от український суверенітет як автономний чинник, історію російської агресії до 2022 року — від Чечні та Грузії до анексії Криму в 2014 році — та юридичні зобов’язання, що випливають із міжнародного права. Результатом є каузальна структура, яка перетворює територіальне вторгнення на симетричну геополітичну суперечку, у якій обидві сторони несуть рівну відповідальність. Не дивно, що цей наратив знайшов у Латинській Америці більше відгуку, ніж в інших регіонах, з огляду на те, що він спирається на те саме ідеологічне підґрунтя, що й радянська ностальгія, а саме на уявлення про Захід і НАТО як його військове крило як про структурну загрозу, а не як про гарантію колективної безпеки. За даними Reuters Institute, війна «створила сприятливий ґрунт для поширення цих наративів» в іспаномовному світі. Хуліо Монтес, співзасновник Maldita.es, точно описує механізм: «споживач RT або Sputnik — це вже споживач, який прийшов і споживає цей контент, бо його вже переконали в певних наративах». Проросійська дезінформація не створила ідеологічних схильностей своєї латиноамериканської аудиторії — вона їх експлуатувала. Історичний регіональний антиімперіалізм, недовіра до НАТО як інструменту Вашингтона та пам’ять про радянську роль як противаги були тим підґрунтям, на якому російські наративи знайшли сприятливий ґрунт. Конфлікт в Україні лише оновив і реактивував це підґрунтя, а не збудував його з нуля.
Контраст із реакцією Уругваю допомагає перевірити цей аргумент через контрприклад. Уругвай був єдиною країною регіону, яка активно працювала над протидією дезінформації про війну, використовуючи механізми публічної комунікації, що чітко відокремлювали позицію уряду від проросійських наративів. Те, що Уругвай став винятком, не є випадковістю, значною мірою тому, що це країна з найслабшою традицією антиімперіалізму як внутрішньої політичної культури, найбільшою ідеологічною віддаленістю від Боліваріанського блоку та без пам’яті про радянську залежність, характерної для Куби. Цей контраст свідчить, що інституційна пасивність інших країн щодо дезінформації була не просто недбалістю, а формувалася тими самими ідеологічними рамками, які від самого початку сприяли проникненню проросійських наративів.
Сукупним результатом політичних дискурсів, проросійської медіаінфраструктури та цифрової ідеологічної поляризації стало формування сприйняття конфлікту, у якому вторгнення часто подавалося як черговий епізод суперечки між великими державами, а відповідальність зображувалася симетричною або навіть зворотною порівняно з тією, яку встановлює міжнародне право. Ця конструкція не була однаковою чи однаково інтенсивною в усіх країнах, але вона формувала простір політично можливого для урядів регіону в багатосторонніх форумах, розглянутих у попередньому розділі: відсутність явного засудження виявилася менш політично витратною всередині країни в контекстах, де домінантний публічний наратив не визначав чіткого агресора.
Саме у світлі цієї потужної пропагандистської машини, підтримуваної Кремлем, необхідно розглянути, якою насправді є матеріальна та інституційна реальність режиму Путіна.
У сучасній політичній дискусії утвердилася тенденція — особливо помітна в певних лівих колах — ототожнювати нинішню Російську Федерацію з Радянським Союзом. Ця еквівалентність зазвичай ґрунтується на двох елементах: територіальному спадку та ідеї історико-політичної тяглості між двома державами.
Цей аналіз зосереджується на трьох вимірах у цьому зв’язку: політичній доктрині, ролі релігії та економічній моделі. Разом вони чітко показують, що Росія Путіна не продовжує радянський проєкт, а радше переконфігурує його в логіці пострадянського, націоналістично-консервативного й авторитарно-капіталістичного устрою.
Вирішальний розрив полягає в самій природі політичного проєкту. Радянський Союз обґрунтовував своє існування марксистсько-ленінською ідеологією з універсальними устремліннями, за визначенням інтернаціоналістською та орієнтованою на глобальну історичну трансформацію. Його легітимність ґрунтувалася на обіцянці скасувати соціальні класи, подолати капіталізм і поширити соціалізм за свої межі. Хоча радянська практика була сповнена суперечностей, її мова легітимації все ж указувала на універсалістський горизонт: історія вела до вищого порядку, який СРСР через соціалізм прагнув принести людству.
