12 хв читання
Зростання міжнародного впливу Китаю порушило питання про узгодженість його дипломатичного дискурсу з реальною практикою. Пекін зазвичай вибудовує свою зовнішню політику навколо таких принципів, як невтручання у внутрішні справи держав, повага до національного суверенітету та пошук рішень шляхом переговорів. Війна Росії проти України є одним із найпоказовіших випадків для дослідження суперечностей між цими принципами та збереженням стратегічних відносин Китаю.
У лютому 2023 року Пекін представив мирну пропозицію з 12 пунктів, покликану сприяти політичному розв’язанню конфлікту та зміцнити його образ як посередника. Однак у пропозиції не було прямо названо Росію агресором, не містилося заклику до виведення російських військ з окупованих територій і зберігалася неоднозначна позиція щодо відповідальності залучених сторін. Водночас Китай продовжив зміцнювати економічні та дипломатичні зв’язки з Москвою. Зростання двосторонньої торгівлі та енергетичної співпраці порушило питання про те, наскільки Пекін насправді зберігає нейтралітет щодо війни.
У цьому контексті поняття стратегічного мовчання набуває особливої актуальності. Це мовчання не просто означає відсутність позиції, а діє через вибіркове замовчування, формування наративів і практичні рішення, які сигналізують про пріоритети, не проголошуючи їх прямо. З цього погляду дипломатична неоднозначність є не ознакою пасивності, а свідомим інструментом збереження простору для маневру. Водночас збереження стратегічних відносин із Росією не означає безумовних зобов’язань: переговори щодо постачання газу та інфраструктури також засвідчують рішучість Пекіна забезпечити вигідні комерційні умови й обмежити витрати надмірного зближення.
На цьому тлі стаття розглядає, як Китай поєднує риторику посередництва з практичною співпрацею з Росією та де його власні інтереси встановлюють межі цього партнерства. У ній простежено еволюцію дипломатичних принципів Китаю, проаналізовано його мирну пропозицію та дипломатичну взаємодію з Глобальним Півднем, а також розглянуто китайсько-російську торгівлю й газові переговори. Мета — зрозуміти, як дипломатична неоднозначність дає Пекіну змогу зберігати відносини з Москвою, водночас залишаючи за собою свободу визначати обсяг та умови своїх зобов’язань.
Після заснування Китайської Народної Республіки в 1949 році на її зовнішню політику впливали три ідейні складники: комунізм, націоналізм і прагматизм, співвідношення яких змінювалося з часом. У перші десятиліття свого існування Народна Республіка провадила конфронтаційну зовнішню політику — спершу в союзі з Радянським Союзом, а згодом протистоячи обом наддержавам, — спрямовану на подолання спадщини так званого «століття принижень» і зміцнення свого суверенітету перед імперськими державами, які підкорювали країну з XIX століття.
На цьому історичному тлі однією з найстійкіших засад китайської зовнішньої політики став принцип невтручання у внутрішні справи інших держав. Його було офіційно закріплено в 1954 році в П’яти принципах мирного співіснування, уперше сформульованих у договорі між Китаєм та Індією, які згодом стали ідейною основою Руху неприєднання та ключовою рамкою китайської зовнішньої політики. Ці п’ять принципів — взаємна повага до суверенітету й територіальної цілісності, взаємний ненапад, невтручання у внутрішні справи одне одного, рівність і взаємна вигода та мирне співіснування.
У межах цього підходу Китай виступає за мирне врегулювання міжнародних суперечок, водночас заперечуючи застосування сили чи загрозу війни; стверджує, що розв’язання внутрішніх проблем кожної країни має залишатися виключно в руках її власного народу, відкидаючи іноземне втручання; і закликає до встановлення нового справедливого та розумного міжнародного порядку як у політичній, так і в економічній сферах. Ця позиція дала Пекіну змогу будувати відносини з країнами Африки, Азії та Латинської Америки, що розвиваються, на основі антиколоніальної солідарності та формальної рівності держав незалежно від їхніх політичних чи економічних систем.
