18 хв читанняТуреччина — держава, що демонструє одну з найгнучкіших моделей зовнішньої політики та поступово зміцнює своє регіональне й глобальне лідерство. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну висвітлило цей процес і водночас показало сильні та слабкі сторони турецької політики під керівництвом президента Реджепа Ердогана. Крім того, глибока внутрішня економічна криза, наслідки руйнівних землетрусів та інші внутрішньополітичні проблеми вимагають від уряду країни максимально зосередитися на турецьких національних інтересах, незалежно від позиції союзників. Отже, повномасштабне вторгнення Росії в Україну, що спричинило чимало міжнародно-політичних викликів, стало лакмусовим папірцем для Туреччини як регіонального і світового лідера, військового союзника та політичного гравця.
Після завершення Першої світової війни, підписання Лозаннського договору та розпаду Османської імперії політика Туреччини була переважно зосереджена на збереженні її життєздатності в межах сфер впливу великих держав. Ключовою метою новоствореної Турецької Республіки на чолі з Мустафою Кемалем Ататюрком було, з одного боку, не допустити остаточного розпаду держави, а з іншого — відновити її образ як повноправного учасника міжнародних відносин. Цей складний, часто визнаний принизливим період турецької історії зумовив поступове поглиблення партнерства між Турецькою Республікою та західними державами. Із розгортанням «холодної війни» та зростанням регіональних амбіцій СРСР потреба Туреччини у військовому й політичному захисті посилилася, тому 1952 року вона вступила до НАТО. Це рішення надовго закріпило тісне партнерство і співпрацю Туреччини, США та Європи, що дало Республіці змогу накопичити сили для більш самостійної політики в майбутньому.
Із завершенням «холодної війни», зміною світового порядку та приходом до влади безумовно сильного, але неоднозначного лідера Реджепа Ердогана Туреччина почала поступово посилювати свою міжнародну політичну суб’єктність. Завдяки політиці Ердогана у 2002–2011 роках економіка держави зростала в середньому на 7,5% щороку, а головним гаслом її зовнішньої політики було «нуль проблем із сусідами». Ситуація почала змінюватися у 2010-х роках, що збіглося з початком перших антидемократичних процесів у Туреччині — політичних переслідувань, запровадження цензури та «чисток» у збройних силах. На тлі бурхливих подій Арабської весни Туреччина скористалася регіональною нестабільністю, щоб наростити військову присутність, розпочавши військові кампанії в Лівії, Сирії, Іраку та Азербайджані.
Еволюція цієї політики привела нас до нинішньої ситуації: кожним своїм рішенням Туреччина прагне демонструвати самодостатність і незалежність, стійкість до будь-якого тиску та лідерські амбіції.
У травні–червні 2023 року весь світ стежив за політичною боротьбою напередодні президентських виборів у Турецькій Республіці. Уперше за два президентські терміни Реджеп Ердоган зіткнувся з реальною політичною опозицією. Причиною стали дві головні проблеми держави: глибока економічна криза та побоювання громадян щодо придушення демократії й зростання авторитаризму.
Внутрішня економічна ситуація в країні стала для Ердогана серйозним викликом. З одного боку, період його правління характеризувався переважно економічним зростанням, збільшенням інвестицій та посиленням ролі країни у світовій економічній системі. З іншого — зростання інфляції та цін на нерухомість, особливо з огляду на житлові проблеми після руйнівних землетрусів на початку 2023 року, стали головними турботами турецького населення перед голосуванням. Значну увагу також приділяли пошуку винних у трагедії, наголошуючи на маніпуляціях Ердогана у житловому секторі та неефективності системи реагування на надзвичайні ситуації. Нездатність вчасно надати допомогу населенню посилила відчуття незахищеності громадян. Криза турецької економіки стала очевидною, коли турецька ліра знецінилася щодо долара у 18 разів — на 44% у 2021 році, а потім ще на 27%. Наприкінці 2022 року інфляція сягнула 80%, індекс внутрішніх цін виробників зріс на 143,75%, ціни на транспорт — на 116,87%, а на сільськогосподарську продукцію — на 90,25%. Водночас навіть з огляду на високі офіційні показники інфляції Турецького статистичного інституту (TUIK), за даними опитування 50% турків вважали цю інформацію неправдивою, а реальну інфляцію — ще вищою.
