13 хв читання
Цю статтю вперше було опубліковано в щоквартальному виданні польської ініціативи Młodzi o polityce «Święte sprawy» [Святі справи].
Після 2019 року, ймовірно, кожен житель України знав фразу, запроваджену колишнім президентом Петром Порошенком: Армія. Мова. Віра, що відсилає до відомого гасла Французької революції — Liberté, Égalité, Fraternité («Свобода, рівність, братерство»). Вона об’єднує три елементи, що представляють різні виміри національної стійкості: безпеку, культурну ідентичність і духовність. Порошенко активно використовував цю фразу, зокрема під час президентської кампанії 2019 року та парламентських виборів, коли його партія «Європейська солідарність» змагалася з партією «Слуга народу», яка нині має більшість у Верховній Раді України та визначає себе як представницю «популістського центру». Тоді гібридна війна Росії проти України вже тривала, а частина території України була окупована — тому для певних соціальних груп гасло сприймалося як популістське та таке, що створює непотрібний поділ. Це сталося тому, що релігійні та мовні питання, які теоретично мали об’єднувати українську націю, дали протилежний ефект. Не без участі Росії ці теми провокували непорозуміння та взаємні звинувачення.
У контексті повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році гасло набуло нової сили, відповідаючи реальним потребам українського суспільства. Якщо армія символізує захист держави у фізичному вимірі, а мова — її культурний суверенітет, то віра стосується глибшого рівня — консолідації навколо цінностей і суспільної моралі. У цьому сенсі Церква постає не лише як релігійна спільнота, а й як соціальний інститут, що формує ідентичність, солідарність і суспільну легітимність.
Українське суспільство традиційно залишається глибоко релігійним, із переважанням християнства. За даними Інституту Зміїного острова, 63% громадян вважають себе віруючими [1]. Однак релігійність має виразний регіональний вимір і складну конфесійну структуру. У західних областях України релігія сильніше впливає на суспільний світогляд (що пов’язано зі слабшим впливом радянської атеїстичної спадщини), і там особливо поширений греко-католицизм, тоді як на сході та півдні домінує православ’я. 53,8% українців ідентифікують себе з Українською православною церквою (з урахуванням усіх патріархатів), 5,8% — з Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ), тоді як менш ніж 1% — із Римо-католицькою церквою [2]. Отже, більшість суспільства зберігає релігійну самоідентифікацію, але конфесійна структура лишається плюралістичною.
Хоча для багатьох українців релігія є джерелом моральних орієнтирів, ставлення до її ролі в політиці лишається неоднозначним. Значна частка громадян вважає, що релігія є продовженням української культури та впливає на політичні процеси. Водночас існує суспільний запит на обмеження політичного впливу духовенства. Значною мірою це випливає з впливу — і своєрідного лобіювання — цінностей «русского мира» (russkiy mir) Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ МП), яка пов’язана з державою-агресором.
Отже, Церква в Україні діє на перетині кількох площин: духовної, соціокультурної та політичної. У воєнний час вона водночас є простором моральної підтримки — активно допомагаючи українській армії та збираючи кошти — маркером ідентичності й об’єктом державної безпекової політики. У цій статті ми розглядаємо зміни в ролі та впливі Церкви від початку повномасштабної російсько-української війни й оцінюємо її значення для майбутнього держави та перспективи її подальшого розвитку в новому соціально-політичному ландшафті.
До 2014 року для значної частини українців Церква передусім відігравала ритуальну та нормативну роль, що зводилася до активної участі в богослужіннях, святкування релігійних свят і підтримання культурних традицій. Релігійні практики часто залишалися ізольованими від публічної сфери та мали переважно ритуальний характер. Однак із початком російської агресії залучення Церкви значно розширилося. Вона почала виступати соціальним посередником та кризовою інституцією, відповідаючи на виклики війни не лише проповіддю, а й конкретними практичними діями [3].
