13 хв читання
Повітря, забруднене ракетними викидами, ґрунт, понівечений мінами, ліси, поглинуті полум’ям, і вода, отруєна хімікатами, — це лише частина екологічного спустошення, спричиненого агресивною війною Росії проти України. Поряд із кричущими звірствами проти українського народу Росія спричинила немислимі екологічні катастрофи. Хоча природу України часто називають мовчазною жертвою війни, вона вже на межі того, щоб закричати від болю й страждань.
Потрійна планетарна криза — втрата біорізноманіття, забруднення та зміна клімату — вже впливала на Україну, як і на інші регіони Землі. Проте повномасштабне вторгнення Росії суттєво загострило наявні екологічні проблеми й породило нові.
Україна, на території якої зосереджено 35% біорізноманіття Європи, протистоїть державі-агресору, чиї воєнні злочини не лише завдають нищівних людських втрат, а й руйнують флору та фауну. Приблизно 600 видів тварин і 750 видів рослин та грибів, внесених до Червоного списку видів, що перебувають під загрозою зникнення, нині опинилися на межі вимирання через повномасштабну війну. Від бойових дій потерпають не лише українські тварини: у водах Болгарії, Румунії та Туреччини гине багато дельфінів через радіолокаційні системи російських підводних човнів, які порушують морські екосистеми сусідніх країн. Тож особливо важливою є роль держав ЄС і країн Чорноморського регіону в допомозі Україні з документуванням та оцінюванням завданої довкіллю шкоди.
Україна має переважно індустріальну економіку та численні вугільні шахти, хімічні й промислові підприємства. У разі атак на них вивільняються токсичні компоненти, що забруднюють воду, повітря та ґрунти. Росія навмисно використовує цей спосіб завдання екологічної шкоди Україні, ставлячи під загрозу сільське господарство та створюючи серйозні довгострокові ризики для здоров’я людей. Руйнування енергетичних об’єктів на сході України призвело до затоплення вугільних шахт і подальшого забруднення підземних вод. Бомбардування міст спричинило масштабне забруднення повітря; прикладом є удари Росії по паливних сховищах у Чернігові, Бородянці, Василькові, Ровеньках і Миколаєві. Столиця України нерідко опиняється серед найбільш забруднених міст світу: якість повітря періодично погіршується через викиди продуктів горіння внаслідок російських атак. Через постійний вплив спричиненого війною забруднення повітря українцям загрожує розвиток хронічних запальних захворювань, що підкреслює тривалі гуманітарні наслідки руйнування довкілля.
Останній, але не менш важливий складник потрійної планетарної кризи — зміна клімату — істотно посилюється викидами парникових газів (GHG), що виникають унаслідок антропогенної діяльності. Викиди CO2 різко зростають на кожному етапі війни, зокрема під час підготовки й накопичення військ, виробництва озброєнь, мобілізації людських ресурсів і техніки, переміщення біженців та післявоєнної відбудови зруйнованих війною регіонів. Упродовж перших 24 місяців російської агресії пов’язані з війною викиди CO2 становили 175 мільйонів метричних тонн, а орієнтовний розмір належних із держави-агресора репарацій за завдану кліматичну шкоду сягнув €30 мільярдів. З огляду на затяжний характер конфлікту та потенціал експоненційного зростання викидів CO2 міжнародна спільнота має діяти відповідно до 13-ї Цілі сталого розвитку ООН щодо зміни клімату та притягнути Росію до відповідальності за її воєнні викиди.
Крім того, Росія використовує глобальні екологічні механізми, зокрема Національний звіт про кадастр викидів парникових газів у межах Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, щоб легітимізувати незаконну окупацію української території. Із 2015 року Росія включає до своїх звітів викиди з Криму. Таку політизацію міжнародної системи пом’якшення глобального потепління не можна толерувати. Як зазначала українська делегація на COP29 у Баку, ця маніпулятивна практика порушує суверенітет України й створює ризик подання недостовірних і дубльованих даних про викиди GHG, підриваючи цілісність глобального режиму протидії зміні клімату.