За даними МВФ за квітень 2023 року, рівень інфляції в Туреччині сягнув 50,6% (порівняно з 72% у 2022 році за даними Групи Світового банку). Водночас ВВП країни зростає на 2,7%, однак це негативна тенденція порівняно з 11% у 2010 чи 2021 роках, коли інфляція не перевищувала 15%.
Ситуація почала погіршуватися, коли ненадійність турецької економіки спричинила падіння інвестицій, адже компанії, що ведуть бізнес із Туреччиною, ризикували виявитися пов’язаними з кількома корумпованими державними турецькими банками та фінансовими установами. Останні були залучені до незаконних міжнародних фінансових операцій, зокрема сприяли схемам обходу санкцій проти Ірану, Венесуели та Російської Федерації. Крім того, неоднозначна поведінка президента Ердогана постійно наражає бізнес у Туреччині на ризик санкцій: США вже запровадили санкції проти Директорату оборонної промисловості Туреччини (SSB) та президента SSB Ісмаїла Деміра у відповідь на придбання Туреччиною в Росії системи S-400. Посилення зв’язків Ердогана і з Росією, і з Іраном — двома країнами, щодо яких діють масштабні міжнародні обмеження, — створило для турецької промисловості ризик вторинних санкцій. Отже, це створює для міжнародних компаній не лише юридичний, а й репутаційний ризик.
Експерти «Проєкту турецької демократії» зазначають, що головними причинами економічної кризи, окрім спаду через пандемію COVID-19, є відсутність незалежності Центрального банку, недостатнє дотримання верховенства права та зростання корупції й екстремізму. Економічні проблеми значною мірою пов’язані з недемократичними політичними схильностями Реджепа Ердогана: його найближчі соратники контролюють значну частину будівельного, енергетичного, комунікаційного, фінансового та медійного секторів. Ця система гарантує найкращі бізнес-можливості найвідданішим членам Партії справедливості і розвитку або їхнім родичам, а незаконна діяльність і ухилення від податків залишаються безкарними.
Якщо окремо розглядати питання демократії в Туреччині, помітне дедалі більше обурення населення надто тривалим правлінням Ердогана. У 2017 році в країні запровадили президентську республіку — уперше відтоді, як Мустафа Кемаль Ататюрк проголосив парламентсько-президентську республіку у 1920 році, — що також розширило повноваження президента. За індексом Freedom House Туреччина має 32/100 і вважається «невільною» через брак базових політичних прав та громадянських свобод; це стосується і свободи інтернету. Водночас від 2021 року показник не погіршувався.
Попри показову присутність опозиції та свободу політичного вибору громадян під час останніх президентських виборів, існують очевидні приклади недемократичності турецької влади. Один із них — ухвалений у жовтні 2022 року «закон про дезінформацію», який можна назвати й «законом про цензуру». Він посилює контроль уряду над соціальними мережами та новинними вебресурсами. Його ухвалення обурило як опозиційні сили, так і турецьке населення загалом. Турецьке суспільство, як і українське, звикло до вільного доступу до інформації та сприймає цифрову добу як частину повсякденного життя, тому новий закон різко суперечить усталеним звичкам. Його основні положення передбачають кримінальну відповідальність за «дезінформацію» та поширення «оманливих новин» (це дещо нагадує закон про «дискредитацію російської армії», за яким навіть порожній плакат можуть сприйняти як «дискредитацію»). Крім того, поняття «дезінформації» в законі доволі неоднозначне й може охоплювати будь-яку діяльність, яку можуть розцінити як порушення громадського порядку чи створення атмосфери страху. Цей приклад свідчить, що побоювання турецького населення щодо майбутньої свободи від авторитаризму не безпідставні.