Як інституція, в умовах як гібридної війни, що триває з 2014 року, так і нинішнього повномасштабного російського вторгнення, Церква фактично вийшла за межі свого основного призначення. Окрім надання духовної допомоги, вона втілила на практиці вчення Ісуса Христа: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» [4]. У цьому сенсі можна спостерігати трансформацію Церкви від символічного носія духовних цінностей до реального актора в публічній сфері, який бере участь у підтриманні життєздатності суспільства.
Після 24 лютого 2022 року більшість інституцій, передусім Українська греко-католицька церква, Православна церква України та Римо-католицька церква в Україні, публічно оголосили про відкриття сакральних споруд як укриттів і тимчасового житла для внутрішньо переміщених осіб. При парафіях організовувалися склади гуманітарної допомоги; проводилися централізовані збори коштів для потреб Збройних сил України (ЗСУ); на фронт регулярно відправляли продовольство, ліки та одяг. Важливо, що значна частина цієї допомоги надавалася незалежно від конфесійної належності: майже всі великі релігійні спільноти тією чи іншою мірою долучилися до волонтерської діяльності [5]. Це дозволяє говорити про становлення Церкви як надконфесійного гуманітарного актора, для якого догматичні відмінності перестали бути пріоритетом, а відповідь на екзистенційну кризу українського суспільства стала першочерговою.
В умовах масового напруження, невизначеності та втрат Церква також стає простором для скорботи й отримання підтримки — через поховальні обряди, меморіальні практики та колективну молитву за полеглими. Ця діяльність виконує соціально-терапевтичну функцію, допомагаючи родинам долати травматичний досвід. У цьому випадку обряди стають не лише релігійною практикою, а й механізмом колективного опрацювання втрати.
У воєнний час Церква перетворилася на центр волонтерської мобілізації, морального арбітра й терапевтичний простір. Вона стала елементом національної консолідації, забезпечуючи не лише духовний вимір солідарності, а й матеріальну підтримку тих, хто безпосередньо постраждав від наслідків війни. Представники Церкви присутні на фронті, у лікарнях, прифронтових громадах і серед внутрішньо переміщених біженців. Саме це емпіричне залучення формує новий тип легітимації Церкви як інституції у воєнному суспільстві України.
Війна змінила не лише армію, а й саме розуміння того, що означає супроводжувати людину в екстремальних ситуаціях. Саме тут «армія» і «віра», два елементи гасла Порошенка, перестали функціонувати як окремі поняття та злилися в єдиний інститут військового капеланства.
Капеланство в Україні не є новим явищем: перші священнослужителі вирушили на фронт ще у 2014 році, з початком гібридної агресії Росії на сході країни. Тоді вони служили добровільно — без офіційного статусу, уніформи чи правової основи [6]. Однак повномасштабне вторгнення 2022 року застало іншу інституційну реальність: 30 листопада 2021 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Службу військового капеланства», який набув чинності 1 липня 2022 року. Цей закон інституціоналізував капеланство як офіційну складову збройних сил — з офіцерськими званнями, контрактами та чіткою структурою підпорядкування [7]. Наразі у Збройних силах України (ЗСУ) служать понад 738 капеланів, із яких 78 мають звання кадрового військового офіцера [8].
Варто зазначити, що військове капеланство в Україні має міжконфесійний характер. Більшість капеланів представляють Православну церкву України, але поряд із ними служать священнослужителі Української греко-католицької церкви, протестантські пастори, імами та рабини. В умовах тотальної війни українська армія свідомо будує простір, у якому релігія не розділяє, а об’єднує. Капелан не запитує про конфесійну належність — він просто залишається поруч [9].