Прагматичний поворот розпочався з економічної відкритості, започаткованої Ден Сяопіном наприкінці 1970-х років. Після подій на площі Тяньаньмень у 1989 році та краху міжнародного комунізму Ден сформулював так звану «стратегію 24 ієрогліфів»: спокійно спостерігати, закріплювати позиції, спокійно вести справи, приховувати можливості й чекати слушного часу, триматися в тіні та ніколи не претендувати на лідерство. Ця доктрина стратегічної стриманості дала Китаю змогу інтегруватися в міжнародну систему, накопичувати економічну потужність і понад два десятиліття уникати прямої конфронтації із Заходом.
Результат спричинив докорінні зміни. Китайська економіка зростала приблизно на 10% щороку, збільшившись з 1 трлн доларів у 1990 році до 17,5 трлн доларів у 2014 році. Це підвищило її частку у світовій економіці з 4% до 16,5%, зробивши її найбільшою економікою світу за паритетом купівельної спроможності. Таке зростання перетворило зовнішню залежність Китаю на взаємозалежність, змушуючи Пекін поступово переосмислювати свою зовнішньополітичну стратегію.
Прихід Сі Цзіньпіна до влади у 2012–2013 роках ознаменував істотний відхід від успадкованої від Дена стратегії стриманості. Доктрина Сі має три складники: «велике відродження китайської нації», «спільнота єдиної долі людства» та «новий і вагоміший внесок Китаю в розвиток людства». Зрештою, це завдання передбачає перетворення Китаю на «сучасну соціалістичну державу» до 2035 року та на «сильну й заможну» велику державу до 2049 року, коли відзначатиметься сторіччя заснування Народної Республіки.
За Сі Цзіньпіна Пекін посилив своє прагнення діяти як відповідальний учасник міжнародної спільноти, забезпечуючи міжнародні суспільні блага, як-от поліпшення стану довкілля та підтримання миру, водночас займаючи більш наполегливі позиції в територіальних суперечках із сусідніми країнами в Південнокитайському та Східнокитайському морях. Ця подвійність — багатостороння співпраця та твердість у захисті інтересів, які вважаються «корінними», — визначає суперечливий характер китайської зовнішньої політики в епоху Сі.
Попри це, принцип невтручання послідовно підтверджувався. Наприклад, у червні 2024 року, з нагоди 70-річчя П’яти принципів, голова КНР Сі Цзіньпін представив розбудову спільноти єдиної долі людства як сучасну відповідь на ці принципи, заявивши, що невтручання у внутрішні справи інших країн і мирне співіснування залишаються орієнтирами для побудови бажаного світу.
Ця тяглість дискурсу має важливе значення: невтручання залишається центральним елементом дипломатичного наративу Китаю, навіть коли його практичне застосування виявляє дедалі більші суперечності. Із переходом до більш наполегливої зовнішньої політики потреба захищати китайських громадян та активи за кордоном почала вступати в суперечність із цим принципом. Про цей зсув не оголошували офіційно; натомість він поступово проявлявся через операції з повернення китайських громадян із-за кордону, військово-морську присутність у Південнокитайському морі та економічний і політичний вплив, який Пекін здійснює на своїх партнерів через ініціативу «Один пояс, один шлях».
Суперечність між проголошеним принципом і реальною практикою виявляє подвійну логіку, що пронизує зовнішню політику Китаю: апелювання до невтручання як до нормативного щита від критики Заходу (особливо щодо Тайваню, Тибету чи Сіньцзяну), водночас із забезпеченням активної, а часом і примусової присутності в інших контекстах. Ця вибірковість є частиною стратегічної логіки, яка використовує принцип невтручання як риторичний інструмент захисту власних інтересів, не передбачаючи рівнозначного зобов’язання утримуватися від дій, коли інтереси Пекіна вимагають діяти.
Стратегічне мовчання означає свідомо обрану позицію розрахованої неоднозначності, за якої держава уникає прямих заяв, що зобов’язали б її підтримати ту чи іншу сторону міжнародного конфлікту або суперечки, водночас зберігаючи вигоди від відносин і матеріальні переваги. На відміну від нейтралітету, який передбачає утримання від участі в конфлікті та конкретні зобов’язання за міжнародним правом, стратегічне мовчання не обов’язково означає неупередженість. Натомість це форма політичної дії, що реалізується через вибіркове замовчування, формування наративів та економічні рішення, які сигналізують про пріоритети, не проголошуючи їх прямо.
