10 хв читання
20 серпня Верховна Рада України ухвалила законодавство, що забороняє діяльність релігійних організацій, центри ухвалення рішень яких розташовані в Росії. Це законодавство передусім спрямоване на Українську православну церкву (Московського патріархату) та стосується занепокоєнь щодо її діяльності, яка ставить під загрозу національну безпеку України. Це викликало суперечливі реакції серед громадськості як в Україні, так і за кордоном. Поширена реакція полягає в занепокоєнні щодо обмежень прав людини та свободи вираження поглядів. Закон, що регулює діяльність релігійних організацій, має на меті запобігти функціонуванню церков, керованих Росією — державою, яка веде війну проти України. Релігійні організації, підозрювані у співпраці з Російською православною церквою, розслідуватиме призначена експертна комісія, яку створить Державна служба України.
У цій статті буде розглянуто історичні дані та інші чинники, що зумовили необхідність такого законодавчого рішення, а також можливі наслідки для релігійної та безпекової сфер України.
Історія православ’я в Україні почалася з хрещення Київської Русі у 988 році під владою Візантії. Київська митрополія залишалася пов’язаною з Константинополем до середини XV століття. Приблизно в той самий час Московська митрополія стала патріархатом. Після падіння Візантійської імперії у 1453 році псковський монах Філофей проголосив Москву «Третім Римом».[1]
Національно-визвольна війна (1648–1657) та Переяславська угода (1654) посилили російське панування над українськими територіями. У 1686 році Москва відновила контроль над Київською митрополією, попри місцевий опір.
У радянську епоху церква перебувала під суворим контролем, а багатьох представників духовенства переслідували або примушували до співпраці з КДБ. У 1989 році Московський патріархат надав Українському екзархату ширшу автономію та назву «Українська православна церква», однак ці зміни здебільшого були символічними й мали на меті збереження російського впливу. Сьогодні ця гілка відома як Українська православна церква (Московського патріархату), або УПЦ МП, хоча її представники часто применшують її зв’язок із РПЦ.
На початку 2019 року Православна церква України (раніше відома як Українська православна церква Київського патріархату — УПЦ КП) отримала Томос про автокефалію від Вселенського патріархату Константинополя. Цю нову церкву згодом визнали Церкви Греції та Кіпру, а також Александрійський патріархат. Нинішня ситуація характеризується значною напруженістю між Українською православною церквою (Московського патріархату) та новоствореною автокефальною Церквою Київського патріархату.
Для кращого розуміння варто заглибитися в історію зв’язків, які радянська влада ретельно вибудовувала між церквою, її духовенством і керівництвом Союзу. Справедливо буде зазначити, що церква, або те, що залишилося від цієї інституції в СРСР, значною мірою використовувалася як помічник КДБ. Суть релігії передбачає каяття парафіян, тому поширеною практикою було вербування священників для роботи на уряд.
Зв’язки Російської православної церкви з КДБ уже десятиліттями перебувають у полі зору багатьох журналістів-розслідувачів. Однак одним із найвідоміших є випадок патріарха Кирила, нинішнього глави Російської православної церкви, та його поїздок за межі Радянського Союзу, а саме до Швейцарії. У 1971 році, у віці 24 років, його призначили представником Московського патріархату у Всесвітній раді церков у Женеві, і він обіймав цю посаду до 1974 року. Такий інтерес суворо світської держави до міжнародних церковних справ, природно, мав свою ціну, яку молодий делегат Кирило, що діяв під псевдонімом «Михайлов», мав сплатити.[2] Згадки про Володимира Гундяєва (справжнє ім’я Кирила) у Федеральному архіві Швейцарії підтверджують, що «...тут підтверджено, що “монсеньйор Кирило”, як його названо в картці, був офіцером КДБ».[3] Швейцарія в той час була важливим місцем зустрічей для емігрантів, багато з яких були християнськими вірянами. Під час своїх закордонних поїздок Гундяєв налагодив кілька зв’язків із російською діаспорою, шукаючи інформацію, яку радянський уряд міг би вважати важливою.