Саме ця присутність є суттю всього явища. Капелан — це не лише священнослужитель, який проводить богослужіння перед боєм. Він супроводжує військових під час евакуації поранених, обговорює сімейні труднощі й вислуховує страхи, які неможливо задокументувати у звіті. Мухаммад Алі, імам-капелан, який служить у ЗСУ, напрочуд точно висловив це: Армія — це велика металева машина, яка може бути жорстокою. Капелан — це частинка душі в цьому механізмі, елемент людяності та зв’язок із Богом, якого відчутно бракує у війську [10]. Ці слова описують реальність людини, яка щодня обирає залишатися з тими, хто воює. Це підтверджує головне гасло служби капеланства: «Бути поруч».
Також варто наголосити, що українське військове капеланство активно адаптується до стандартів НАТО. Капелани проходять навчання в країнах-партнерах і засвоюють доктрини, що формувалися в західних арміях десятиліттями [11]. Водночас українська сторона привносить те, чого не знайти в жодному посібнику, — десять років реального бойового досвіду духовного супроводу. Цей обмін є взаємним і рівноправним.
Отже, військове капеланство стало інституційним вираженням ідеї, яку важко раціонально сформулювати, але легко відчути: армія — це не лише зброя та логістика, а й душа, що потребує підтримки. В Україні ця підтримка сьогодні має конкретне ім’я, військове звання та уніформу.
Слід розуміти, що релігійна ідентичність у воєнний час — це не лише питання конфесійної належності. Вона безпосередньо відображає систему світогляду: як людина розуміє своє місце в реальності, до якої спільноти належить і яким цінностям залишається вірною під тиском [12]. Зміна релігійного ландшафту України показує, що вибір Церкви перестав бути суто духовним рішенням і водночас став актом ідентифікації та питанням національної безпеки.
Щоб повною мірою зрозуміти масштаб нинішніх трансформацій, слід звернутися до історії. Християнство прийшло на українські землі у 988 році, і протягом століть Київська митрополія зберігала орієнтацію на Константинополь. Підпорядкування Москві відбулося лише у 1686 році. Відтоді Московський патріархат послідовно використовував церковні структури для здійснення політичного впливу [13].
У радянський період ця традиція набула нової форми: духовенство широко співпрацювало з КДБ, а конфесія фактично стала джерелом інформації для держави. Найрезонансніший задокументований випадок стосується самого патріарха Кирила, нинішнього очільника Російської православної церкви, діяльність якого під псевдонімом «Михайлов» як представника Московського патріархату в Женеві у 1970-х роках зафіксована у федеральних архівах Швейцарії [14].
Після розпаду СРСР Москва надала Українській православній церкві формальну автономію, але лише в межах, що дозволяли утримувати Церкву у сфері свого впливу. Неодноразові спроби здобути автокефалію [15] — наприклад, у 1991–1992 роках за митрополита Філарета — систематично блокувалися. Лише у 2019 році Вселенський патріархат Константинополя надав Томос [16] про автокефалію новоствореній Православній церкві України (ПЦУ), інституційно незалежній від Москви [17].
Повномасштабне вторгнення у 2022 році перетворило цей повільний процес на лавину. Якщо до початку великої війни, у 2021 році, близько 13% українців ототожнювали себе з УПЦ-МП (Московським патріархатом), а 24% — із незалежною ПЦУ, то до кінця 2024 року ці показники радикально змінилися. Підтримка УПЦ-МП впала до 5,5%, тоді як ПЦУ зросла до 35% населення [18]. Усього за три роки вплив Московської церкви в українському суспільстві скоротився більш ніж удвічі.
Цей процес відбувається і на інституційному рівні. Станом на травень 2025 року понад 1 900 громад перейшли під юрисдикцію ПЦУ від часу надання Томосу [19]. Водночас на підконтрольній Україні території продовжують діяти близько восьми тисяч парафій УПЦ-МП, що збільшує масштаб і складність проблеми.
Символічним і практичним елементом цієї трансформації стала мова: ПЦУ проводить богослужіння українською мовою, тоді як УПЦ-МП традиційно використовує церковнослов’янську, яку в контексті війни значна частина суспільства сприймає як маркер чужого культурного простору. Отже, мова богослужіння перестала бути суто богословським питанням і набула виразного ідентифікаційного виміру.
