11 хв читання
Повітря, забруднене ракетними викидами, ґрунт, понівечений мінами, ліси, охоплені полум'ям, і вода, отруєна хімікатами, — це лише частина екологічного спустошення, спричиненого агресивною війною Росії проти України. Поряд із кричущими звірствами, вчиненими проти українського народу, Росія розв'язала немислимі екологічні катастрофи. Хоча українську природу часто називають мовчазною жертвою війни, вона вже на межі того, щоб закричати від болю та страждань.
Потрійна планетарна криза — що охоплює втрату біорізноманіття, забруднення та зміну клімату — вже впливала на Україну, як і на інші країни Землі. Однак повномасштабне вторгнення Росії значно загострило наявні екологічні проблеми та породило нові.
Україна, де зосереджено 35% біорізноманіття Європи, протистоїть державі-агресору, чиї воєнні злочини призводять до руйнівних людських втрат, а також до знищення флори й фауни. Близько 600 видів тварин і 750 видів рослин та грибів, внесених до Червоного списку видів, що перебувають під загрозою зникнення, нині опинилися на межі вимирання через повномасштабну війну. І не лише українські тварини стають жертвами бойових дій — у водах Болгарії, Румунії та Туреччини гине багато дельфінів через радарні системи російських підводних човнів, які порушують морські екосистеми сусідніх країн. Отже, роль держав ЄС і країн Чорноморського регіону зокрема є неоціненною в допомозі Україні документувати та оцінювати завдану шкоду довкіллю.
Україна з її значною мірою індустріальною економікою має численні вугільні шахти, хімічні підприємства та промислові заводи. Під час атак ці об'єкти вивільняють токсичні компоненти, забруднюючи воду, повітря та ґрунти. Росія навмисно використовує цей спосіб завдання екологічної шкоди Україні, ставлячи під загрозу сільськогосподарську діяльність і створюючи значні довгострокові ризики для здоров'я людей. Руйнування енергетичних об'єктів на сході України призвело до затоплення вугільних шахт, що ще більше забруднило підземні води. Бомбардування міських районів спричинило масштабне забруднення повітря, прикладом чого є удари Росії по паливних сховищах у Чернігові, Бородянці, Василькові, Ровеньках і Миколаєві. Столиця України часто опиняється серед найбільш забруднених міст світу, а якість повітря періодично погіршується через вивільнення продуктів горіння внаслідок російських атак. Постійно зазнаючи спричиненого війною забруднення повітря, українці ризикують отримати довгострокові запальні хронічні захворювання, що підкреслює тривалі гуманітарні наслідки знищення довкілля.
Останній, але не менш важливий компонент потрійної планетарної кризи — зміна клімату — істотно посилюється викидами парникових газів (ПГ), що походять від антропогенної діяльності. Викиди CO2 мають тенденцію різко зростати на кожному етапі війни, зокрема під час підготовки та накопичення військ, виробництва озброєнь, мобілізації людських ресурсів і техніки, переміщення біженців та післявоєнної відбудови зруйнованих війною регіонів. Протягом перших 24 місяців російської агресії пов'язані з війною викиди CO2 становили 175 мільйонів метричних тонн, що передбачає орієнтовно 30 мільярдів євро кліматичних репарацій від держави-агресора. З огляду на затяжний характер конфлікту та потенціал експоненційного зростання викидів CO2, міжнародна спільнота має діяти відповідно до 13-ї Цілі сталого розвитку ООН щодо зміни клімату, притягнувши Росію до відповідальності за пов'язані з війною викиди.
Крім того, Росія використовує глобальні екологічні механізми, зокрема Національний звіт про кадастр викидів парникових газів у межах Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, щоб легітимізувати свою незаконну окупацію української території. З 2015 року Росія включає викиди з Криму до своїх звітів. Таку політизацію міжнародної системи пом'якшення глобального потепління не можна толерувати. Як зазначала українська делегація на COP29 у Баку, ця маніпулятивна практика порушує український суверенітет і загрожує наданням ненадійних та дубльованих даних про викиди ПГ, підриваючи цілісність глобального режиму боротьби зі зміною клімату.