Сучасна Росія, навпаки, організована не навколо універсальної емансипаційної обіцянки, а навколо консервативної національно-державної логіки. Кремлівський дискурс дедалі більше зміщується до ідеї Росії як «держави-цивілізації» — особливої історичної спільноти, що мусить захищати свій суверенітет, свою культурну унікальність і свою сферу впливу від Заходу. У цих межах такі категорії, як «русский мир», або «російський світ», виконують функцію символічного та геополітичного згуртування: вони закликають не до світової революції, а до збереження розширеної — і нібито загроженої — національної ідентичності.
Цей зсув є вирішальним, адже він змінює тип політичного суб’єкта, який режим прагне мобілізувати. СРСР говорив від імені класу та історичного майбутнього людства; путінська Росія говорить від імені нації, традиції та виживання власного порядку. Це не просто зміна риторики, а зсув у самій формі легітимності влади. У цьому сенсі путінізм не прагне скасувати наявний порядок, щоб побудувати новий універсальний; радше він прагне відновити авторитет, дисципліну та ієрархію в ім’я суверенітету й історичної тяглості, вибірково сконструйованої Кремлем.
Інший структурний розрив виявляється в місці, яке посідає релігія. Протягом значної частини свого існування СРСР визначав себе як офіційно атеїстичну державу та вів систематичні кампанії проти релігійних інституцій, церковних ієрархій і суспільного впливу віри. Ця політика була не просто культурною рисою режиму, а частиною ширшого проєкту підпорядкування усієї символічної влади соціалістичній державі. Радянський атеїзм прагнув побудувати секулярну модерність, у якій релігія перестала б конкурувати з партією як джерело сенсу, істини та легітимності.
Сучасна Росія діє у протилежному напрямі. Російську православну церкву знову включено до ядра національної ідентичності, і вона відіграє значну роль у легітимації політичної влади. Будучи не лише релігійним актором, вона функціонує як моральна та ідеологічна опора режиму, допомагаючи перекладати державну владу на мову традиції, історичної тяглості та спільних «традиційних» цінностей. Таким чином, релігія більше не постає як сила, яку слід викорінити, а стає корисним ресурсом для згуртування суспільства, дисциплінування поведінки та просування консерватизму через протиставлення Росії Заходу, змальованому як занепалий або морально зіпсований.
Політичне значення цього зсуву не слід недооцінювати. У СРСР релігію вважали перешкодою для побудови нового порядку. Сьогодні релігія діє як інструмент сакралізації політичного порядку. Там, де радянський проєкт прагнув замінити віру соціалістичною раціональністю, нинішній режим знову вводить її як механізм легітимації та морального згуртування в публічному дискурсі. Відмінність полягає не в ступені, а в історичному значенні.
Економічна відмінність є визначальною. Радянська система ґрунтувалася на скасуванні приватної власності на засоби виробництва, централізованому плануванні та державному контролі над цінами, заробітною платою, промисловим виробництвом і розподілом товарів. Така модель була спрямована не на максимізацію приватної прибутковості, а на організацію економіки навколо політичних цілей, визначених державою, при цьому бюрократична централізація була конститутивною рисою радянської системи. Сучасна Росія, навпаки, діє в межах капіталістичної ринкової структури, хоча й такої, що значною мірою формується політичною владою та формами державного втручання у стратегічних секторах. Приватна власність має центральне значення, накопичення капіталу відбувається за логікою прибутку, а вага бізнес-груп є вирішальною. Проте нинішній режим вирізняється тим, що це накопичення відбувається не на цілком автономному ринку, а в середовищі, де доступ до влади, політична лояльність і президентський захист є фундаментальними структурними чинниками. Саме тому часто вживають терміни олігархічний капіталізм або патримоніальний капіталізм, а не просто капіталізм вільного ринку.
Стратегічні сектори, такі як енергетика, інфраструктура чи оборонна промисловість, залишаються під сильним державним контролем, проте цей контроль не є еквівалентом соціалістичного планування. Радше він виражає поєднання політичної влади, вилучення ренти та підпорядкування ключових економічних акторів. Унаслідок цього економічна структура Росії не продовжує радянський досвід — вона замінює його авторитарним капіталістичним порядком, позначеним високою концентрацією багатства та значною залежністю від політичної влади.