Курдське питання вважають однією з найбільших проблем за правління Ердогана, «пороховою бочкою» Туреччини. Курди — найбільша етнічна меншина країни, приблизно 1/5 населення. Вони прагнуть національної автономії та традиційно мають напружені відносини з Реджепом Ердоганом, який хоче зберегти велику неподільну Туреччину.
Військова присутність Туреччини в Сирії, окрім підтримки місії союзників по НАТО та прагнення до регіонального впливу, частково пояснюється спробами придушити курдські політичні амбіції в регіоні й знищити Робітничу партію Курдистану (PKK). У певні періоди це навіть суперечило інтересам НАТО, адже Сирійські демократичні сили, частково очолювані курдами, мусили одночасно воювати і з ISIL, і з турецькими військами. Це істотно знижувало ефективність боротьби НАТО з ISIL. Те саме стосується періодичних атак Туреччини на півночі Іраку, де проживають курди. У найближчому майбутньому достатніх передумов для мирного врегулювання цього конфлікту немає. Попри спробу примиритися із сирійською стороною під час травневої зустрічі в Москві, виведення турецьких військ із Сирії, а отже, і послаблення контролю над курдами, для Ердогана є немислимим кроком.
Безкарність за дії в Сирії надихнула Ердогана діяти й в інших місцях. Турецька армія активно залучена в Лівії, де її присутність і матеріальна підтримка Уряду національної згоди продовжили криваву десятирічну громадянську війну. У спірному кавказькому регіоні Нагірного Карабаху Туреччина надала Азербайджану ключову матеріальну допомогу. Жодне серйозне політичне питання регіону не лишається поза увагою Ердогана.
Останнє десятиліття відносини Туреччини з арабськими країнами загалом були напруженими, передусім через її схвалення повстань Арабської весни та тісну співпрацю зі США. Водночас завдяки активній взаємовигідній економічній співпраці останніми роками дружні відносини з арабськими державами почали відновлюватися. Наприклад, спадкоємний принц Саудівської Аравії заявив, що доки живі Ібн Салман та Ердоган, між Саудівською Аравією і Туреччиною не буде розбіжностей, попри тимчасове погіршення відносин після вбивства Джамаля Хашоггі у Стамбулі в 2018 році. Це була відповідь на коментар президента США Байдена про те, що обидва правителі є диктаторами.
Відносини Туреччини із Заходом — і з Європою, і особливо зі США — значно складніші. Передусім болючою темою є турецька «недемократичність», про яку Ердоган воліє не говорити. Натомість він наголошує на миротворчій діяльності — зокрема щодо України та готовності гарантувати мир у Сербії. Такий підхід допомагає Туреччині зберігати доступ до європейських ринків.
По-друге, одним із інструментів тиску Туреччини на ЄС був шантаж погрозою «відчинити двері» нелегальним мігрантам, тобто припинити стримувати на території Туреччини потік біженців із Сирії та інших країн. Водночас такий шантаж був вигідний Російській Федерації: сприяючи збільшенню кількості біженців унаслідок воєнних дій у Сирії, Російська Федерація могла таким чином опосередковано впливати на рішення ЄС.
Відкритим лишається і питання вступу Туреччини до Європейського Союзу. Офіційну заявку на вступ подали ще 1987 року, а офіційно її розглядали з 2005 до 2019 року. Причинами відсутності консенсусу є згадані вище проблеми «недемократичності» й біженців, а також брак загальної політичної волі з обох сторін для ухвалення відповідного рішення. Упродовж тривалого часу головним прагненням Ердогана було приєднання Туреччини до Шенгенської угоди, але поки що й воно залишається нереалізованим. У 2019 році Європейський парламент проголосував за припинення переговорів із Туреччиною про вступ до ЄС. Водночас, за даними The German Marshall Fund of the United States, 58,6% населення Туреччини й досі підтримує вступ до ЄС.