Притягнення держав до відповідальності за їхній пов'язаний із війною внесок у зміну клімату є складним завданням через транскордонний характер викидів CO2 та труднощі з доведенням прямого причинно-наслідкового зв'язку між діями агресора і прогресуванням глобальної зміни клімату. Однак шляхом створення надійної методології для кількісного визначення пов'язаних із війною викидів ПГ та формування правової бази для вимоги репарацій за шкоду, пов'язану зі зміною клімату, міжнародний режим боротьби зі зміною клімату можна поширити на викиди як у мирний, так і у воєнний час. У випадку України критично важливо забезпечити, щоб будь-який механізм репарацій за екологічну шкоду охоплював збитки, пов'язані зі зміною клімату, зокрема викиди ПГ. Росія має заплатити за свій військовий внесок у забруднення атмосфери, який не лише загрожує Україні, а й непропорційно впливає на країни Глобального Півдня — найбільш уразливі до зміни клімату. Компенсаційна комісія ООН, створена після війни Іраку проти Кувейту 1991 року, та подальша виплата екологічних репарацій за розливи нафти в Перську затоку можуть слугувати орієнтиром для будь-яких майбутніх механізмів для України.
Упродовж століть природа ставала мішенню у війнах — чи то навмисно, як у кампаніях випаленої землі або веденні погодної війни, чи як «супутня шкода». Війна в Україні є яскравим прикладом цього, проте світ усе ще не надає належного значення воєнним злочинам проти довкілля. З огляду на масштабні екологічні проблеми, що формують європейський дискурс і наративи багатьох західних політиків, парадоксально, що злочини проти природи досі не врегульовані статутами міжнародних судів. Хоча Римський статут Міжнародного кримінального суду наділяє суд юрисдикцією щодо чотирьох основних злочинів[1], він не розглядає екологічні злочини як окрему категорію. У документі є лише одна пряма згадка про довкілля — у розділі про воєнні злочини. Водночас нечітке визначення того, що саме становить «широкомасштабну, довгострокову та серйозну шкоду» довкіллю, високий поріг[2] та зіставлення цього з потенційною воєнною перевагою є контрпродуктивними для належного захисту природи під час бойових дій.
Запроваджений у 1970-х роках термін «екоцид» відтоді обговорюється міжнародними юристами та екоактивістами, які виступають за його офіційне визнання як «протиправних або свавільних дій, вчинених з усвідомленням існування значної ймовірності тяжкої та або широкомасштабної, або довгострокової шкоди довкіллю…» Це визначення було запропоноване у 2021 році Незалежною експертною групою, скликаною НУО «Stop Ecocide», для включення до Римського статуту, що зустріло очікувану протидію з боку великих корпорацій. Кампанію також підтримують малі острівні держави — Вануату, Фіджі та Самоа, — які потенційно можуть стати першими жертвами руйнівних наслідків зміни клімату.
У 2024 році Бельгія стала першою країною ЄС, яка офіційно криміналізувала екоцид у своєму новому Кримінальному кодексі. У кількох європейських країнах, зокрема у Франції, Нідерландах та Іспанії, також були внесені законопроєкти, спрямовані на криміналізацію екоциду. ЄС рухається в цьому напрямі, ухваливши Директиву ЄС 2024 року про екологічні злочини. Після руйнування Каховської дамби в червні 2023 року Україна перебуває в авангарді адвокації за визнання екоциду міжнародним злочином.