Перенесімося до часу української незалежності, коли Українська православна церква (Московського патріархату) була офіційно створена в її нинішній формі. Після розпаду Радянського Союзу Московський патріархат надав Українському екзархату ширшу автономію, дозволивши йому діяти як «Українська православна церква». Їй було надано певну незалежність в управлінні, з огляду на складний релігійний ландшафт того часу та міжконфесійні конфлікти. Після проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 року Українська православна церква (УПЦ) під проводом митрополита Філарета звернулася по автокефалію. Архієрейський собор УПЦ схвалив цей крок 6–7 вересня 1991 року, а Помісний собор додатково підтримав його 1–3 листопада 1991 року, звернувшись по автокефалію до московського патріарха Алексія II. Собор також запропонував створити Київський патріархат. Однак Російська православна церква (РПЦ) відмовила в автокефалії на своєму соборі в Москві (31 березня — 4 квітня 1992 року), а Філарета закликали піти у відставку. Його відмова призвела до формування в УПЦ промосковської фракції та подальших переслідувань його прихильників.
У 1997 році Московський патріархат відлучив Філарета від церкви; він стверджував, що анафема була політично вмотивованою та несправедливою, оскільки її можна накладати лише за єресь, розкол або моральні порушення. 11 жовтня 2018 року синод Вселенського патріархату одноголосно визнав анафему недійсною, визнавши її політично вмотивованою. Пізніше Філарет прокоментував, що це рішення РПЦ було суто політично вмотивованим, аби зупинити прагнення України до релігійної незалежності.[4]
Напередодні Архієрейського собору Російської православної церкви в серпні 2000 року, до якого входили ієрархи УПЦ, президент України Кучма попросив надати УПЦ канонічну незалежність. Російський Архієрейський собор, розглянувши звернення та обговоривши питання, вирішив не надавати автокефалію, щоб уникнути так званого подальшого поділу.[5]
Наведені вище факти — лише невелика частина обґрунтування, чому дехто вважає УПЦ МП тісно пов’язаною з Російською православною церквою. Через тісні зв’язки з російським урядом і роль у поширенні пропаганди серед парафіян в Україні УПЦ МП та її духовенство звинувачують у підтримці Росії як ідеологічно, так і фізично.
У 2016 році, через два роки після початку гібридної війни Росії проти України, Європейський парламент у своїй «Доповіді про стратегічну комунікацію ЄС для протидії пропаганді проти нього з боку третіх сторін» визнав, що «...російський уряд агресивно застосовує широкий спектр засобів та інструментів, таких як ... транскордонні соціальні й релігійні групи, оскільки режим прагне представити себе єдиним захисником традиційних християнських цінностей».[6] Саме так діє російський агресор, який лютує в Україні, а його головним інструментом є Українська православна церква Московського патріархату.