Найцікавішою й найнеоднозначнішою в нинішній міжнародно-політичній ситуації є позиція Туреччини щодо розв’язаної Росією війни в Україні. У цьому контексті можна виокремити три ролі турецької держави: союзника НАТО та партнера України, «друга» Росії й незалежного посередника та миротворця.
Станом на 2022 рік Туреччина має другу за чисельністю армію НАТО — 446,900 військовослужбовців (порівняно з 1.3 мільйона військовослужбовців у США та 207,100 у Франції). На території Туреччини розміщено кілька військових баз НАТО та ядерну зброю США на авіабазі Інджирлік.
Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Туреччина, відповідно до Конвенції Монтре, закрила чорноморські протоки для проходу російських військових кораблів і визнала вторгнення війною. Ці кроки були сприятливими для України. Крім того, Туреччина надала Україні військову підтримку — зокрема продала ударні БПЛА Bayraktar TB2, які виявилися критично важливими для оборони столиці країни — Києва.
Усе це робить Туреччину важливим стратегічним партнером і союзником. Тож на перший погляд її рішення щодо воєн і конфліктів, як члена НАТО, мали б координуватися з Альянсом. Саме такої позиції Туреччина уникає й проти неї бореться, що спричиняє періодичні конфлікти всередині НАТО.
Перші приклади «бунтівної» політики Туреччини з’явилися ще до початку повномасштабного вторгнення — одним із них була закупівля в Російської Федерації систем протиракетної оборони S-400, попри несумісність цих систем зі зброєю НАТО. Офіційною причиною цього рішення була відмова США надати Туреччині систему Patriot, але насправді його можна розглядати як демонстративний крок Ердогана, покликаний показати його право ухвалювати самостійні рішення. В інтерв’ю CNN президент заявив, що в умовах глобального вільного ринку має право здійснювати будь-які закупівлі, зокрема у військовій сфері.
З огляду на напруженість у відносинах між державами останніми роками США прагнуть зменшити залежність від турецьких військових баз, шукаючи альтернативні місця для їхнього розташування. Крім того, у своїй промові Джо Байден публічно згадав турецький геноцид вірмен, якого Туреччина не визнає. Ба більше, за даними опитування, проведеного Університетом Кадір Хас у Стамбулі, 43% турків нині сприймають США як загрозу.
Варто згадати протистояння Туреччини з НАТО щодо вступу Фінляндії та Швеції. Сам факт її спротиву прийняттю нових членів свідчить про прагнення ще раз продемонструвати незалежність політики та здобути якомога більше вигод за свою поступку. Зокрема схвалення вступу Фінляндії до НАТО було «викуплено» дозволом придбати винищувачі F-16.
Ситуація зі Швецією значно складніша: офіційною причиною блокування вступу Швеції до НАТО є підтримка Робітничої партії Курдистану (а також YPG/PYD і FETO), хоча PKK у Швеції визнано терористичною організацією. Так само Туреччина закликає США припинити підтримку PYD. Умовою ратифікації заявки Швеції є вимога екстрадувати 130 курдів, яких турецька влада звинувачує в тероризмі. Унаслідок непохитної позиції Туреччини щодо прийняття нового члена до Альянсу 12 січня 2023 року у Швеції відбулася антитурецька акція, під час якої повісили опудало Ердогана. Це розгнівало Анкару й іще більше погіршило вже напружені відносини. 22 січня праві активісти у Швеції публічно спалили Коран, що викликало гнів у всьому ісламському світі, а під час виборчої кампанії в Туреччині відбувалися демонстрації проти чинного турецького уряду та на підтримку курдів.