Поряд із масовими переходами вірян розвивався і безпековий вимір кризи. Від 2022 року Служба безпеки України (СБУ) відкрила понад 208 кримінальних проваджень щодо представників УПЦ-МП, зокрема справи проти 27 високопоставлених ієрархів — митрополитів та архієпископів [20]. Їх звинувачують у шпигунстві, державній зраді та пособництві агресору. Наприклад, у квітні 2025 року ієрарха з Донецької області затримали за передачу ФСБ Росії інформації про розташування командних пунктів в обмін на евакуацію його родини до Росії [21]. У Харкові та Сумах були випадки, коли священнослужителів засуджували за надання координат для ракетних ударів по українських позиціях [22].
Ці факти суттєво вплинули на суспільні настрої: близько 74% українців підтримують повну заборону діяльності структур Російської православної церкви [23]. Відповіддю держави стало ухвалення відповідного закону в серпні 2024 року. Віктор Єленський, голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, пояснив логіку цього рішення так: Верховна Рада пішла на цей крок лише тому, що російська церква стала учасницею війни й поставила собі за мету знищення української державності, культури та ідентичності [24].
Проте реалізація закону виявилася набагато складнішою, ніж його ухвалення. УПЦ-МП не існує як єдина юридична особа — натомість діють тисячі окремих юридичних осіб: Київська митрополія, єпархії та окремі парафії. Загалом існує близько десяти тисяч структур, і кожна потребує окремої судової процедури. Законодавчий механізм є навмисно поступовим: спочатку державний орган встановлює факт зв’язків із РПЦ, видає припис про усунення порушень і лише в разі його ігнорування (як сталося у випадку Київської митрополії на чолі з митрополитом Онуфрієм) подає позов до суду. Ці провадження можуть тривати роками. Цей повільний, але юридично бездоганний шлях обрали свідомо: він мінімізує підстави для звинувачень західних партнерів у порушенні свободи релігії, відповідно до європейської традиції, за якою лише суд має право забороняти діяльність релігійних організацій [25].
Такий підхід не усуває міжнародної напруженості. Human Rights Watch і Управління Верховного комісара ООН з прав людини висловили занепокоєння щодо потенційних порушень свободи релігії, посилаючись на Європейську конвенцію з прав людини [26, 27]. Угорщина, яка систематично блокує інтеграційний курс України, також додає це питання до свого переліку заперечень [28].
Ситуацію ускладнює внутрішній чинник: близько 44% прихильників УПЦ-МП, що залишилися, заявляють, що тиск зміцнив їхню віру. Це вищий показник «духовного загартування», ніж в інших конфесіях, що сигналізує про ризик формування синдрому «переслідуваної меншини» всередині країни [29].
Україна перебуває у складній ситуації: будь-яка спроба вирішити одним правовим актом питання, яке водночас стосується безпеки, ідентичності та міжнародної репутації, неминуче створює нові проблеми. Вибір Церкви в Україні сьогодні є геополітичним рішенням, проте держава змушена ставитися до нього не лише як до питання суверенітету, а й як до виклику, що потребує делікатності, послідовності та поваги до міжнародних стандартів.
Один із найцікавіших парадоксів сучасної української політики полягає в тому, що чинний президент Володимир Зеленський — людина, яка у 2019 році прийшла до влади як своєрідна антитеза «патріотичній тріаді» Порошенка, — фактично став головним виконавцем гасла «Армія. Мова. Віра». Центристський популізм, що апелює до «звичайної людини» поза будь-якими ідеологічними маркерами, та скептицизм щодо мовного й релігійного питань як «чинників, що розділяють суспільство», — усе це поступилося послідовній державній стратегії. У її межах зміцнення армії, утвердження української мови та розрив із московськими церковними структурами перестали бути елементами риторики й стали державною політикою на практиці. Цей парадокс, мабуть, є найкращим доказом того, що тріада «Армія. Мова. Віра» є невід’ємною частиною процесу державотворення України в умовах екзистенційної загрози.
