13 хв читання
Питання розбудови європейської оборони таке ж давнє, як і сам процес європейської інтеграції. Європейські співтовариства, а згодом і Європейський Союз (ЄС), що розпочалися як орієнтований на мир проєкт після Другої світової війни для гарантування стабільності на континенті, були покликані інституціоналізувати мир. Спочатку європейський проєкт був зосереджений на взаємному переплетенні та інтеграції національних економік і ключових секторів, зокрема вугілля та сталі, важливих для військового виробництва, щоб зробити початок іншої війни менш імовірним. Безпеку, зокрема ядерну парасольку, здебільшого забезпечували Сполучені Штати (США).
Під час холодної війни ЄС міг зосередитися на розвитку спільних політик, не пов’язаних з обороною, фактично дотримуючись стриманої безпекової позиції, заснованої натомість на використанні своєї економічної та нормативної сили, водночас значною мірою передавши питання оборони й безпеки на аутсорсинг США та НАТО.
Попри неодноразові пропозиції створити Європейський оборонний союз (ЄОС), тобто зменшити залежність Європи від гарантій безпеки США, такі ініціативи послідовно наштовхувалися на опір як усередині Європи, так і, парадоксально, з боку самого Вашингтона. Американські політики часто посилалися на ризик дублювання функцій НАТО. Це тривале непорозуміння між США та Європою, поєднане з браком далекоглядного стратегічного планування й довіри, призвело до неухильного зменшення уваги до європейської оборони. Після холодної війни, за відсутності усвідомленої безпосередньої військової загрози з боку Росії, європейські оборонні бюджети скорочувалися, збройні сили стагнували, а стратегічна увага до конвенційної безпеки неухильно слабшала.
Однак сьогодні потреба розбудовувати європейську оборону — чи то через ЄОС, ширшу стратегічну автономію ЄС або посилення європейської опори в НАТО — стала нагальнішою, ніж будь-коли. Повномасштабна війна Росії проти України знову створила пряму військову загрозу для Європи. Не кажучи вже про те, що Генеральний секретар НАТО Марк Рютте нещодавно заявив, що Росія може атакувати державу-члена НАТО протягом наступних п’яти років через зростання її внутрішнього виробництва військових спроможностей; таку можливість також підтверджують кілька європейських розвідувальних служб, зокрема німецька. Водночас зміна глобального балансу сил спонукала США перебалансувати свої безпекові зобов’язання. Нині Вашингтон має надмірно розтягнуті ресурси через напруженість на Близькому Сході та виклик стримування свого головного стратегічного конкурента — Китаю.
У цьому аналізі окреслено ключові процеси, що формують перебудову безпекової архітектури Європи в контексті можливого відсторонення США від європейської оборони та їхньої переорієнтації на Азію. Деякі аналітики вже описують цей момент як переломний, коли ЄС має підготуватися до так званого постамериканського європейського безпекового порядку.
З огляду на триваючу агресію Росії проти України та небажання Кремля змістовно долучатися до дипломатії навіть на тлі спроб президента США Дональда Трампа підштовхнути до переговорів, у цій статті розглядається, як Європа разом з Україною може долати тривалі виклики війни та послаблення залученості США, щоб досягти більшого рівня автономії й продовжувати надавати Києву стійку підтримку, водночас наголошуючи на необхідності зберігати американців у курсі справ.
Як уже зазначалося, давня напруженість і непорозуміння між Європою та США щодо потреби Європи робити більше для забезпечення власної оборони істотно вплинули на стан справ у цій сфері. Ця динаміка фактично уповільнила потенціал ЄС щодо повноцінного впровадження оборонної інтеграції. З одного боку, США давно закликали Європу послабити навантаження на американські ресурси шляхом нарощування власного оборонного потенціалу та досягнення цільового показника НАТО щодо витрат на оборону у 2% ВВП. З іншого боку, Вашингтон часто критикував європейські уряди за зазіхання на сферу НАТО, щойно пропонувалися конкретні ініціативи. Ця амбівалентність сприяла значним скороченням бюджетів європейських збройних сил, уповільнила внутрішнє виробництво, послабила оборонну інфраструктуру та призвела до того, що значна її частина застаріла й стала непридатною для швидкого розгортання. Унаслідок цього ЄС утратив темп у розвитку сильнішої оборонної та безпекової позиції в період між 1992 роком і початком 2000-х років. Іншою проблемою є стійкий скептицизм серед європейської громадськості та політиків щодо збільшення оборонних витрат, навіть попри те, що велика війна точиться на порозі ЄС.