Притягнення держав до відповідальності за їхній пов’язаний із війною внесок у зміну клімату є складним завданням через транскордонний характер викидів CO2 і труднощі доведення прямого причинного зв’язку між діями агресора та посиленням глобальної зміни клімату. Однак завдяки надійній методології кількісної оцінки пов’язаних із війною викидів GHG і створенню правової основи для вимог про відшкодування шкоди, пов’язаної зі зміною клімату, міжнародний кліматичний режим можна поширити на викиди як у мирний, так і у воєнний час. У випадку України критично важливо, щоб будь-який механізм відшкодування екологічної шкоди охоплював збитки, пов’язані зі зміною клімату, зокрема викиди GHG. Росія має заплатити за спричинене її воєнними діями забруднення атмосфери, яке не лише загрожує Україні, а й непропорційно впливає на країни Глобального Півдня — найбільш уразливі до зміни клімату. Компенсаційна комісія ООН, створена після війни Іраку проти Кувейту 1991 року, і подальша виплата екологічних репарацій за розливи нафти в Перській затоці можуть слугувати орієнтиром для майбутніх механізмів для України.
Упродовж століть природа ставала ціллю у війнах — навмисно, як у кампаніях випаленої землі чи метеорологічній війні, або як «побічна шкода». Війна в Україні є яскравим прикладом цього, однак світ досі не надає належного значення воєнним злочинам проти довкілля. З огляду на значну увагу до екологічних питань у європейському дискурсі та риториці багатьох західних політиків видається парадоксальним, що злочини проти природи ще не врегульовано статутами міжнародних судів. Хоча Римський статут Міжнародного кримінального суду встановлює юрисдикцію щодо чотирьох основних злочинів[1], він не виокремлює екологічні злочини як самостійну категорію. У документі є лише одна пряма згадка про довкілля — у розділі про воєнні злочини. Водночас нечітке визначення того, що саме становить «широкомасштабну, довготривалу та тяжку шкоду» довкіллю, його високий поріг[2], а також зіставлення такої шкоди з потенційною воєнною перевагою перешкоджають належному захисту природи під час бойових дій.
Термін «екоцид», запроваджений у 1970-х роках, відтоді обговорюють міжнародні юристи та екоактивісти, які виступають за його офіційне визнання як «протиправних або свавільних дій, учинених із усвідомленням значної ймовірності тяжкої та водночас широкомасштабної або довготривалої шкоди довкіллю…». Це визначення запропонувала у 2021 році Незалежна група експертів, скликана НУО «Stop Ecocide», для включення до Римського статуту; воно очікувано викликало спротив великих корпорацій. Кампанію також підтримують малі острівні держави — Вануату, Фіджі та Самоа, які можуть стати першими жертвами руйнівних наслідків зміни клімату.
У 2024 році Бельгія стала першою країною ЄС, що офіційно криміналізувала екоцид у новому Кримінальному кодексі. У кількох європейських країнах, зокрема у Франції, Нідерландах та Іспанії, також внесено законопроєкти про криміналізацію екоциду. ЄС просувається в цьому напрямі з ухваленням Директиви ЄС 2024 року про екологічні злочини. Після руйнування Каховської ГЕС у червні 2023 року Україна перебуває в авангарді зусиль із визнання екоциду міжнародним злочином.