Після переобрання президентом у червні 2023 року Ердоган заявив, що Швеції не слід чекати «зеленого світла» на вступ до НАТО на саміті 11 липня. Водночас президент США Джо Байден, державний секретар Ентоні Блінкен і генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг продовжують закликати Туреччину схвалити заявку Швеції. Подібні заяви також роблять Олаф Шольц, Еммануель Макрон та Анджей Дуда. Генеральний секретар НАТО Столтенберг сказав, що керівник його апарату, який був присутній на останніх переговорах із Туреччиною, повідомив: «Досягнуто певного прогресу (в переконанні Туреччини), і ми продовжимо працювати над якнайшвидшим схваленням заявки». Відповідаючи на запитання, чи є надія розв’язати це питання до саміту у Вільнюсі 11–12 липня, він сказав: «Це все ще можливо, хоча, звичайно, я не можу цього гарантувати».
Щоб здобути прихильність Туреччини, у червні Швеція запровадила новий жорсткіший антитерористичний закон, а її Верховний суд екстрадував до Туреччини підозрюваного прихильника PKK. Шведська влада також почала розслідування звинувачень у ймовірному зборі PKK коштів у Швеції. У результаті 10 липня Туреччина нарешті вирішила ратифікувати заявку Швеції на вступ до НАТО.
Від початку 2023 року Туреччина збільшила експорт до Російської Федерації на 1.7 мільярда доларів, а в січні–квітні 2023 року експорт зріс на 83% (наприклад, експорт до Франції зріс на 26%). Хоча перші місця серед напрямів турецького експорту традиційно посідають західні країни — Німеччина (6.2 мільярда), США (3.86 мільярда), Італія (3.75 мільярда) та Велика Британія (3.63 мільярда), — експорт до Російської Федерації загалом становить 3.2 мільярда доларів, ненабагато відстаючи від товарообігу із західними партнерами. Водночас експорт до України зріс на 398.6 мільйона доларів. Нині Російська Федерація є найбільшим імпортером Туреччини (3.77 мільярда), за нею йдуть Китай (3.7 мільярда) та Німеччина (2.5 мільярда).
Попри міжнародну критику Реджеп Ердоган в інтерв’ю CNN публічно називає Російську Федерацію «дружньою державою» і наголошує на важливості «тісних відносин» із Путіним для мирного врегулювання міжнародної ситуації. Ба більше, від початку війни торгівля Туреччини з Росією істотно зросла, а збережені економічні й транспортні зв’язки не лише дають росіянам змогу значною мірою обходити західні санкції, а й створюють значні економічні вигоди для Туреччини.
Міцність зв’язків Туреччини з Російською Федерацією проявляється, зокрема, у співпраці щодо «Турецького потоку» та нещодавньому будівництві в Туреччині атомної електростанції «Аккую». Можна сказати, що Туреччина свідомо посилює залежність свого енергетичного сектору як від російських енергоносіїв, так і від обслуговування такого важливого джерела енергії, як атомна електростанція. Вона також погоджується поглиблювати науково-технічну співпрацю, адже це дає змогу розв’язувати енергетичні проблеми держави, частково долати наслідки економічної кризи та зупиняти зростання цін завдяки зниженню собівартості виробництва.
Такий підхід до РФ спостерігається в Туреччині кілька років; однією з його причин може бути економічна криза, зумовлена внутрішніми процесами та пандемією COVID-19. У слушний момент, коли європейська й американська економіки потерпали від пандемічних обмежень, Ердоган почав поглиблювати відносини з РФ як менш постраждалою економікою. Запрошення Путіна на інавгурацію Ердогана в червні 2023 року свідчить про намір продовжувати цю політику та уникати міжнародної ізоляції Росії.