У нинішній трансатлантичній реальності Вашингтон узяв курс на зменшення своєї залученості до європейської безпеки та має намір істотно обмежити військову підтримку України, найімовірніше, щоб зберегти власні оборонні запаси та спроможності для свого повороту до Азії. Американське бачення ґрунтується на прагненні бути краще підготовленими до можливого спалаху конфлікту в Індо-Тихоокеанському регіоні, зокрема навколо Тайваню. За таких обставин орієнтир НАТО щодо витрат на оборону на рівні 2% ВВП більше не видається достатнім для гарантування безпеки Європи. Терміново потрібна всеосяжніша, послідовна, добре спланована й добре комунікована стратегія, щоб дати європейським урядам змогу досягти успіху у сфері оборони та безпеки.
Це важливо з кількох причин. По-перше, ЄС має знайти способи забезпечити власну безпеку в умовах зменшення зобов’язань США щодо Європи. По-друге, ЄС має бути готовий повністю або значною мірою підтримувати Україну у військовому плані, особливо з огляду на те, що дипломатичні рішення залишаються недосяжними. По-третє, одним із ключових уроків війни Росії проти України є небезпека надмірної залежності від зовнішніх постачальників і навіть від найнадійніших партнерів. Ці ланцюги постачання можуть бути вразливими або обмеженими у воєнний час. Тому ЄС має нарощувати внутрішнє виробництво, відновлювати свою оборонно-промислову базу та забезпечити повну наявність механізмів спільних закупівель, виробництва й взаємосумісності.
Починаючи з повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, ЄС зазнав низки суттєвих трансформацій. Тон і акценти, задані керівниками інституцій ЄС, зокрема баченням Урсули фон дер Ляєн щодо геополітичної Комісії, підкреслили нагальність дій ЄС як глобального суб’єкта безпеки, захисника миру, свободи й демократії та довгострокового безпекового партнера України.
Паралельно широка дискусія між державами-членами ЄС, інституціями та широкою громадськістю призвела до ухвалення кількох ключових рамкових документів і стратегій, покликаних спрямувати перехід Союзу до потужнішої оборонної позиції. Водночас зусилля ЄС із розбудови спільної європейської оборони досі стикаються із серйозними юридичними, політичними та технічними викликами. До них насамперед належить напруженість між національною прерогативою у питаннях оборони (закріпленою у статті 4.2 Договору про Європейський Союз) та міжурядовим характером оборонної політики ЄС, що вимагає консенсусу всіх 27 держав-членів. Цей процес часто є надто повільним і політично обмеженим, особливо коли йдеться про ухвалення рішень у часи кризи.
Серед найважливіших стратегічних документів, ухвалених із лютого 2022 року, є Стратегічний компас безпеки й оборони. Він став першим значним кроком до позиціонування ЄС як надійного глобального постачальника безпеки. У ньому викладено спільну стратегічну оцінку загроз, спільну стратегічну культуру та кроки, необхідні для зміцнення оборонних і безпекових спроможностей ЄС до 2030 року.
Для підтримки оборонно-промислового потенціалу вирішальним стало ухвалення Європейської стратегії оборонної промисловості (EDIS) та Європейської програми оборонної промисловості (EDIP). Ці ініціативи встановлюють довгострокові цілі щодо сприяння спільним оборонним закупівлям, посилення внутрішньоєвропейської торгівлі оборонною продукцією та підтримки ширшого бачення «виробляти й купувати європейське».
Одним із найновіших і найвпливовіших документів є Біла книга європейської оборони — Готовність 2030, представлена новим керівництвом Європейської Комісії: Верховною представницею ЄС із закордонних справ і політики безпеки Каєю Каллас та Комісаром з питань оборони і космосу Андрюсом Кубілюсом. Ця Біла книга стимулює розвиток спроможностей у відповідь як на коротко-, так і на довгострокові загрози. Вона також відображає реальність триваючої агресії Росії та потенційного ризику її військового успіху на тлі послаблення залученості США. У ній закликають до тіснішої співпраці між державами-членами ЄС, масштабніших спільних закупівель і глибшої співпраці з європейською оборонною промисловістю через агрегований попит і довгострокові контракти.