Такий алгоритм має глибший вимір, який можна описати як «деколонізацію духу». Вихід зі структур Московського патріархату, перехід на українську мову в богослужінні та формування власної незалежної церковної традиції України — це не просто релігійні чи культурні явища, що відбуваються ізольовано від ширшого контексту війни. Це акт геополітичного самовизначення, що відбувається на найглибшому аксіологічному рівні суспільної свідомості. Важливо, що цей процес стимулюється не лише державною політикою, а передусім суспільним запитом знизу. Люди, які під час війни втратили близьких або пережили евакуацію чи окупацію, свідомо обирають Церкву — як простір, вільний від зв’язків із країною, яка їх знищує. Саме тому цей вибір є незворотним, незалежно від юридичної долі УПЦ-МП.
Також важливо, що консолідація відбувається не через релігійну гомогенізацію. Греко-католики, католики, протестанти, євреї та мусульмани — усі вони є активними учасниками українського громадянського суспільства і підтримують Україну в її боротьбі. Для цих спільнот захист держави є не лише патріотичним обов’язком, а й захистом самої ідеї поліетнічного та багатоконфесійного суспільства від авторитарної уніфікації [30]. У цьому сенсі міжконфесійна солідарність є не випадковим явищем воєнного часу, а структурною рисою нового релігійного ландшафту країни.
Попри очевидне посилення ролі Церкви, Україна не рухається до релігійної держави. Натомість формується «мозаїчна модель»: суспільство, у якому консервативні цінності та ліберальні свободи не виключають одне одного, а врівноважують. Як зазначає український дисидент і філософ Мирослав Маринович, післявоєнний консерватизм не повинен бути «закостенілим і заборонним» — його місія полягає у поверненні в центр суспільної уваги поваги до права, власності та моральної відповідальності [31]. У цьому контексті цінності, які плекає Церква, слід розглядати не як догму, а як маяк; не як заборону, а як ціннісний фундамент [32].
У цій моделі Церква перестає бути лише місцем молитви й стає частиною того, що дослідники громадянського суспільства називають «громадянською релігією» — простором, де формуються спільні смисли, ветерани та люди з воєнною травмою проходять реабілітацію, а також плекається колективна пам’ять. Водночас Україні доведеться виробити баланс між дедалі більшою важливістю Церкви у публічній сфері та стандартами секуляризму, яких вимагає євроінтеграційний курс країни.
Нарешті, є вимір, який досі недооцінюють у публічному дискурсі: Церква як інструмент культурної дипломатії. ПЦУ та УГКЦ уже є активними гравцями на міжнародній арені — через відносини з Константинополем, Ватиканом і діаспорними громадами в Європі та Америці. У контексті, де Росія активно використовує Московський патріархат як інструмент «м’якої сили», незалежні українські Церкви становлять природну противагу цій стратегії. Їхній потенціал як каналів міжнародної солідарності та української культурної присутності у світі значною мірою залишається невикористаним — і це одне зі стратегічних завдань післявоєнної відбудови.
«Віра» у 2026 році — це історія про те, яку країну будує Україна: відкриту, але вкорінену; світську, але сповнену цінностей; плюралістичну, але здатну до самозахисту. Церква в цій архітектурі є не владою над суспільством, а однією з основ, на яких воно тримається.
Цей текст створено у співпраці з Фундацією «Альянс української молоді “24 серпня”» (Alliance 24/08), яка діє як простір діалогу між свідомою польською та українською молоддю.