На дипломатичному рівні Китай виробив послідовну практику зміни наративних рамок на багатосторонніх форумах. У ситуаціях конфліктів чи суперечок Пекін зазвичай зміщує дискусію з визначення відповідальності до абстрактних принципів — суверенітету, діалогу, політичного розв’язання та невтручання, — які жодна зі сторін не може формально відкинути. Цей механізм дає Китаю змогу позиціонувати себе як голос поміркованості, прямо не торкаючись питання відповідальності за конфлікт. Отже, невисловлене має таке саме значення, як і проголошене: держава, яка утримується від засудження певної дії, розширює торгівлю з однією зі сторін і пропонує посередницькі ініціативи, що сприяють одному з учасників протистояння, займає певну позицію (навіть якщо формально її не проголошує).
Стратегічне мовчання підтримується не лише риторикою. Щоб неоднозначність працювала, її мають підкріплювати конкретні інструменти, які дають Китаю змогу здійснювати реальний вплив, не ставлячи під загрозу свою задекларовану позицію. Розширення чи згортання торговельних відносин, доступ до китайського ринку та участь у проєктах фінансування й інвестування створюють стимули та стримувальні чинники, які формують вибір інших держав.
Наприклад, ініціатива «Один пояс, один шлях» діє не лише як проєкт розвитку інфраструктури та сполучення: вона може створювати фінансову й логістичну залежність, що обмежує політичний простір для маневру країн-реципієнтів без потреби для Китаю чинити відкритий тиск. У сукупності ці інструменти дають Пекіну змогу формувати середовище ухвалення рішень, не долучаючись безпосередньо до конфліктів, які зумовлюють ці рішення.
Це поєднання замовчування в заявах, зміни наративних рамок і вибіркової економічної взаємодії тісно пов’язане з поняттям хеджування: зовнішньої політики, що поєднує конкурентну поведінку зі співпрацею, підтримуючи зв’язки з учасниками, які протистоять одне одному, та уникаючи виняткових політичних чи військових зобов’язань. З цього погляду дипломатична неоднозначність є не ознакою пасивності, а свідомим інструментом збереження простору для маневру. У контексті війни Росії проти України цей підхід зосереджує увагу на трьох вимірах поведінки Китаю: принципах, до яких апелює Пекін, відповідальності, яку він не називає прямо, і практичних рішеннях, завдяки яким він зберігає відносини з Москвою.
Зовнішня політика Китаю діє на двох рівнях, які не завжди узгоджуються між собою. На декларативному рівні Пекін просуває суверенітет, багатосторонність, невтручання та врегулювання шляхом переговорів. На практичному рівні він забезпечує матеріальні інтереси й зміцнює стратегічні відносини, навіть коли ці зв’язки суперечать його заявленим принципам. Ця подвійна логіка пояснює, як план із 12 пунктів можна було представити як мирну пропозицію, не вимагаючи прямого засудження агресії чи виведення російських військ. Неоднозначність була не ненавмисною вадою документа, а умовою, що дала Китаю змогу поставати в ролі посередника, не розриваючи зв’язків із Москвою.
У війні між Росією та Україною стратегічне мовчання Китаю виявляється насамперед у його мові. У першу річницю російського вторгнення Міністерство закордонних справ Китаю опублікувало план із 12 пунктів, що стосувалися суверенітету, припинення вогню, гуманітарної допомоги, захисту цивільного населення, ядерної безпеки, обміну полоненими, ланцюгів постачання та протидії одностороннім санкціям. Ключовим було те, про що в ньому не йшлося: Пекін говорив про «кризу», а не про вторгнення, представляв «сторони конфлікту», не розрізняючи агресора й державу, що зазнала вторгнення, посилався на суверенітет, не вимагаючи виведення російських військ, і пропонував діалог, не покладаючи відповідальності на Москву. Ця формула зміщувала дискусію з територіальної агресії до наративу про деескалацію між нібито рівнозначними суб’єктами.
Для України припинення вогню без виведення військ могло б зменшити інтенсивність бойових дій, але водночас заморозити окупацію під виглядом врегулювання шляхом переговорів. Росія поставала як суб’єкт, відкритий до діалогу, без повернення територій чи прийняття відповідальності за вторгнення. Відповідно, критика з боку Сполучених Штатів, Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору ґрунтувалася на тому самому запереченні: посередник, який не розрізняє агресора й жертву, пом’якшує відповідальність сторони, що розпочала війну. Хоча китайська пропозиція апелювала до суверенітету, вона не пропонувала жодного дієвого шляху його захисту.