У сукупності ці три трансформації чітко демонструють, що сучасна Російська Федерація є капіталістичною, націоналістичною та консервативною державою з авторитарними рисами й інструментальним використанням релігії та геополітичної сили. Хоча вона зберігає певні символічні посилання на радянське минуле, її політична доктрина, інституційна структура й економічна модель не мають жодної схожості із соціалістичним проєктом СРСР. Саме тому доречне питання полягає не в тому, чи є ці два режими еквівалентними, а в тому, чому певні актори й надалі інтерпретують їх, більшою чи меншою мірою, ніби вони такими є.
Як стверджувалося в цій статті, Латинська Америка та Карибський басейн не мають «лівих» як однорідного блоку, а радше численні традиції, чутливості та інтерпретаційні репертуари, які лише приблизно можна об’єднати під цією назвою. У цьому сенсі ототожнення капіталістичної, консервативної Росії Путіна з неіснуючим Радянським Союзом рідко прямо формулюється в офіційних документах лівих секторів. Натомість воно зберігається як сукупність спільних історичних рамок, що діють на суспільному рівні та присутні в електоральній політичній культурі, низовому активізмі, просторах прихильної громадської думки й, час від часу, у риториці певних лідерів.
Виходячи з цього, можна виокремити щонайменше чотири інтерпретаційні течії, які допомагають пояснити, чому частина політичного спектра й далі дивиться на Росію крізь радянську призму. Вони не є взаємовиключними; навпаки, вони схильні співіснувати та взаємно посилювати одна одну в межах одних коаліцій, поєднуючись залежно від обставин і позиції кожного актора щодо Сполучених Штатів, холодної війни чи сучасних геополітичних суперечок.
Її можна розуміти як глибокий емоційний, ідеологічний та історичний зв’язок із Радянським Союзом. Її вагомість пояснюється тим, що для широких секторів лівих (тих, хто пережив холодну війну або політично сформувався під впливом її наративу) СРСР уособлює незгладимий символ соціалістичного ідеалу, логістичної підтримки визвольних рухів та фінансування революцій і політичних процесів у регіоні. Отже, радянська пам’ять не вичерпується ностальгією за зниклою державою, а концентрує образ сили, дисципліни та історичної можливості.
Цю ностальгію цілеспрямовано підживлює власний комунікаційний апарат Кремля. Стратегічно використовуючи радянську естетику — наприклад, демонстрацію червоних прапорів із серпом і молотом на парадах до Дня перемоги або звеличення «Великої Вітчизняної війни» — російський уряд апелює до афективної пам’яті міжнародних лівих. Наприклад, у 2024 році День перемоги функціонував як політично насичена символічна подія. Через нього Кремль не лише вшановував поразку нацизму в 1945 році, а й прагнув пов’язати ту радянську перемогу з путінською Росією та війною в Україні.
Для цих секторів підтримка Росії не завжди означає схвалення її нинішньої олігархічної економічної моделі, а радше є актом історичної лояльності до сили, що була ключовою для їхньої боротьби.
Ця позиція є прагматичнішою. Вона визнає, що Росія більше не є соціалістичною, але вважає її спадкоємицею радянської геополітичної ваги. Вона випливає з того, що СРСР десятиліттями був реальним противаговим чинником американській гегемонії, а після його розпаду в 1990-х роках утвердився однополярний порядок. У цих межах відродження Росії відкрило для певних політичних секторів можливість уявити новий багатополярний порядок, у якому важать військовий потенціал Росії, її право вето в ООН та її готовність кинути виклик західній архітектурі безпеки.
У цьому сенсі консервативна внутрішня політика Путіна відходить на другий план порівняно зі стратегічною корисністю Москви як противаги або стримувального чинника щодо Сполучених Штатів (або Заходу) та їхніх союзників. Ця логіка очевидна, якщо розглянути відносини між Росією та певними урядами Латинської Америки, які прагнуть протидіяти тиску США. У цьому зв’язку Куба й Венесуела підтримують зв’язки з Москвою не через ідеологічну близькість до путінізму, а через її спроможність пропонувати енергетичну, військову та дипломатичну підтримку в умовах ізоляції чи санкцій. Як конкретний приклад, у листопаді 2024 року Росія та Венесуела підписали угоди про співпрацю у сфері безпеки та енергетики, зміцнивши відносини, які визначаються меншою мірою соціалізмом, ніж потребою виживання в нинішньому геополітичному середовищі.