Погляди, думки та оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
[1] Snake Island Institute, Values Index UA, с. 8-11, https://snakeisland-bucket.s3.eu-north-1.amazonaws.com/reports/SII+Values+Index+UA.pdf
[2] Snake Island Institute, Values Index UA…
[3] Kościół pomaga: підтримка біженців, хворих, військовослужбовців та тих, хто потребує [Церква допомагає: підтримка біженців, хворих, військовослужбовців і тих, хто потребує], Media Centr. https://mediacentr.com.ua/tserkva-dopomagaye-pidtrimka-dlya-bizhentsiv-hvorih-vijskovih-ta-tih-hto-potrebuye/.
[4] Святе Письмо, Новий міжнародний переклад, Луки 6:36.
[5] E. Opanasiuk, I. Panchuk, «Динаміка релігійної ідентичності в Україні за останнє десятиліття» [«Динаміка релігійної ідентичності в Україні за останнє десятиліття»]: «Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Філософія»». Науковий журнал. «Острог». Видавництво НаУОА. 10.06.2024. https://journals.oa.edu.ua/Philosophy/article/view/4122/3769.
[6] «У страшних умовах ми зберігаємо людяність і саме капелан у цьому допомагає» — начальник Служби військового капеланства ЗСУ [«У страшних умовах ми зберігаємо людяність, і саме капелан допомагає нам у цьому» — начальник Служби військового капеланства Збройних Сил України]: Католицький Оглядач [Католицький оглядач]. https://catholicnews.org.ua/u-strashnih-umovah-mi-zberigaiemo-lyudyanist-i-same-kapelan-u-comu-dopomagaie-nachalnik-sluzhbi/ .
[7] «Капелан розповів, як поєднується війна та віра» [Капелан пояснив, як пов’язані війна та віра], Укрінформ. https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3638476-kapelan-rozpoviv-ak-poednuetsa-vijna-ta-vira.html
[8] K. Vovk, ««Капелан — це частинка душі у великому механізмі армії». Цінність і роль капеланів на фронті» [«Капелан — це частинка душі у великому механізмі армії». Цінність і роль капеланів на фронті], Svidomi, https://svidomi.in.ua/page/kapelan-tse-chastynka-dushi-u-velykomu-mekhanizmi-armii-tsinnist-i-rol-kapelaniv-na-fronti.
[9] [«У страшних умовах ми зберігаємо…»] [Католицький оглядач].
[10] K. Vovk, Svidomi….
[11] [«У страшних умовах ми зберігаємо…»] [Католицький оглядач].
[12] E. Opanasiuk, I. Panchuk Динаміка релігійної ідентичності...
[13] O. Chuprynska, Поза межами віри: пояснення заборони Української православної церкви (Московського патріархату) в Україні, Transatlantic Dialogue Center, 26.09.2024 https://tdcenter.org/2024/09/26/beyond-faith-unpacking-ukraines-ban-on-the-ukrainian-orthodox-church-moscow-patriarchate/
[14] O. Chuprynska, Поза межами віри…
[15] Повна автономія та незалежність помісної православної церкви від іноземних духовних авторитетів (наприклад, патріарха) в адміністративних та організаційних питаннях.
[16] Церковний документ, яким у Православній церкві врегульовуються різні важливіші юрисдикційні або богословські питання. Юрисдикційні томоси найчастіше видають для надання або визнання автокефального чи автономного статусу певної помісної Церкви.
[17] Вселенський патріархат вручає томос про автокефалію української церкви — трансляція [Вселенський патріархат вручає томос про автокефалію Української церкви — трансляція], Радіо Свобода, https://www.radiosvoboda.org/a/news-tomos-vruchennia/29691838.html.
[18] Українське суспільство, держава і церква під час війни. Церковно-релігійна ситуація в Україні-2024 (інформаційні матеріали) [Українське суспільство, держава, і церква під час війни: церковно- релігійна ситуація в Україні у 2024 році (інформаційні матеріали)], Центр Разумкова, https://razumkov.org.ua/images/2025/01/28/2024-Religiya-religion-FIN.pdf
[19] Перевірка УПЦ (МП): переслідування віруючих чи боротьба із російським впливом? [Перевірка УПЦ (Московського патріархату): переслідування віруючих чи боротьба з російським впливом?], Радіо Свобода, https://www.radiosvoboda.org/a/perevirka-upc-mp-tserkva/33420524.html.