Вибірковість у застосуванні норм робить цю суперечність помітнішою. Значною мірою Китай здобув свій міжнародний авторитет завдяки захисту національного суверенітету та невтручання — принципів, до яких він активно апелює в таких питаннях, як Тайвань чи Сіньцзян. Проте анексія Росією українських територій не викликала рівнозначної реакції Пекіна. Загальні посилання на міжнародне право витіснили чітке засудження війни заради територіальних анексій. В аналізі Бонні Глейзер для Німецького фонду Маршалла, трансатлантичного аналітичного центру, що базується у США та Європі, така вибірковість характеризується як закономірність зовнішньої політики, а не тимчасовий виняток.
Ця розрахована неоднозначність помітна й на інших надзвичайно складних аренах: у конфлікті на Близькому Сході та в суперечці навколо Тайваню й Індо-Тихоокеанського регіону. У кожному з цих випадків Пекін дотримувався стратегії стратегічного мовчання — не як пасивності, а як свідомо неоднозначної позиції, що дає йому змогу максимізувати вигоди, не несучи витрат, пов’язаних із відкритим переходом на чийсь бік.
За межами західного блоку реакція була ще більш неоднозначною. Низка урядів Латинської Америки, Африки та Азії захищала український суверенітет в Організації Об’єднаних Націй, але уникала повного приєднання до економічних санкцій і постачання зброї, які просували Сполучені Штати та Європа. Найпомітнішим прикладом стала Бразилія: уряд Луїса Інасіу Лули да Сілви запропонував створити групу країн, безпосередньо не залучених до війни, а згодом разом із Китаєм очолив спільну ініціативу політичного врегулювання. Ця позиція відображає прагнення до дипломатичної автономії, хоча й втрачає силу, коли уникає прямого визнання агресії.
В Африці низка урядів сприйняла китайський план як сигнал про дипломатичний шлях, відмінний від західного. Пекін прагнув представити себе Глобальному Півдню як стабілізаційну силу на противагу підходу Сполучених Штатів, що передбачав озброєння України та посилення тиску на Росію. Цей наратив потребував підтримки з боку регіону, яка мала б політичну вагу. У червні 2023 року делегація семи африканських країн, очолювана Південно-Африканською Республікою, до якої входили Коморські Острови, Республіка Конго, Єгипет, Сенегал, Уганда та Замбія, відвідала Київ і Москву в межах першої африканської мирної місії щодо конфлікту за межами континенту. Володимир Путін заявив, що африканська ініціатива перегукується з положеннями китайського плану, тоді як президент ПАР Сиріл Рамафоса стверджував, що їхні ідеї узгоджуються з представленими Пекіном. Китай і Південно-Африканська Республіка формалізували свій союз на саміті БРІКС, що відбувся в Йоганнесбурзі в серпні 2023 року. Обидва уряди заявили, що діалог і переговори є єдиним дієвим шляхом врегулювання російсько-української війни, та пообіцяли відігравати конструктивну роль у пошуку політичного рішення. Однак ця легітимність залишалася крихкою. Африканська місія не мала офіційного мандата Ради миру та безпеки Африканського Союзу — органу, відповідального за реагування на кризи й конфлікти в межах континентальної організації, — а чотири країни-учасниці — Єгипет, ПАР, Республіка Конго та Уганда — підтримували значні зв’язки або суттєву взаємодію з Росією. Ця близькість відтворювала в Африці ту саму засадничу суперечність, що підривала позиції китайського посередника: складність проголошення нейтралітету, коли структурні зв’язки з однією зі сторін є загальновідомими.
Мирний план зміцнив міжнародний імідж Китаю як держави, що прагне відігравати посередницьку роль на Глобальному Півдні, особливо серед суб’єктів, які поділяли неприйняття санкцій і західного лідерства. Однак його вплив залишався зосередженим на рівні дискурсу. Він не змінив військового балансу, не спонукав Росію вивести війська й не започаткував змістовних переговорів. Його успіх полягав в іншому: у позиціонуванні Пекіна як незамінного учасника будь-яких майбутніх переговорів без шкоди для його зв’язків із Москвою та без конкретних витрат через продовження конфлікту.