Україна вже визнала злочин екоциду: у 2001 році його було внесено до Кримінального кодексу як статтю 441, що відкриває перспективи для національного переслідування. Він визначається як «масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосферного повітря або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Наразі українські прокурори працюють над 14 справами, офіційно кваліфікованими як екоцид, зокрема над однією щодо атак на Харківський фізико-технічний інститут. Однак загальна кількість кримінальних проваджень щодо російських воєнних злочинів проти довкілля перевищує 200. Примітно, що всю інформацію про воєнні злочини проти довкілля ретельно документують для подальшого внесення до Реєстру збитків для України, створеного під егідою Ради Європи, щоб сприяти потенційним репараціям. Іронічно, що Кримінальний кодекс Росії також визнає злочин екоциду та містить майже ідентичне визначення, що разюче підкреслює лицемірство держави-агресора. Отже, потрібні рішучіші міжнародні заходи для включення екоциду до міжнародного кримінального права або розроблення конвенції про екоцид, щоб злочини проти природи не залишалися безкарними та щоб держави-агресори не могли маніпулювати екологічним порядком денним.
Одним із фундаментальних принципів міжнародного гуманітарного права (МГП) є принцип пропорційності, який обмежує воєнні дії, що завдали б шкоди, визнаної надмірною та непропорційною очікуваній військовій перевазі сторони, що здійснює напад. Цей принцип за своєю суттю є суб’єктивним, оскільки саме військовий командир вирішує, чи виправдовує очікувана перевага запланованої операції завдану шкоду. Застосування цієї стратегії часто призводить до нехтування одним надзвичайно важливим аспектом. Розрахунки пропорційності зазвичай ґрунтуються на потенційній прямій і негайній шкоді, ігноруючи довгострокові наслідки, нерозривно пов’язані з нападом, — так звані «відлунювальні наслідки». У випадку руйнування Каховської дамби ці наслідки проявляються у знищенні дикої природи, забрудненні ґрунтів і довгострокових проблемах зі здоров’ям. Так само широкомасштабне забруднення територій мінами ставить під загрозу українську економіку та сільське господарство, що, своєю чергою, загрожує глобальній продовольчій безпеці. Якщо відлунювальні наслідки враховувати поряд із негайною шкодою, відвертий і вкрай непропорційний характер російського екоциду в Україні стає ще очевиднішим.
Попри відсутність окремого злочину екоциду в міжнародному праві, руйнування Каховської ГЕС російськими силами є тяжким порушенням МГП відповідно до статті 56 Додаткового протоколу I, яка забороняє напади на низку об’єктів, зокрема греблі. Ігноруючи положення Женевських конвенцій, Росія навмисно атакує стратегічну та потенційно небезпечну інфраструктуру, зокрема здійснює напади на Печенізьку й Оскільську греблі в Харківській області та тривало окуповує Запорізьку атомну електростанцію. Неналежне управління об’єктом з боку окупантів може призвести до ядерної аварії на станції, що спричинить величезні людські та екологічні втрати, які поширяться далеко за межі України.
У перші кілька днів після підриву Каховської ГЕС низка держав засудила напад як жахливу екологічну катастрофу, але досі лише Україна назвала його актом екоциду. Цікаво, що аналіз реакцій міжнародної спільноти показав: найгучніше засудження лунало зі столиць Східної Європи та деяких балканських країн, тоді як решта воліла дотримуватися нейтральнішого тону, уникаючи звинувачень.
Одне з найбільших водосховищ Європи, яке забезпечувало питною водою понад 700 000 людей, нині жителі Херсонщини, які безпосередньо стикаються зі згубними наслідками цієї російської стратегії перетворення води на зброю, називають «мертвим морем». Зруйнована гідроелектростанція (ГЕС) відігравала життєво важливу роль, виконуючи кілька функцій: забезпечувала водою для охолодження Запорізьку атомну електростанцію, зрошувала сільськогосподарські землі на півдні України та виробляла електроенергію. Разом із порушенням цих критично важливих процесів і зростанням ризиків ядерної катастрофи це також спричинило каскад довгострокових екологічних, соціальних та економічних проблем.