[20] СБУ: з лютого 2022 року відкрили понад 200 проваджень щодо кліриків УПЦ (МП), 40 з них засуджені до ув’язнення [СБУ: з лютого 2022 року проти кліриків УПЦ (Московського патріархату) відкрито понад 200 проваджень, 40 із них засуджено до позбавлення волі], Радіо Свобода https://www.radiosvoboda.org/a/news-sbu-rozsliduvannya-svyashchennyky-upts-mp/33586113.html
[21] V. Romanenko, Протоієрея з церкви, пов’язаної з Москвою, затримала Служба безпеки України за шпигунство на користь Росії, Українська правда, https://www.pravda.com.ua/eng/news/2025/04/10/7506886/
[22] A. Strashkulych, Диявол у маскуванні: українські православні священники, які співпрацюють із російськими спецслужбами та виправдовують війну, Українська правда, https://www.pravda.com.ua/eng/articles/2025/09/11/7530266/ [доступ: 05.03.2026].
[23] Майже 75% українців підтримують заборону діяльності РПЦ в Україні [Майже 75% українців підтримують заборону діяльності Російської православної церкви в Україні], Укрінформ, https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3953799-majze-75-ukrainciv-pidtrimuut-zaboronu-dialnosti-rpc-v-ukraini.html
[24] Заборона УПЦ МП — це безпрецедентний випадок за всю історію існування України — Держетнополітики [Заборона УПЦ (Московського патріархату) — безпрецедентний випадок за всю історію існування України — Держетнополітики], Media Centr Ukraina,https://mediacenter.org.ua/uk/zaborona-upts-mp-tse-bezpretsedentnij-vipadok-za-vsyu-istoriyu-isnuvannya-ukrayini-derzhetnopolitiki/
[25] Чому Верховна Рада не може заборонити УПЦ МП і як це мало працювати [Чому Верховна Рада не може заборонити УПЦ (Московського патріархату) і як це мало працювати], BBC News, https://www.bbc.com/ukrainian/news-65477459.
[26] Human Rights Watch, Україна: новий закон викликає занепокоєння щодо свободи віросповідання, https://www.hrw.org/news/2024/10/30/ukraine-new-law-raises-religious-freedom-concerns.
[27] Human Rights Without Frontiers (HRWF), УКРАЇНА: юридична доля УПЦ МП на тлі війни в Україні, https://hrwf.eu/ukraine-the-legal-fate-of-the-uoc-mp-against-the-backdrop-o-the-war-in-ukraine/
[28] L. Zemplényi, Єврокомісія просуває вступ України до ЄС до 2028 року попри заперечення Угорщини, Hungarian Conservative, https://www.hungarianconservative.com/articles/current/eu-commission-ukraine-accession-2028/.
[29] Центр Разумкова, [Українське суспільство, держава і Церква…].
[30] Віра та нація: роль релігії в українській ідентичності та опорі [Віра та нація: роль релігії в українській ідентичності та опорі,], Lviv Herald, https://tinyurl.com/y8ee63h8.
[31] «Україна потребує великого впливу консервативної ідеї, бо інакше вона може згубити свою ідентичність», ― Мирослав Маринович [«Україна потребує сильного впливу консервативних ідей, інакше вона може втратити свою ідентичність» — Мирослав Маринович], RISU, https://risu.ua/ukrayina-potrebuye-velikogo-vplivu-konservativnoyi-ideyi-bo-inakshe-vona-mozhe-zgubiti-svoyu-identichnist--miroslav-marinovich_n136539
[32] [«Україна потребує сильного впливу консервативних ідей…»], RISU.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