Ця дипломатична неоднозначність принесла негайні економічні дивіденди. У 2022 році китайський експорт до Росії зріс на 12,8%, тоді як китайський імпорт російських природних ресурсів збільшився на 43,4%. До 2023 року загальний обсяг двосторонньої торгівлі зріс ще на 26%. Західні санкції підштовхнули Москву до Пекіна, який посилив свої переговорні позиції у відносинах із партнером, що терміново шукав альтернативних покупців, постачальників і торговельні маршрути. Росія забезпечує стратегічні ресурси, військову силу, постійне місце в Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй і тиск на Європу. Китай пропонує ринок, промислові товари, технології, фінансові канали та економічний рятувальний круг. Ці відносини є не союзом рівних, а дедалі глибшою залежністю Росії.
Енергетичний вимір є одним із найпомітніших проявів цієї динаміки. Енергетична співпраця між Китайською Народною Республікою та Російською Федерацією утвердилася як одна з головних опор їхніх двосторонніх зв’язків, перетворившись із прагматичної торгівлі на основу їхнього сучасного геополітичного позиціонування. Війна в Україні та західні санкції проти Росії прискорили перебудову, яка посилила китайсько-російську взаємозалежність, хоча й на дедалі вигідніших для Пекіна умовах. Водночас Китай залишається значною мірою залежним від імпорту російських енергоносіїв.
Прагнення до енергетичної безпеки набуває дедалі більшого значення для Комуністичної партії Китаю (КПК), яка змушена забезпечувати доступ до енергетичних ресурсів і безпеку морських та сухопутних маршрутів їх транспортування в умовах, коли споживання енергії дедалі більше перевищує внутрішні виробничі потужності. За оцінками, швидке старіння населення в поєднанні з економічним зростанням збільшуватиме цей розрив. Яскравим прикладом цієї стратегічної взаємозалежності є газопровід «Сила Сибіру» — масштабний інфраструктурний проєкт, введений в експлуатацію в грудні 2019 року, який з’єднує газові родовища Східного Сибіру з північно-східними провінціями Китаю. Цей сухопутний коридор, розрахований на постачання 38 мільярдів кубометрів природного газу щороку протягом трьох десятиліть, набув стратегічного значення для Кремля після початку війни в Україні. У міру того як європейські країни позбувалися залежності від російського газу та закривали історичні транзитні маршрути, державне підприємство «Газпром» зміщувало свій стратегічний фокус на азійський ринок.
Як свідчать матеріали міжнародної преси, ця нагальна потреба спричинила інтенсивні переговори щодо проєкту «Сила Сибіру — 2», другого газопроводу, який планують прокласти через Монголію для транспортування 50 мільярдів кубометрів природного газу щороку з родовищ Ямалу. Раніше, у вересні минулого року, було досягнуто домовленості про збільшення пропускної спроможності «Сили Сибіру — 1» до 44 мільярдів кубометрів природного газу на рік. Новий газопровід є нагальною потребою для Москви, яка через санкції ЄС втратила доступ до європейського ринку. Енергетична інфраструктура більше не є суто комерційним питанням, а стає механізмом політичного виживання російського режиму. Проте реалізація цих мегапроєктів виявляє межі «безмежної дружби», проголошеної обома лідерами. Поки Росія прагне підписати контракт, щоб стабілізувати свої довгострокові бюджетні надходження, Пекін зберігає обережну позицію щодо його остаточного схвалення, використовуючи це як важіль тиску для отримання вигідних цін та умов постачання. Ця обережність відображає реальність, у якій китайсько-російське зближення не усуває розбіжностей інтересів: узгодженість позицій не розвіює недовіри.