Масштабна повінь, спричинена руйнуванням Каховської ГЕС, призвела до перенесення токсичних матеріалів, промислових відходів, стічних вод і загиблих диких тварин, забруднивши Чорноморський регіон — те, що українська влада описала як «сміттєзвалище та кладовище тварин». Такі катастрофи суттєво підвищують ризики захворювань, що передаються через воду, зокрема холери, діареї, черевного тифу та гепатиту А, викликаючи серйозне занепокоєння щодо громадського здоров’я. Крім того, повені зачепили багато природних заповідників України, деякі з яких належать до Смарагдової мережі — територій, що охороняються Бернською конвенцією про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі. Майже 600 000 гектарів сільськогосподарських угідь ризикують перетворитися на пустелі через нестачу водних ресурсів для зрошення.
Одним із найнебезпечніших наслідків цього відвертого акту екоциду є масштабне переміщення наземних мін. Значні площі земель нині підозрюються у забрудненні, що згодом може призвести до покинення орних земель і значних втрат у сільському господарстві.
Нерідко можна натрапити на газетні повідомлення, в яких стверджується, що Україна стала найбільш замінованою країною у світі. Згідно з останніми оцінками, 139 тисяч квадратних кілометрів території все ще підозрюються у забрудненні — це площа, приблизно рівна розміру Північної Кароліни або втричі більша за Швейцарію. Наземні міни та інші вибухонебезпечні боєприпаси не лише завдають негайної шкоди людському життю, а й створюють відлунювальні наслідки, що зберігаються десятиліттями, навіть століттями після підписання мирних угод і складення зброї.
Маючи ⅓ найродючіших ґрунтів світу — чорноземів, Україна залежить від сільського господарства у своїй економіці та забезпечує життєво важливими ресурсами Європу й країни Глобального Півдня. Однак, як показують зразки ґрунту, взяті у звільненій Харківській області, через постійні обстріли та мінування земля сильно забруднена токсичними елементами, такими як ртуть і миш’як. Оскільки, за оцінками, 500 000 гектарів сільськогосподарських земель потребують розмінування, майбутнє житниці Європи перебуває під загрозою. Утім, навіть на тлі масштабної гуманітарної та екологічної катастрофи Україна докладає всіх зусиль, щоб запобігти глобальній продовольчій кризі, постачаючи товари до регіонів, які значною мірою залежать від українського сільського господарства, зокрема Мозамбіку, Сирії, Джибуті та Палестини.
Однак навіть подальші заходи з розмінування, спрямовані на вивільнення земель і повернення їх до продуктивного використання, не завжди є екологічно безпечними. Щоб запобігти ерозії ґрунтів, втраті родючості та локальному забрудненню, стратегії гуманітарного розмінування мають враховувати місцеві екологічні умови та відповідати Міжнародним стандартам протимінної діяльності. Стратегія протимінної діяльності України, започаткована в червні 2024 року, розглядає ці екологічні аспекти, які мають бути надалі включені до діяльності кількох операторів із розмінування. Підтримка партнерів має надзвичайно важливе значення, зважаючи на те, що загальний бюджет, необхідний для розмінування території України, оцінюється приблизно у 37,5 мільярда доларів США.
Росія завдає ударів по українських природних заповідниках із 2014 року, і сьогодні понад 500 природоохоронних об’єктів перебувають під окупацією, а понад 800 зазнають невпинних руйнувань, зокрема водно-болотні угіддя, захищені Рамсарською конвенцією, та природоохоронні території Смарагдової мережі. Щонайменше вісім біосферних заповідників ЮНЕСКО розташовані в Україні, два з них перебувають під жорстокою російською окупацією. Вони також належать до найбільших і найвідоміших у Європі — «Асканія-Нова» та Чорноморський заповідник. Перший вважається найстарішим степом у світі та є домівкою для понад 3000 видів тварин, багато з яких рідкісні й перебувають під загрозою зникнення. Проте окупаційна влада, встановлена навесні 2023 року, не докладає жодних зусиль для збереження унікального природного різноманіття. Натомість вона почала використовувати важку техніку та рити траншеї в незайманих і первозданних степах Асканії.