Україна вже визнала злочин екоциду: у 2001 році його включили до Кримінального кодексу як статтю 441, що відкрило можливості для національного переслідування. Його визначено як «масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосферного повітря або водних ресурсів, а також учинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Наразі українські прокурори працюють над 14 справами, офіційно кваліфікованими як екоцид, зокрема щодо атак на Харківський фізико-технічний інститут. Водночас загальна кількість кримінальних проваджень щодо російських воєнних злочинів проти довкілля перевищує 200. Важливо, що всю інформацію про воєнні злочини проти довкілля ретельно документують для подальшого внесення до Реєстру збитків для України, створеного під егідою Ради Європи, щоб сприяти потенційним репараціям. Іронічно, що Кримінальний кодекс Росії також визнає злочин екоциду та містить майже ідентичне визначення, що виразно підкреслює лицемірство держави-агресора. Отже, потрібні рішучіші міжнародні заходи для включення екоциду до міжнародного кримінального права або розроблення конвенції про екоцид, щоб злочини проти природи не залишалися безкарними й держави-агресори не могли маніпулювати екологічним порядком денним.
Одним з основоположних принципів міжнародного гуманітарного права (МГП) є принцип пропорційності, який обмежує воєнні дії, що можуть завдати шкоди, визнаної надмірною та непропорційною очікуваній воєнній перевазі сторони, яка здійснює напад. Цей принцип за своєю суттю суб’єктивний, адже саме військовий командир вирішує, чи виправдовує очікувана перевага запланованої операції завдану шкоду. Застосування цієї стратегії часто призводить до нехтування надзвичайно важливим міркуванням. Розрахунки пропорційності зазвичай ґрунтуються на потенційній прямій і негайній шкоді, ігноруючи довгострокові наслідки, нерозривно пов’язані з атакою, — так звані «відлунювальні наслідки». У разі руйнування Каховської ГЕС вони проявляються у знищенні дикої природи, забрудненні ґрунтів і довгострокових проблемах зі здоров’ям. Так само масштабне мінне забруднення ставить під загрозу українську економіку та сільське господарство, а отже — глобальну продовольчу безпеку. Якщо враховувати відлунювальні наслідки поряд із безпосередньою шкодою, кричущий і вкрай непропорційний характер російського екоциду в Україні стає ще очевиднішим.
Попри відсутність окремого злочину екоциду в міжнародному праві, руйнування Каховської ГЕС російськими силами є тяжким порушенням МГП за статтею 56 Додаткового протоколу I, яка забороняє напади на низку споруд, зокрема греблі. Ігноруючи положення Женевських конвенцій, Росія навмисно атакує стратегічну та потенційно небезпечну інфраструктуру — зокрема греблі в Печенігах і на Осколі в Харківській області — та тривалий час окуповує Запорізьку атомну електростанцію. Неналежне управління об’єктом з боку окупантів може призвести до ядерної аварії на станції з величезними людськими й екологічними втратами далеко за межами України.
У перші дні після підриву Каховської ГЕС низка держав засудила атаку як жахливу екологічну катастрофу, однак досі лише Україна назвала її актом екоциду. Цікаво, що аналіз реакцій міжнародної спільноти показав: найрішучіші засудження лунали зі столиць Східної Європи та деяких балканських країн, тоді як решта обрала нейтральніший тон, уникаючи прямого звинувачення.
Одне з найбільших водосховищ Європи, яке забезпечувало питною водою понад 700,000 людей, жителі Херсонщини нині називають «мертвим морем» , безпосередньо відчуваючи згубні наслідки цієї російської стратегії перетворення води на зброю. Зруйнована гідроелектростанція (ГЕС) відігравала життєво важливу роль, виконуючи кілька функцій: забезпечення Запорізької АЕС водою для охолодження, зрошення сільськогосподарських земель півдня України та виробництво електроенергії. Поряд із порушенням цих критично важливих процесів і зростанням ризику ядерної катастрофи руйнування ГЕС також спричинило каскад довгострокових екологічних, соціальних та економічних проблем.