Коли йдеться про підтримку УПЦ МП дій Росії на суверенній території України, скандальні заголовки в новинах не є новиною. Така узгодженість була очевидною від початкових етапів незаконної анексії Криму. Служба безпеки України повідомила, що духовенство Української православної церкви (Московського патріархату) активно підтримувало таємні операції під керівництвом Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), відомого терориста та організатора бойових угруповань, відповідальних за анексію українських територій. Озброєна група Гіркіна проводила розвідку в Сімферополі під приводом охорони церковних реліквій, зокрема «Дарів волхвів». [7]
На окупованих територіях деякі представники духовенства продемонстрували підтримку «нового порядку», запровадженого російськими окупантами в релігійному житті. Помітним прикладом є Костянтин Чернишов, також відомий за своїм церковним титулом як єпископ Каллінік, який відіграв значну роль у незаконній анексії Криму. Він займався антиукраїнською пропагандою, облаштував сховок зі зброєю на території своєї церкви в селі Уютне та був нагороджений окупаційною владою медаллю «За оборону Криму». Надалі у своїй кар’єрі Каллінік освятив військово-морський прапор і прийняття малого ракетного корабля «Грайворон» до складу Чорноморського флоту Росії. [8]
У цьому контексті важливо зазначити, що Сімферопольська і Кримська єпархія Української православної церкви Російської православної церкви офіційно розірвала всі зв’язки з Києвом, які протягом усіх восьми років російської анексії Криму залишалися дедалі формальнішими. У Криму було створено нову митрополію, до якої увійшли всі підрозділи УПЦ МП на півострові. Вона стала безпосередньо підпорядкованою російському патріарху Кирилу. [9]
Випадок Чернишова не є поодиноким. Численні особи в релігійному вбранні активно просувають ідеологію «русского міра» [російського світу] під виглядом обстоювання традиційних цінностей і єдності. Навіть помітні діячі Української православної церкви (Московського патріархату) не вагалися співпрацювати з окупантами. Павло Лебідь, широко відомий як Паша Мерседес через свою пристрасть до розкішних автомобілів, послідовно демонстрував проросійську позицію. Лебідь, колишній парламентар від суперечливої Партії регіонів і колишній намісник Успенської Києво-Печерської лаври, був причетний до кількох резонансних інцидентів. Під час Революції гідності він підтримував насильницькі дії силовиків проти мирних протестувальників і ставив під сумнів мотиви останніх, натякаючи на їхню «оплачену участь». Крім того, він публічно звинувачував Україну в тому, що вона є агресором у конфлікті на Донбасі. Після повномасштабного вторгнення в Україну митрополит зауважив, що українці не зважили на попередження і тепер «пожинають те, що посіяли». [10]
З початком повномасштабного вторгнення кількість таких випадків стрімко зросла. За офіційними даними Служби безпеки України, протягом перших двох років війни Росії проти України проти представників Української православної церкви (Московського патріархату) було відкрито майже 70 кримінальних проваджень. Щонайменше 14 із цих справ стосуються митрополитів церкви. Виявлені злочини включають 20 випадків державної зради, колабораціонізму та пособництва державі-агресору Росії. Крім того, щонайменше 18 інших проваджень стосуються розпалювання релігійної ворожнечі, незаконного продажу вогнепальної зброї та розповсюдження дитячої порнографії. [11]
Найгучнішою справою за участю УПЦ МП став інцидент у Києво-Печерській лаврі у 2023 році. 29 березня закінчився договір оренди між Національним заповідником «Києво-Печерська лавра» та Українською православною церквою (Московського патріархату). Однак Московський патріархат не звільнив приміщення. 30 березня вони тихо провели богослужіння в Лаврі, тоді як парафіяни перешкоджали роботі комісії Міністерства культури. Митрополит УПЦ МП Павло Лебідь заявив, що Церква не звільнить приміщення Лаври, а його парафіяни протестували проти урядової комісії, вигукуючи: «Геть із Лаври, йдіть на війну».[12]
Заклик «іти на війну» яскраво демонструє нехтування поточною політичною ситуацією в Україні. Це твердження підкреслює відірваність церкви та її парафіян від загальнонаціональних настроїв і реалій триваючого конфлікту, відображаючи глибоку нечутливість до страждань і жертв українських громадян у воєнний час. Така поведінка також показує, як цей сегмент Православної церкви разом зі значною частиною своїх послідовників узгодився з російським наративом, розглядаючи російсько-українську війну як «братовбивчу». Вони засвоїли пропаганду, яку часто поширюють через промови Лебіда та інших проросійських священнослужителів і яка наголошує на неподільності так званої «істинної» церкви та її лідерів.