Документ також підкреслює важливість міжнародних партнерств і, зокрема, тісної координації зі Сполученими Штатами, Сполученим Королівством, Норвегією, Канадою, Туреччиною та іншими країнами-однодумцями в сусідніх із ЄС регіонах, зокрема з Україною. Це також стосується стратегічних партнерів в Індо-Тихоокеанському регіоні, таких як Японія, Південна Корея, Австралія та Нова Зеландія. Крім того, у ньому наголошується на критичній ролі координації НАТО–ЄС у зміцненні європейської безпеки та чітко зазначається, що зусилля на рівні ЄС можуть допомогти європейським членам НАТО досягти оборонних цілей, встановлених Альянсом.
Важливо, що Біла книга визначає сім пріоритетних напрямів подальшого розвитку спроможностей:
Багато з цих пріоритетів сформовано під впливом уроків, винесених із воєнних потреб України, та усвідомлення ЄС необхідності зменшити залежність від спроможностей, які надають США. Хоча ця мета є похвальною та продиктованою добрими намірами, повна заміна американських спроможностей у коротко- та середньостроковій перспективі не є ані реалістичною, ані здійсненною.
Згідно зі звітом Міжнародного інституту стратегічних досліджень «Захист Європи без Сполучених Штатів: витрати та наслідки», ЄС мав би витратити щонайменше 1 трильйон доларів США, щоб замінити ключові засоби, які наразі надають США через НАТО. Така трансформація стикається з величезними перешкодами, передусім із браком доступного фінансування, недостатньою політичною волею та різними безпековими уявленнями держав-членів ЄС. Ці умови пояснюють, чому з огляду як на правові обмеження, так і на співвідношення національного суверенітету та безпеки ЄС може бути змушений покладатися на «коаліції охочих», щоб розпочати часткову заміну спроможностей, які надають США.
Серед семи сфер спроможностей, окреслених у Білій книзі, певні стратегічні засоби забезпечення можуть бути пріоритетними для поетапної заміни. Фінансування цього кроку може підтримуватися через нові інструменти ЄС, запроваджені в межах Плану ReArm Europe, інноваційні фінансові інструменти та механізми позик, такі як нещодавно ухвалений Security Action for Europe (SAFE). Ці зусилля також підтримує створення Цільової групи ЄС–Україна зі співробітництва в оборонній промисловості.
Загалом еволюція оборонної та безпекової архітектури ЄС створює міцну основу для зменшення його залежності від зобов’язань США та збалансування розподілу тягаря в трансатлантичному просторі. Однак добрі стратегії не завжди втілюються в життя. Багато з окреслених вище викликів залишаються невирішеними. Тому існує нагальна потреба розробити спільну та об’єднавчу Всеосяжну дорожню карту, схвалену ЄС, НАТО, США та їхніми партнерами. Цей документ має визначити, як усі ці важливі актори можуть спільно орієнтуватися в мінливій динаміці сили між США та Китаєм, водночас зберігаючи тиск на Росію і підтримуючи Україну. Така Дорожня карта також має враховувати погляди та внески ключових партнерів — зокрема України, Сполученого Королівства, Норвегії та Туреччини.
Еволюція оборонної архітектури ЄС пропонує шлях не до заміни Сполучених Штатів, а до переосмислення трансатлантичного партнерства навколо більш стійкої та спроможної Європи. Цей зсув дозволив би Вашингтону відповідально переорієнтуватися на інші регіони, не ставлячи під загрозу східний фланг НАТО. Якщо США визнають і підтримають нинішню траєкторію Європи у сфері оборони, вони можуть допомогти стабілізувати трансатлантичні відносини та уникнути хаосу в європейській безпеці, особливо в разі раптового, неузгодженого виведення американських сил із континенту. Більше того, глибша інтеграція ЄС та України у сфері оборонного виробництва й оперативного планування могла б також відкрити можливості для промисловості США та посилити стримування союзників на європейському, близькосхідному та індо-тихоокеанському театрах, а також в інших регіонах. Для американських політиків підтримка цієї еволюції — не поступка, а стратегічна інвестиція в майбутнє міцнішого та стійкішого трансатлантичного партнерства.