Масштабна повінь, спричинена руйнуванням Каховської ГЕС, призвела до перенесення токсичних матеріалів, промислових відходів, стічних вод і загиблих тварин, забруднивши Чорноморський регіон — те, що українська влада назвала «сміттєзвалищем і кладовищем тварин». Такі катастрофи значно підвищують ризик хвороб, що передаються через воду, зокрема холери, діареї, черевного тифу та гепатиту А, викликаючи серйозне занепокоєння щодо громадського здоров’я. Крім того, повінь зачепила багато природних заповідників України, деякі з яких належать до Смарагдової мережі — територій, захищених Бернською конвенцією про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі. Майже 600,000 гектарів сільськогосподарських угідь можуть перетворитися на пустелі через брак водних ресурсів для зрошення.
Одним із найнебезпечніших наслідків цього кричущого акту екоциду є масове переміщення мін. Великі площі землі нині вважають потенційно замінованими, що згодом може призвести до занедбання орних земель і значних втрат у сільському господарстві.
Нерідко в газетах пишуть, що Україна стала найбільш замінованою країною світу. За останніми оцінками, 139 тисяч квадратних кілометрів території все ще вважаються потенційно забрудненими — це приблизно площа штату Північна Кароліна або втричі більше за Швейцарію. Наземні міни та інші вибухонебезпечні предмети не лише завдають безпосередньої шкоди життю людей, а й створюють відлунювальні наслідки, які зберігаються десятиліттями, а то й століттями після підписання мирних угод і складання зброї.
Україна, де зосереджено ⅓ світових запасів найродючішого ґрунту — чорнозему, економічно залежить від сільського господарства й постачає життєво важливі ресурси до Європи та країн Глобального Півдня. Однак, як свідчать зразки ґрунту, відібрані на звільненій Харківщині, через постійні обстріли та встановлення мін земля сильно забруднена токсичними елементами, зокрема ртуттю й миш’яком. За оцінками, розмінування потребують 500,000 гектарів сільськогосподарських угідь, тож майбутнє житниці Європи під загрозою. Проте навіть в умовах масштабної гуманітарної й екологічної катастрофи Україна докладає всіх зусиль, щоб запобігти глобальній продовольчій кризі, постачаючи продукцію до країн і територій, значною мірою залежних від українського сільського господарства, зокрема до Мозамбіку, Сирії, Джибуті та Палестини.
Однак навіть подальші заходи з розмінування, спрямовані на вивільнення земель і повернення їх до продуктивного використання, не завжди є безпечними для довкілля. Щоб запобігти ерозії ґрунтів, втраті родючості та локальному забрудненню, стратегії гуманітарного розмінування мають враховувати місцеві екологічні умови й відповідати Міжнародним стандартам протимінної діяльності. Українська стратегія протимінної діяльності, започаткована в червні 2024 року, враховує ці екологічні аспекти, які мають бути надалі інтегровані в роботу кількох операторів розмінування. Підтримка партнерів є вкрай важливою, зважаючи на те, що загальний бюджет, необхідний для розмінування території України, оцінюється приблизно в $37.5 мільярда.
Росія атакує українські природні заповідники з 2014 року, і нині понад 500 природоохоронних об’єктів перебувають під окупацією, а більш як 800 зазнають невпинних руйнувань, зокрема водно-болотні угіддя, захищені Рамсарською конвенцією, та природоохоронні території Смарагдової мережі. В Україні розташовано щонайменше вісім біосферних заповідників ЮНЕСКО, два з яких перебувають під жорстокою російською окупацією. Це також одні з найбільших і найвідоміших у Європі заповідників — «Асканія-Нова» та Чорноморський. Перший вважають найстарішим степом світу; тут мешкає понад 3000 видів тварин, багато з яких рідкісні та перебувають під загрозою зникнення. Проте окупаційна влада, встановлена навесні 2023 року, не докладає зусиль для збереження унікального природного різноманіття. Натомість вона почала використовувати важку техніку та рити траншеї в незайманих степах Асканії.