Окрім викладених випадків, УПЦ МП разом зі своїми священнослужителями та парафіянами дедалі частіше опиняється в центрі скандальних подій, які регулярно висвітлюють новинні медіа. Це постійне висвітлення підживлює зростаюче обурення серед частини українського суспільства, яка вбачає в Церкві ворожу пропагандистську силу, що вільно діє в охопленій війною країні під прикриттям святості та недоторканності.
У відповідь на дедалі більше скандалів і кримінальних справ за участю ключових релігійних діячів та Української православної церкви (Московського патріархату) український парламент ухвалив законодавство для розв’язання цих проблем. Цей законодавчий крок відображає зміну суспільних настроїв щодо УПЦ МП, яка дедалі частіше зазнавала ретельної перевірки через свої зв’язки з російським впливом і діяльність, що сприймалася як така, що підриває український суверенітет. Громадська думка, зафіксована в опитуванні Київського міжнародного інституту соціології, підкреслює суспільну напруженість, що передувала цьому правовому втручанню.
На графіку дані наведено в регіональному розрізі. У всіх регіонах України більшість населення (від 76% на Сході до 85% на Заході та 86% у Центрі) підтримує активну позицію держави щодо діяльності УПЦ (МП). [13]
Поширене запитання, яке турбує західних партнерів України: «Чи обмежує новий закон свободу релігії та права людини?» Коротка відповідь — ні. Цей наратив знову є ключовою частиною російської пропаганди, яку ретельно поширюють проросійські агітатори в українському та міжнародному інформаційному просторі. Наприклад, Артем Дмитрук, іподиякон УПЦ МП, переконаний, що «заборона церкви — це не лише заборона юридичних організацій. Передусім це заборона людині сповідувати православну віру, називати себе вірянином Православної церкви!» Відповідно до статті 2 Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» іноземні релігійні організації можуть провадити діяльність в Україні за умови, що їхня діяльність не завдає шкоди національній чи громадській безпеці, охороні громадського порядку, здоров’ю чи моралі, правам і свободам інших осіб. Крім того, стаття 161 Кримінального кодексу «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками» чітко визначає, що обмеження прав на підставі релігії особи не допускається. Це, безумовно, також включає можливість сповідувати релігію.
Законодавство має на меті обмежити вплив ворожих суб’єктів, зокрема Росії, звужуючи їхню можливість проникати в український інформаційний і суспільний простори. Закон спрямований на сфери суспільства, особливо вразливі до підривної діяльності, де такі дії зазвичай можуть залишатися непоміченими або без оскарження. У такий спосіб він прагне захистити національну безпеку України від прихованих, але потужних форм зовнішнього втручання.
Ухвалення українським урядом нового законодавства у відповідь на скандали та злочинну діяльність за участю УПЦ МП є критично важливим кроком у захисті безпеки держави у воєнний час. Цей закон має на меті обмежити проникнення російського впливу в інформаційну та суспільну сфери України — галузі, де Росія прагнула використати вразливості. Як видно з усіх наведених доказових випадків, Верховна Рада мала вагомі підстави для ухвалення закону.
Хоча законодавство викликало занепокоєння щодо можливих порушень свободи релігії та прав людини, багато з цих тверджень, схоже, підживлюються шкідливими наративами Росії. Закон є стратегічною відповіддю для захисту національної безпеки України шляхом стримування впливу Російської православної церкви, яку пов’язують із підтримкою дій Росії в Україні. Український уряд вважає це законодавство необхідним для збереження суверенітету та протидії пропаганді, навіть попри складні дебати щодо релігійних прав. Новий закон підкреслює необхідність захисту національного суверенітету від зовнішніх загроз. Цей рішучий крок відображає відданість України збереженню своєї територіальної цілісності та стійкості перед обличчям триваючої агресії.
Застереження: погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали призначені для стимулювання діалогу та дискусії і не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
[1] John Strickland, «Створення Святої Русі: Православна церква та російський націоналізм до революції» (Jordanville, NY: The Printshop of St Job of Pochaev, 2013), 12–13.