У наступному розділі цього аналізу розглядаються еволюція ролі України в європейській обороні, переваги тіснішої оборонної співпраці ЄС–Україна та способи, якими спільне виробництво й інтеграція можуть допомогти ЄС досягти реального прогресу на шляху до стратегічної автономії, водночас зберігаючи центральну роль США в європейській безпеці.
Інтеграція України до різних форматів оборонно орієнтованої співпраці разом з іншими державами, що не є членами ЄС, є важливою віхою та стратегічною необхідністю в зусиллях зі створення спільної європейської оборони, виробничої бази та екосистеми спільних закупівель. У цьому контексті Україна є не просто бенефіціаром, а активним учасником формування більш безпечного й захищеного європейського та трансатлантичного простору. Значною мірою це стало можливим завдяки динамічному, стійкому та дедалі інноваційнішому оборонному сектору, який вона розбудувала впродовж повномасштабного вторгнення Росії.
Хоча не без викликів, оборонний сектор України демонструє стабільне зростання і відчутний потенціал для подальшого нарощування спроможностей. Наприклад, оборонне виробництво зросло у 35 разів у період між 2022 і 2025 роками. Це нарощування зумовлене двома ключовими чинниками: постійними потребами високоінтенсивної війни та невизначеністю, спричиненою обмеженою спроможністю оборонної промисловості Європи задовольнити воєнні потреби України, а також досвідом блокування військової допомоги в Конгресі США у 2024 році.
Війна Росії проти України чітко показала, що кількість не завжди дорівнює якості, проте вона все одно має вирішальний вплив на полі бою. У цьому контексті Україна досягла критично важливих результатів між 2023 і 2024 роками у внутрішньому виробництві мінометних та артилерійських боєприпасів калібрів від 60 мм до 155 мм. Обсяги виробництва зросли з 1 мільйона до 2,5 мільйона снарядів на рік, що становило збільшення на 150% до 2024 року.
Виробництво безпілотників також стабільно зростало. Станом на жовтень 2024 року Президент Володимир Зеленський заявив, що оборонний сектор України перевищив показник у 2 мільйони безпілотників, вироблених щороку, і було встановлено нову ціль — 4 мільйони безпілотників. Це вагоме досягнення, особливо зважаючи на те, що українські безпілотники постійно модернізуються для кращого захисту від радіоелектронної боротьби, збільшення дальності польоту та загальної ефективності на полі бою. Ці вдосконалення дають змогу безпілотникам доповнювати, а в деяких випадках і замінювати спроможності далекобійних ракет — водночас залишаючись дешевшими та більш адаптивними.
Важливо, що прогрес не обмежується повітряними безпілотниками. Україна також значно просунулася в розробці та застосуванні морських безпілотників, які неодноразово доводили свою ефективність в асиметричній війні. Ці спроможності є актуальними не лише для України, а й для Європи та США з огляду на їхні ширші військові зобов’язання й стратегії стримування, особливо в таких сценаріях, як потенційний конфлікт щодо Тайваню.
Що стосується артилерійських платформ, Україна наближається до моменту, коли зможе задовольняти власні потреби на передовій завдяки 2С22 «Богдана» — першій українській самохідній гаубиці натівського калібру (155 мм). Щомісячне виробництво зросло приблизно з шести одиниць у 2023 році до понад двадцяти одиниць на місяць у 2025 році.
Подальший успіх розширення оборонно-промислового сектору України залежить від додаткового фінансування, і саме тут ЄС (а потенційно й США) може активізуватися. Еволюція механізмів та форматів оборонної співпраці Союзу може не лише підтримати внутрішнє виробництво України, а й наблизити Україну до ЄС у сфері оборони, водночас сприяючи післявоєнному відновленню України та її довгостроковому економічному зростанню.
Поглиблення співпраці ЄС–Україна дозволило б обом сторонам зменшити залежність від постачання зі США. Ця мета узгоджується з оборонними пріоритетами ЄС, викладеними в Білій книзі з питань європейської оборони — «Готовність 2030», і отримує підтримку завдяки зростанню інтересу європейських оборонних компаній до створення спільних підприємств з українськими підприємствами.