Численні повідомлення свідчать, що Росія також незаконно депортує червонокнижних тварин із заповідника до тимчасово окупованого Криму та на територію держави-агресора. Загроза виживанню цих видів є грубим порушенням міжнародних угод, зокрема Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES), учасницями якої є і Україна, і Росія.
Крім того, багато природних парків і лісів постійно потерпають від пожеж, спричинених воєнними діями або навмисним саботажем. Наприклад, під час російської присутності в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику окупанти навмисно перешкоджали гасінню пожеж, блокуючи роботу пожежників. Біосферний заповідник навколо Кінбурнського півострова постраждав щонайменше від 449 лісових пожеж через триваючі бойові дії. Пожежі також знищили всю заповідну територію Національного природного парку «Джарилгач».
Україна є першопрохідцем у документуванні воєнних злочинів проти довкілля та прагне встановити глобальний стандарт розслідування екоциду. Хоча екологічні злочини можуть переслідуватися і в межах воєнних злочинів або геноциду — особливо якщо знищення довкілля спричиняє масову загибель людей, — такі положення залишаються людиноцентричними, а не природоцентричними. Роль міжнародної спільноти має полягати в розробленні правового механізму притягнення осіб, винних у вчиненні екоциду, до відповідальності.
Однією з перспектив є згадане вище включення екоциду як окремого злочину до Римського статуту Міжнародного кримінального суду, 125-ю державою-учасницею якого Україна стала 1 січня 2025 року. Це відкрило б можливості для переслідування конкретних винних осіб, зокрема політичних лідерів і військових командирів, за будь-які майбутні акти екоциду, адже МКС не може ретроактивно переслідувати за раніше вчинені злочини.
Чітке й однозначне визначення також забезпечило б розгляд екологічних злочинів не лише як складників воєнних злочинів, що вимагають високого порогу насильства та усвідомлення наслідків, а й як самостійних правопорушень, учинених у мирний час. Крім того, держави, які ратифікують нове положення про визнання екоциду злочином, потенційно зможуть переслідувати винних за принципом універсальної юрисдикції. Реформи можна також запровадити в міжнародному гуманітарному праві, надавши детальніше визначення екоциду в Женевських конвенціях і встановивши вищий поріг для розрахунків пропорційності з урахуванням відлунювальних екологічних наслідків. Україна також могла б звернутися по консультативний висновок до Міжнародного суду ООН через резолюцію Генеральної Асамблеї ООН, щоб уточнити чинне міжнародне право щодо воєнних злочинів проти довкілля.
Визнання екоциду окремим злочином також відкриє перспективи репарацій для потерпілих, особливо з огляду на масштабні зусилля України з документування екологічної шкоди, зокрема через платформу EcoZagroza, розроблену Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів. Відповідно до Environmental Compact for Ukraine слід розробити спеціальну методологію збору інформації та подальшого кількісного оцінювання шкоди за допомогою міжнародних експертів, щоб надалі включити її до Реєстру збитків для України.
Екоцид — це злочин, що прагне вкрасти майбутнє планети. На відміну від деяких інших воєнних злочинів, він не знає кордонів і часу, тому його міжнародне визнання життєво важливе для того, щоб убивці природи не залишалися безкарними. Світ не повинен залишати Україну наодинці в її боротьбі проти екологічних злочинів агресора, адже ця підтримка сприяє не лише захисту природної спадщини України, а й порятунку глобального довкілля та клімату для майбутніх поколінь.
[1] Геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності та злочин агресії.
[2] Високий поріг означає кумулятивний характер визначення: воно вимагає, щоб шкода, завдана діянням, одночасно була «широкомасштабною, довготривалою ТА тяжкою».
Disclaimer: The views, thoughts, and opinions expressed in the papers published on this site belong solely to the authors and not necessarily to the Transatlantic Dialogue Center, its committees, or its affiliated organizations. The papers are intended to stimulate dialogue and discussion and do not represent official policy positions of the Transatlantic Dialogue Center or any other organizations the authors may be associated with.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