[2] Sylvain Besson, Bernhard Odehnal, «Патріарх Путіна був шпигуном у Швейцарії», Tages-Anzeiger, 14 лютого 2023 року, https://www.tagesanzeiger.ch/priester-spion-propagandist-das-geheime-leben-des-moskauer-kirchenfuersten-in-der-schweiz-566103963787.
[3] Aleksandra Ivanova, «Агент КГБ? Що саме дізналися у Швейцарії про патріарха Кирила», DW – Made for minds, 7 лютого 2023 року, https://www.dw.com/ru/agent-kgb-cto-imenno-uznali-v-svejcarii-o-patriarhe-kirille/a-64621841.
[4] Glavkom, «Філарет пояснив, чому Вселенський патріархат заговорив про анафему Мазепі», 22 вересня 2018 року, https://glavcom.ua/news/filaret-poyasniv-chomu-vselenskiy-patriarhat-zagovoriv-pro-anafemu-mazepi-529946.html.
[5] RISU, «Українська Православна Церква (Московського Патріархату)», 17 червня 2011 року, https://risu.ua/ukrajinska-pravoslavna-cerkva-moskovskogo-patriarhatu_n48337/amp.
[6] Anna Elżbieta Fotyga, «Доповідь про стратегічну комунікацію ЄС для протидії пропаганді проти нього з боку третіх сторін», Доповідь — A8-0290/2016, Комітет у закордонних справах, ЄП, 14 жовтня 2016 року, https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/A-8-2016-0290_EN.html.
[7] Radio Svoboda, «УПЦ (МП) допомагала Гіркіну готувати анексію Криму – СБУ», 10 грудня 2018 року, https://www.radiosvoboda.org/a/news-upts-mp-dopomohala-hirkinu-v-aneksii-kymu-sbu/29648587.html.
[8] Dmytro Huliychuk, «Єпископ УПЦ МП в окупованому Криму освятив російський корабель і назвав РФ "богохранимою вітчизною"», TSN, 28 лютого 2021 року, https://tsn.ua/ukrayina/yepiskop-upc-mp-v-okupovanomu-krimu-osvyativ-rosiyskiy-korabel-i-nazvav-rf-bogohranimoyu-vitchiznoyu-1735411.html.
[9] Serhiy Mokrushyn, ««Церковна анексія». Як кримські єпархії УПЦ МП перейшли до РПЦ, і чи остання це втрата для церкви», Krym Realii, 9 червня 2022 року, https://ua.krymr.com/a/krym-tserkva-perepidporiadkuvannia-moskovskomu-patriarkhatu/31890688.html.
[10] Artur Gmurya, «За що заборонили УПЦ МП — ТОП гучних справ проти священників московських церков», P9, 20 серпня 2024 року, https://thepage.ua/ua/politics/yak-svyasheniki-upc-mp-dopomagali-rosijskim-okupantam.
[11] Inna Semenova, «Заборона УПЦ МП. Що важливо пам’ятати про скандали навколо цієї церкви та її зв’язок з РПЦ під час вторгнення Росії», New Voice, 20 серпня 2024 року, https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/zaborona-upc-mp-yaki-skandali-cerkvi-nayvidomishi-i-yak-vona-pov-yazana-z-rpc-novini-ukrajini-50420660.html.
[12] Apostrof, «Скандал з УПЦ МП у Києво-Печерській лаврі: всі подробиці», 31 березня 2023 року, https://apostrophe.ua/ua/news/society/2023-03-31/skandal-s-upts-mp-v-kievo-pecherskoy-lavre-vse-podrobnosti/294121.
[13] Kyiv International Institute of Sociology, «Якою має бути політика уряду та рівень довіри до Української православної церкви (Московського патріархату)», 7 травня 2024 року, https://kiis.com.ua/?lang=eng&cat=reports&id=1404&page=1.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