Наприклад, Rheinmetall та Czechoslovak Group (CSG) співпрацюють з українськими компаніями для спільного виробництва в Україні 155-мм артилерійських снарядів. Аналогічно німецька Krauss-Maffei Wegmann (KMW) та французька Nexter Systems співпрацюють з українськими партнерами, щоб забезпечувати технічне обслуговування, запасні частини та місцеве виробництво таких систем, як гаубиці CAESAR і PzH 2000. Ці приклади демонструють, як європейська промисловість дедалі активніше долучається до зміцнення оборонної спроможності України — і як це, своєю чергою, зміцнює європейську оборону.
З огляду на взаємні інтереси в розвитку співпраці між українською та європейською оборонною промисловістю, а також на нові рамки ЄС, що дозволяють активнішу участь України в оборонних проєктах ЄС, Союз має скористатися цією можливістю.
Втім, залишаються помітні виклики, зокрема розрив між нагальними воєнними потребами України та довгостроковими цілями переозброєння ЄС. Додаткові перешкоди включають фінансові обмеження, правові бар’єри та технічні труднощі, які можуть затримати спільне виробництво та закупівлі.
Саме тут США могли б відіграти ключову роль. Якщо Вашингтон активно долучиться до обговорень оборонної інтеграції ЄС–Україна — і буде готовий надати фінансові внески, використовуючи свою бюджетну гнучкість порівняно з ЄС-27, — він може стати вирішальним чинником, що уможливить спільну європейську оборону. За такого сценарію ЄС та Україні потрібно буде подбати про решту: координацію, правову гармонізацію, планування, логістику та забезпечення безпеки ланцюгів постачання.
Важливо, що інституційні механізми для такої співпраці вже існують. Представники української та європейської оборонної промисловості регулярно обмінюються інформацією та передовими практиками, часто за сприяння НУО та адвокаційних груп. Ці актори громадянського суспільства відіграють важливу роль в організації візитів, формуванні взаєморозуміння та уможливленні практичної співпраці.
На інституційному рівні Європейське оборонне агентство (EDA) відіграє унікальну та дедалі стратегічнішу роль. Воно є ключовим фасилітатором і посередником, що зводить разом оборонну промисловість ЄС та оборонний сектор України для координації спільних закупівель, інтеграції України в програми ЄС з оборонних досліджень і розробок та підтримки інновацій через Офіс оборонних інновацій ЄС (EUDIO) у Києві. EDA також розглядає можливі адміністративні та регуляторні питання, пов’язані з участю України в європейських проєктах.
Одним із показових прикладів цієї ролі став Форум оборонних індустрій ЄС–Україна, співорганізований у травні 2024 року EDA, Європейською комісією та Європейською службою зовнішніх справ (ЄСЗС). Форум зібрав ключових зацікавлених сторін, зокрема Високого представника/Віцепрезидента Жозепа Борреля та високопосадовців України, і уможливив прямий діалог між представниками оборонної промисловості ЄС та України.
У цьому світлі співпраця ЄС–Україна у сфері оборони є не просто механізмом підтримки України — вона стала наріжним каменем ширших зусиль із розбудови європейської оборони та військової готовності. Це партнерство зміцнює безпеку всього континенту та позиціонує Україну як стратегічний актив у формуванні еволюційного безпекового порядку Європи.
США повинні залишатися присутніми в європейській архітектурі безпеки та активно підтримувати інтеграцію оборонного сектору України до рамок ЄС. Попри зміну глобальних пріоритетів, Вашингтон має вагомі підстави зберігати свою роль у Європі, принаймні в коротко- та середньостроковій перспективі, водночас продовжуючи стимулювати розвиток спільної європейської оборони. Це допоможе стримувати Китай та інших потенційних противників, водночас гарантуючи, що російська агресія проти України не буде винагороджена і що трансатлантичний альянс зберігатиме стратегічну згуртованість перед обличчям поточних і майбутніх викликів.