У межах цієї інтерпретаційної рамки світ поділяється у бінарних термінах на сили західного імперіалізму (Сполучені Штати, Європейський Союз і НАТО) та тих, хто йому протистоїть. Ця реактивна логіка зумовлює підтримку Російської Федерації як підтримку, що надається через опозицію, а не через позитивне схвалення її соціальної чи політичної моделі. Росію захищають і включають до образності опору, яку колись уособлював СРСР, просто тому, що вона протистоїть тим самим супротивникам, хоча робить це з іншої історичної позиції та з цілком іншою державною структурою. Ця позиція допомагає пояснити повторюваний парадокс: певні ліві рухи, читаючи міжнародну політику майже виключно крізь призму протистояння зі Сполученими Штатами, зрештою виправдовують або применшують кремлівські практики, які інакше без вагань засуджували б. Так репресії проти сексуальних меншин, обмеження інакодумства, посилення контролю над публічним життям і консолідація офіційного морального консерватизму релятивізуються або прямо підпорядковуються геополітичному пріоритету протистояння Заходу. Проблема є не лише етичною, а й аналітичною: коли кожну дію Кремля інтерпретують як легітимну відповідь на західну силу, зникає здатність розрізняти антигегемоністський опір і внутрішній авторитаризм. У межах цієї самої логіки на другий план відходять екстрактивізм, мілітаризована централізація економіки та підпорядкування суспільства державній владі. Таким чином антиімперіалізм перестає функціонувати як критика влади й стає граматикою вирівнювання, що породжує форму вибіркової сліпоти.
Ця логіка дає змогу проросійському антиімперіалізму й далі знаходити в Москві постать опору, хоча реальний зміст російського режиму є капіталістичним, націоналістичним та авторитарним і не має сутнісного зв’язку з радянським проєктом.
Ця погляд меншості ототожнює та розуміє сучасну Росію як той самий СРСР — не як його еквівалент чи наступницю, а як майже буквальну тяглість. Ця категорія зазвичай не представлена в урядових коаліціях сучасних лівих, а натомість зосереджена в середовищах ортодоксального та сильно ідеологізованого комуністичного активізму. Там історію, здається, читають крізь застиглі категорії холодної війни, створюючи мімікрію між сучасними акторами та акторами XX століття.
У межах такого прочитання протистояння Кремля із Заходом тлумачиться як продовження класової боротьби або радянської міжнародної експансії. Навіть такі наративи, як нібито «денацифікація» України, подаються як аналогічні перемозі 1945 року, стираючи відмінності між історичною антифашистською війною та сучасною російською зовнішньою політикою. Для цих секторів будь-яку критику Москви автоматично відкидають як проімперіалістичну пропаганду, не розглядаючи закладену в основі капіталістичну й імперську природу самої російської держави сьогодні.
Проблема такого ототожнення має не лише аналітичний, а й політичний характер. Через накладання Росії на СРСР мутація російського режиму повністю стирається. Замість осмислення сьогодення на нього проєктується замкнена історична рамка.
У світлі викладеного вище цікаво зазначити, як сучасна Росія здатна одночасно використовувати всі ці інтерпретації собі на користь. Причина полягає не в тому, що Москва залишається радянською, а в тому, що її політика символів, протистояння із Заходом і вибіркове повторне використання історичної пам’яті дають їй змогу переміщатися між різними інтерпретаційними рамками, не будучи обмеженою жодною з них.
У таких країнах, як Куба чи Венесуела, ці категорії складно переплітаються. Тоді як керівництво держав діє в межах прагматики проросійського антиімперіалізму та геополітичної спадкоємності — укладаючи нафтові або військові угоди, щоб вижити в умовах американської ізоляції, — низові активісти та державний комунікаційний апарат часто звертаються до радянської ностальгії або навіть прямого ототожнення, щоб надати цим транзакційним альянсам епічного, революційного блиску. Саме на цьому перетині геополітичної необхідності та історичної пам’яті зберігається міраж спадкоємності.
Аналіз історичного тла, дипломатичних форумів і медійних наративів, представлений у цій статті, демонструє, що реакція Латинської Америки на війну в Україні не є ані випадковістю, ані простою прагматичною реакцією. Навпаки, конфлікт став каталізатором, який оголює глибоке коріння політичної культури регіону. Те, як Латинська Америка розшифровує сучасну міжнародну ситуацію, формується та визначається спогадами про XX століття: іноземні інтервенції, економічну асиметрію та підтримку диктатур. Ця історія сформувала структурну недовіру до західних держав, яка й донині залишається ключовою віссю суспільних дебатів і ведення зовнішньої політики.