Водночас Росію і Туреччину не можна однозначно назвати друзями чи союзниками: їхні позиції протилежні в Сирії та Азербайджані й неоднозначні щодо війни РФ проти України. У Сирії турецька місія разом із НАТО підтримує Сирійські демократичні сили на противагу підтримці Росією авторитарного режиму Башара Асада. У 2015 році турецькі збройні сили збили російський винищувач SU-24M, після чого РФ розгорнула в Сирії нову лінію ППО та відрізала Туреччину від союзників. В Азербайджані дві держави змагаються за доступ до ресурсів Каспійського моря та їхнє транспортування до Європи через Чорне море.
Повертаючись до рішень Туреччини щодо війни Росії проти України, ключовою рисою політики Ердогана є прагнення діяти миротворцем і зберігати відносно нейтральну позицію, адже миротворець має бути неупередженим. Цей наратив просувають заради позитивного образу Туреччини, яка нібито й досі «не має проблем із сусідами» та прагне лише міжнародної дружби й взаємної поваги. Відмову від економічних санкцій проти РФ Ердоган пояснює саме так: Туреччина посідає нейтральну й незалежну позицію, а тому не має ставати на чийсь бік або ізолювати РФ.
Таке рішення й позиціонування дали Туреччині змогу стати посередником у так званій Чорноморській зерновій ініціативі, яка уможливлює рух суден із зерном з українських портів Великої Одеси. Туреччина виступила посередницею під час переговорів і підписання угоди. Відповідно до неї судна з українським зерном перевірятимуть у турецькому порту місцеві інспектори. Крім того, Туреччина має гарантувати безпеку українських портів (але цього не відбувається, оскільки це потребувало б певних конфліктів із російськими збройними силами або спроб Туреччини притягнути Російську Федерацію до відповідальності за атаки на порти й прибережні райони).
Водночас ідея «миротворчості» Туреччини не обмежується політикою щодо України: ще одним прикладом діяльності Туреччини заради такого позитивного образу є відправлення турецьких миротворчих сил до Косова через збройні конфлікти між місцевими албанцями та сербами. Це сталося на початку червня 2023 року, і Туреччина швидко відгукнулася на заклик НАТО, продемонструвавши, зокрема, свою надійність як союзника.
Якщо згадати останні трагічні події в Україні, а саме підрив Каховської ГЕС, Ердоган також активно виступав посередником. Одразу після вибуху Зеленський і Ердоган телефоном обговорили слідчу комісію для встановлення винних. Після цього президент Туреччини в межах посередницької місії поговорив телефоном і з Путіним. Завдяки цій розмові стало відомо, що російська сторона повністю відкидає звинувачення та вважає відповідальними українців. Ердоган також терміново говорив із Путіним під час воєнного заколоту в Росії 23–24 червня 2023 року, висловивши підтримку й готовність допомогти якнайшвидше врегулювати ситуацію.
Отже, позиція Туреччини щодо війни Росії в Україні змінюється залежно від конкретних ситуацій, але розвивається в напрямі нейтралітету, посередництва та миротворчості. Це найсприятливіші умови для Турецької Республіки, за яких вона не може втратити ані економічних, ані безпекових, ані політичних переваг від співпраці з усіма ворогуючими сторонами. Водночас і для України, і для НАТО це означає, що на Туреччину не слід розраховувати як на надійного й стабільного партнера чи союзника.
У «Меморандумі про спільну політику», оприлюдненому в січні 2023 року, шість головних політичних партій Туреччини заявили про узгодженість майбутніх політичних рішень. Вони наголошують, що в час найглибшої від часу заснування Республіки кризи державі потрібна єдність. Також підкреслюється, що Туреччина має перейти до дружньої, м’якої й миротворчої зовнішньої політики — з повагою до територіальної цілісності та невтручанням у воєнні конфлікти. Це можна вважати декларацією менш агресивного вектора політики з одночасним поглибленням співпраці з Європою та США. Водночас планується посилити політику щодо біженців: політики стверджують, що «Туреччина не дозволить сприймати себе як буферну країну». Це супроводжуватиметься зміцненням прикордонного контролю й скасуванням ініціативи надавати біженцям громадянство за купівлю житла в Туреччині.