Висновки: до постамериканського європейського безпекового порядку
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну та тривале зміщення фокусу США на Азію поставили Європу у складне становище. Історично погляди на посилення європейської оборони відрізнялися по обидва боки Атлантики, еволюціонуючи разом зі зміною геополітичних умов і балансів сил. Повернення війни високої інтенсивності знову включило жорстку (військову) безпеку до порядку денного Європи, тоді як перспектива часткового згортання участі США лише посилила нагальність розвитку спільної європейської оборони та спроможностей, необхідних Європі для власного захисту.
Те, що нині відбувається у трансатлантичній безпеці, можна обґрунтовано описати як перехід до постамериканського європейського безпекового порядку. «Постамериканський» у цьому контексті не означає повного виходу США з Європи або розпуску НАТО. Радше це означає прискорення стратегічного переорієнтування Вашингтона на Індо-Тихоокеанський регіон і перенесення оборонних обов’язків на європейських союзників.
Тривала напруженість і взаємна критика між Європою та США є контрпродуктивними. Вони можуть послабити трансатлантичний зв’язок і надати стратегічну перевагу таким противникам, як Росія та Китай, які прагнуть посіяти розбрат серед союзних демократій. Натомість необхідні глибша комунікація між ЄС і США та скоординоване планування щодо конкретних контрольних точок, результатів і строків відповідального перегрупування американської військової присутності. До цих розмов необхідно залучати Україну, яка є не лише ключовою державою на передовій, а й дедалі важливішим партнером у європейському оборонному виробництві та стратегічному плануванні. Інтеграція України до цих зусиль підвищить військову готовність Європи, сприятиме більшій стратегічній автономії та зміцнить європейську опору в НАТО — ключовий елемент демократичної стійкості та безпеки континенту.
Наразі закладено підвалини для того, щоб ЄС став більш геополітичним і орієнтованим на безпеку актором. Однак перетворення стратегічних амбіцій на операційні результати потребуватиме чіткого узгодження між США, ЄС і ключовими партнерами, такими як Україна. Для цього терміново потрібна Всеосяжна дорожня карта, що окреслюватиме розподіл праці для розвитку європейської оборони.
Майбутній саміт НАТО в Гаазі може виявитися визначальним. Він надає можливість представити конкретні пропозиції щодо просування цього нового оборонного порядку денного та може стати перевіркою того, чи здатні Брюссель і Вашингтон звузити розбіжності та відновити стратегічний консенсус. Оновлена Спільна декларація про співпрацю між ЄС і НАТО може стати інструментом для започаткування цієї вкрай необхідної Дорожньої карти.
Керівництво ЄС, схоже, налаштоване серйозно й готове активізуватися. У своїй промові в Аахені президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн наголосила, що Європа повинна сформувати нову форму Pax Europaea для XXI століття — таку, яку формуватимуть і оберігатимуть самі європейці. Визнаючи історичну роль НАТО та трансатлантичного альянсу в забезпеченні безпеки Європи, вона також заявила, що епоха дивідендів миру завершилася. Виступаючи на Європейському саміті з оборони та безпеки 10 червня 2025 року, комісар Андрюс Кубілюс підкреслив, що хоча ЄС не перебуває у стані війни, він діє в умовах війни. На його думку, ЄС повинен нарощувати свою оборонну готовність, відроджувати оборонну промисловість і допомагати вибудовувати нову європейську архітектуру безпеки.
Якщо ЄС не досягне своїх цілей щодо оборонної готовності або виявиться неспроможним підтримувати Україну у відсічі російській агресії, наслідки можуть бути тяжкими. Одиннеобдуманий, нескоординований і хаотичний відхід США від європейської безпеки завдав би шкоди обом берегам Атлантики. Тому ЄС, НАТО, Україна та інші однодумці-партнери мають відкласти другорядні розбіжності й співпрацювати над формуванням спільного бачення постамериканського європейського безпекового порядку. Якщо вони цього не зроблять, цей порядок натомість формуватимуть Росія та її союзники, і Європа, якщо цей сценарій реалізується, може зіткнутися з десятиліттями нестабільності, примусу та конфліктів.
Застереження: погляди, думки та судження, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають погляди Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали призначені для стимулювання діалогу та дискусії й не представляють офіційні політичні позиції Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цю публікацію підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Її зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди Міжнародного фонду «Відродження».
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