Розуміння цього історичного підґрунтя є ключовим для пояснення того, чому регіон не діяв як єдиний блок у відповідь на вторгнення. Намагаючись урівноважити повагу до міжнародного права з власними стратегічними інтересами, латиноамериканські держави продемонстрували глибоку фрагментацію. Спектр позицій простягається від підтримки авторитарних режимів, які вбачають у Москві політичну та матеріальну рятівну нитку, до дипломатичного засудження з боку країн, що прагнуть захистити свої економіки, уникаючи санкцій. Особливо цікавим є підхід «активного нейтралітету», прийнятий такими державами, як Бразилія чи Мексика. Хоча він випливає з легітимного прагнення зберегти автономію та уникнути підпорядкування порядку денному Півночі, на практиці ця доктрина невтручання зрештою створює асиметричну еквівалентність, яка розмиває відповідальність між державою-агресором і державою, що зазнала вторгнення.
Саме на цій уже наявній дискурсивній основі російські медіа та дипломатична екосистема змогли діяти з великою ефективністю. Успіх дезінформації та таких платформ, як RT чи Sputnik, у регіоні не полягав у створенні симпатії до Росії з нуля. Їхня справжня майстерність полягала в інструменталізації класичного латиноамериканського антиімперіалізму. Майже винятково зосереджуючи причини війни на розширенні НАТО та ролі Заходу, офіційний наратив Кремля ідеально вписався в інтерпретаційні схеми, уже усталені серед місцевих політичних кіл. Завдяки цьому їм вдалося перетворити вторгнення, що порушує найосновніші принципи територіального суверенітету, на геополітичний наратив, у якому Росія у спотвореному вигляді перебирає на себе історичну роль оборонної сили або сили, що протистоїть американському гегемонізму.
Ця наративна рамка виявляє найбільшу аналітичну та ідеологічну суперечність, висвітлену в цій статті: парадокс, що проходить через різні сектори латиноамериканської лівиці. Як докладно показано в демістифікації політичної доктрини путінізму, тенденція розглядати сучасну Російську Федерацію крізь призму зниклого Радянського Союзу не ґрунтується на жодній матеріальній чи інституційній спорідненості. Натомість вона базується на емоційній лояльності, застиглій у часі, та утилітарному використанні історичної пам’яті. Визначаючи протистояння Сполученим Штатам як єдиний абсолютний критерій геополітичної правомірності, частина латиноамериканського антиімперіалізму втрачає свій аналітичний фокус і перетворюється на реактивну позицію, яка виключає зі свого поля зору вирішальні елементи.
За такого бінарного прочитання світу реальні характеристики нинішньої російської держави залишаються сліпою плямою. Воно приховує той факт, що це режим, заснований на олігархічному капіталізмі, з націоналістично-консервативним і виразно авторитарним характером — елементами, що становлять цілковитий розрив з ідеалами перерозподілу та рівності соціалістичного проєкту. Проблема прочитання сучасності лише через категорії холодної війни полягає в тому, що це усуває здатність розрізняти: воно змішує те, що могло б бути необхідною й критичною позицією щодо асиметрій західного порядку, із виправданням експансіоністського імперського проєкту, рушієм якого є інша глобальна держава.
Зрештою, сприйняття Латинською Америкою російської агресії проти України свідчить про те, що регіон і далі осмислює конфлікти XXI століття через карти минулого століття. Прагнення зберегти незалежний простір для маневру та не ставати автоматично на бік приписів Заходу залишається життєво важливою опорою латиноамериканської дипломатичної традиції. Однак сучасний виклик, який залишила ця криза, полягає в тому, щоб зробити цей захист суверенітету послідовним на всіх фронтах. Мета полягає не у відмові від критичного мислення щодо традиційних центрів сили, а в тому, щоб прагнення автономії не перетворилося на риторичний аргумент, який через історичну спорідненість чи неприйняття Сполучених Штатів зрештою толерує порушення з боку нових акторів на глобальній арені.
Погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали призначені для стимулювання діалогу та дискусії й не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