Цікаво, що попри неоднозначні відносини з усіма сусідніми державами, офіційна позиція президента, опублікована на сайті МЗС Туреччини, виражена цитатою Мустафи Кемаля Ататюрка: «мир у державі — мир у всьому світі», з наголосом на дотриманні демократичних цінностей. Тобто Ердоган намагається поєднати заклики до демократії та світової гармонії з президентською схильністю до авторитаризму й консервативного традиціоналізму. Водночас сильна Туреччина подається як наріжний камінь регіональної та світової стабільності, її головна опора.
На міжнародній арені Туреччина більше не хоче залишатися малою державою чи залежати від політики США та Європи, як після розпаду Османської імперії. Її уряд прагне, щоб вона була достатньо сильною й незалежною для впливу на світові події, і президент Ердоган упевнено рухає її в цьому напрямі. Із послабленням присутності США на Близькому Сході Туреччина намагається посилити там вплив. Раніше ворожі відносини з РФ та Іраном обмежували її важелі впливу на США та ЄС. Нині ж, коли Туреччину можна вважати де-факто партнером цих держав, це створює сприятливі умови для тиску на США та ЄС задля власної вигоди.
Ще одним провокативним кроком Ердогана, що демонструє його наміри щодо майбутніх векторів зовнішньої політики, стала нещодавня заява, у якій президент закликав міжнародну спільноту визнати незалежність Турецької Республіки Північного Кіпру. Водночас визнання цієї частини Кіпру незалежною (на противагу позиції, що ці території окуповані Туреччиною) також означало б легітимність визнання територій Луганської та Донецької областей України, контрольованих так званими «ДНР» і «ЛНР», незалежними, а не окупованими Російською Федерацією. Це ще один прояв різкості турецької політики на міжнародній арені, і хоча така заява не має призвести до фактичних дій, вона є ще одним свідченням для США й НАТО того, що Туреччина має власну незалежну позицію з будь-яких питань.
У протистоянні зі США дедалі важливішу роль у турецькій зовнішній політиці відіграватиме Китай: у 2021 році він уже став найбільшим торговельним партнером Туреччини, а проєкт «Один пояс, один шлях» фінансує численні турецькі інфраструктурні, промислові та торговельні об’єкти. Водночас від 2009 року Туреччина перестала згадувати про утиски прав уйгурів у Сіньцзян-Уйгурському районі Китаю. З огляду на боротьбу Китаю і США за лідерство такі кроки знову демонструють виняткову зосередженість Туреччини на власних національних інтересах, а не на дружніх і союзницьких відносинах з Америкою.
Отже, можна очікувати, що Туреччина й надалі проводитиме політику, спрямовану на отримання максимальної вигоди від кожного ухваленого рішення. Як зазначав лорд Пальмерстон, «Велика Британія не має вічних друзів і вічних ворогів, Велика Британія має лише вічні інтереси»; так само Туреччина демонструє гнучкість у своїй політиці, а її «дружба» залежить від вигоди в кожній конкретній ситуації. З огляду на це Україні не слід сподіватися на Туреччину як на друга чи союзника, але й не варто боятися Туреччини як ворога. Ця держава, маючи амбіції великої сили на міжнародній арені, проводитиме політику, незалежну і від США, і від Росії. Вона не буде другом жодної з цих сторін, а попри нинішні «теплі відносини» з Російською Федерацією підтримуватиме їх доти, доки російська економіка матиме ресурси для підтримки цієї співпраці. Водночас очікується, що Туреччина послідовно вестиме переговори зі США та Європою і розв’язуватиме конфліктні питання в обмін на поступки та дружні рішення, адже в сучасному мінливому світовому порядку не слід залишатися осторонь могутніх світових держав.
Застереження: погляди, думки й оцінки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