Численні повідомлення свідчать, що Росія також здійснює незаконну депортацію червонокнижних тварин із заповідника до тимчасово окупованого Криму, а також на територію держави-агресора. Загроза виживанню цих видів є грубим порушенням міжнародних угод, зокрема Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES), сторонами якої є і Україна, і Росія.
Крім того, багато природних парків і лісів постійно потерпають від пожеж, спричинених воєнними діями або навмисним саботажем. Наприклад, під час російської присутності в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику окупанти навмисно перешкоджали гасінню пожеж, блокуючи роботу пожежників. Біосферний заповідник навколо Кінбурнського півострова постраждав щонайменше від 449 лісових пожеж через триваючі бойові дії. Пожежі також знищили всю заповідну територію Національного природного парку «Джарилгач».
Україна є піонером у документуванні екологічних воєнних злочинів і прагне встановити глобальний стандарт розслідування екоциду. Хоча екологічні злочини також можуть переслідуватися в межах воєнних злочинів або геноциду — особливо якщо руйнування довкілля спричиняє масову загибель людей, — такі положення залишаються людиноцентричними, а не природоцентричними. Роль міжнародної спільноти має полягати у розробленні правового механізму для притягнення винуватців екоциду до відповідальності.
Однією з потенційних перспектив є згадане вище включення екоциду як окремого злочину до Римського статуту Міжнародного кримінального суду, 125-ю державою-учасницею якого Україна стала 1 січня 2025 року. Це відкрило б можливості для переслідування окремих винуватців, зокрема політичних лідерів і військових командирів, за будь-які майбутні акти екоциду, оскільки МКС не може ретроспективно переслідувати за раніше вчинені злочини.
Окреме й однозначне визначення також забезпечило б розгляд екологічних злочинів не лише як складових воєнних злочинів, що вимагають високого порогу насильства та усвідомлення наслідків, а й як самостійних правопорушень, скоєних у мирний час. Крім того, держави, які ратифікують нове положення, що визнає екоцид злочином, потенційно могли б переслідувати винуватців за принципом універсальної юрисдикції. Реформи також можна запровадити в міжнародному гуманітарному праві, надавши докладніше визначення екоциду в Женевських конвенціях і встановивши вищий поріг для розрахунків пропорційності, включно з екологічними відлунювальними наслідками. Україна також могла б звернутися по консультативний висновок до Міжнародного суду ООН через резолюцію Генеральної Асамблеї ООН, щоб уточнити чинне міжнародне право щодо екологічних воєнних злочинів.
Визнання екоциду окремим злочином також відкрило б перспективи для відшкодування шкоди потерпілим, особливо з огляду на масштабні зусилля України з документування шкоди довкіллю, зокрема через платформу «ЕкоЗагроза», розроблену Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів. Відповідно до Екологічного договору для України, за допомогою міжнародних експертів має бути розроблена спеціальна методологія для збору інформації та подальшої кількісної оцінки шкоди, яку надалі буде включено до Реєстру збитків для України.
Екоцид — це злочин, що прагне викрасти майбутнє планети. На відміну від деяких інших воєнних злочинів, він виходить за межі кордонів і часу, тому його міжнародне визнання є життєво важливим для забезпечення того, щоб убивці природи не залишилися безкарними. Світ не повинен залишати Україну наодинці в її боротьбі проти екологічних злочинів агресора, адже ця підтримка поширюється не лише на захист природної спадщини України, а й на порятунок глобального довкілля та клімату для майбутніх поколінь.
[1] Геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності та злочин агресії.
[2] Високий поріг означає кумулятивний характер визначення: воно вимагає, щоб шкода від діяння була одночасно «масштабною, довгостроковою ТА тяжкою».
Застереження: погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