Стратегічне мовчання Китаю зумовлене зосередженістю на максимальному забезпеченні власної національної безпеки. Китай потребує Росії як постачальника енергоносіїв і геополітичного партнера, але уникає підпорядкованого становища та прагне зберегти достатню гнучкість, щоб максимізувати свої економічні вигоди, обмежуючи водночас витрати надмірного зближення. Надмірна залежність від одного постачальника створює стратегічну вразливість, яку Китай роками намагається мінімізувати шляхом диверсифікації джерел енергії. Китай має п’ять чинних газопроводів, якими транспортується природний газ із Центральної Азії, М’янми та Росії, а також новий газопровід, що будується для транспортування до Китаю 10 мільярдів кубометрів із російського тихоокеанського острова Сахалін. З іншого боку, хоча обидві держави поділяють світогляд, спрямований проти міжнародного порядку під проводом Сполучених Штатів, про що свідчить нещодавня спільна заява на підтримку багатополярного світу та міжнародних відносин нового типу, їхні стратегічні й геополітичні пріоритети не збігаються. Після того як було утверджено Made in China як модель та багаторазово збільшено ВВП, китайська економіка досягла значно вищого рівня інтеграції зі світовою економікою, ніж російська. Відповідно, пряме протистояння із Заходом спричинило б для Пекіна значні економічні та стратегічні витрати, що допомагає пояснити його зацікавленість в уникненні впливу західних санкцій, запроваджених проти Росії.
Прагнучи національної безпеки та глобальної автономії, Китай обрав стратегію, що характеризується економічним прагматизмом і політичною неоднозначністю. Цей підхід відображає логіку хеджування, яке Фатіма Фунес і Вероніка Перес Таффі описують як альтернативу безумовному приєднанню або прямому протистоянню з будь-яким із полюсів сили. В енергетичних відносинах із Росією Пекін зберігає співпрацю, водночас домагаючись вигідних умов постачання й уникаючи надмірної залежності від одного партнера.
Переговори щодо «Сили Сибіру — 2» ілюструють цей розрахунок. Поки Москва шукає довгостроковий ринок збуту для свого газу, Пекін зберігає обережну позицію щодо остаточного схвалення, домагаючись вигідних цін та умов постачання. Отже, політична близькість до Москви не зобов’язує Китай погоджуватися на невигідні комерційні умови. Межі «безмежної дружби» стають помітними саме там, де нагальні потреби Росії стикаються із сильними переговорними позиціями Китаю.
Стратегічне мовчання Китаю не рівнозначне нейтралітету, а є формою неявного позиціонування. Пекін проголошує принципи й просуває переговори, проте уникає прямого визнання Росії агресором або визначення меж власної підтримки. Його мирна пропозиція апелює до суверенітету, не вимагаючи виведення російських військ, що дає Китаю змогу представляти себе потенційним посередником без шкоди для своїх зв’язків із Москвою. Ця неоднозначність зберігає дипломатичні можливості та зменшує репутаційні витрати відкритого переходу на чийсь бік.
Однак позиція Китаю виражається не лише в тому, що він говорить або замовчує, а й у його практичних рішеннях. Розширення двосторонньої торгівлі та енергетичної співпраці зберігає для Росії економічний рятувальний круг, водночас забезпечуючи Китай ресурсами й комерційними можливостями. Таким чином, дипломатія та економічна взаємодія є складовими одного стратегічного розрахунку: Пекін зберігає риторику врегулювання шляхом переговорів, водночас підтримуючи партнерство, яке слугує його матеріальним інтересам і ширшим геополітичним цілям.
Проте це партнерство не означає безумовних зобов’язань. Потреба Росії в альтернативних ринках посилює переговорну позицію Китаю, тоді як зацікавленість Пекіна в диверсифікованих постачаннях енергоносіїв і збереженні доступу до світової економіки обмежує його готовність брати на себе витрати, пов’язані з надмірним зближенням. Переговори щодо газової інфраструктури виявляють цю асиметрію: Китай може зберігати політичну близькість до Москви, водночас утримуючись від комерційних зобов’язань, які не передбачають достатньо вигідних умов.
Отже, стратегічне мовчання розкриває як сутність, так і межі позиції Китаю. Пекін не є ані неупередженим спостерігачем, ані партнером, готовим підтримувати Москву за будь-яку ціну. Він зберігає відносини, водночас залишаючи за собою свободу визначати їхні умови. Його дипломатичну неоднозначність і практичну співпрацю з Росією поєднує той самий пріоритет: захист власних інтересів Китаю, а не прийняття зобов’язань, нав’язаних політичною солідарністю.
Погляди, міркування та думки, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Центру трансатлантичного діалогу, його комітетів чи пов’язаних із ним організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не відображають офіційних політичних позицій Центру трансатлантичного діалогу чи будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
