19 хв читання
Усі війни свідомо чи несвідомо породжують власний офіційний наратив. Пара, яка одружується за кілька днів до того, як обоє вирушать на фронт. Бабусі, які плетуть маскувальні сітки. Саме з таким наративом Захід ототожнює цю війну. Він правдивий і легітимний; риторика мужності та спротиву стала наріжним каменем самопрезентації України зовнішньому світові від початку повномасштабного вторгнення. А з огляду на дедалі більшу втому від війни він виявляється особливо ефективним для підтримки стратегічної комунікації та національного морального духу.
Втім, у чому ж полягає проблема героїчного наративу, якщо він не є ані неправдивим, ані перебільшеним? Головна проблема полягає в тому, що подавати його як єдину доступну пояснювальну рамку успіху українського спротиву недостатньо. Героїчний наратив відповідає на запитання «Чи є українське громадянське суспільство мужнім і стійким?», але не на запитання «Чому і як українська держава здатна нескінченно протистояти в асиметричній війні?» Якщо аналізувати лише індивідуальну мужність, поза увагою лишається пояснення того, як виникла великомасштабна виробнича система або як на передовій координується військова мережа.
Головне пояснення криється в інституціях, які започаткували прискорену трансформацію та формалізували ці індивідуальні акти мужності громадянського суспільства в інституційні інфраструктури. Щоб краще зрозуміти, чому Київ вирішив здійснити ці стрімкі трансформації, яким був переломний момент і чому були впроваджені саме ці, а не інші перетворення, слід повернутися до 2014 року й до найповнішого втілення цих трансформацій: Brave1. Аналіз створення цієї екосистеми означає вивчення найвищих форм інституційного вираження, за допомогою яких Україна під тиском зовнішньої агресії майже одночасно вибудувала багатовимірну технологічну архітектуру, здатну горизонтально поєднати стартапи, інвесторів, розробників і державні структури. У межах вертикальної, централізованої ієрархії ці учасники діяли б повільно й бюрократично.
Йдеться не про те, щоб забрати заслуги в однієї сторони й віддати їх іншій, а радше про виявлення проблеми в тому, як про це повідомляють західні медіа. Зосереджуючись винятково на образі мужнього солдата, наратив у більшості випадків оминає інституційну основу — значною мірою збудовану знизу як низовий рух, — яка змогла розвинути інституційну спроможність на основі цієї мужності.
Крім того, ідеалізація індивідуального спротиву є політично небезпечною. Вона знімає відповідальність із зовнішнього агресора та певною мірою нормалізує страждання цілого суспільства, подаючи їх опосередковано, майже як культурну рису або особливість національного характеру. Їх не подають як прямий наслідок вторгнення, за якого атаковане суспільство не має вибору. За словами журналіста Пітера Свопа, медійна ідеалізація жертви в бою зрештою відволікає від справжньої жорстокості війни. Визнання цього не применшує цінності того, що робить українське громадянське суспільство; навпаки, воно повертає йому людяність і реалізм, показуючи, що страждання не є частиною його природи.
Крім того, навіть воєнна комунікація під керівництвом українського президента уникала побудови наративу, зосередженого на окремій людині. Згідно з аналізом NVivo, Зеленський ужив слово «Україна» 1 726 разів, а слово «люди» — 1 236 разів у перші шість місяців війни. Займенник «я», ужитий в особистому значенні, майже не фіксувався. Перелічуючи досягнення у своїх промовах, він не будує культ особи, а натомість формує колективну ідентичність, використовуючи «ми» для позначення українського народу та «ви» для позначення захисників країни. Навіть найвищий представник українського спротиву на Заході вибудував свою комунікацію протилежним чином, зосередивши її на колективній, а не власній особистій дієздатності. Отже, інтерпретація, зосереджена на окремій людині, є спрощенням, що спостерігається ззовні, а не відображенням того, як Україна пояснює себе.
Важливо зазначити, що 2022 рік позначає початок широкомасштабного вторгнення, а не російської агресії. Тому 2014 рік, з анексією Криму та російським вторгненням на схід України, став роком, коли Київ усвідомив, що жодні зовнішні гарантії — дипломатичні, правові чи військові — не можуть замінити його власну здатність до самооборони. Отже, важливо розуміти, що головна причина, через яку територіальна ескалація війни у 2022 році не стала «шоком», полягає в тому, що Україна протягом восьми років інвестувала у власну інституційну інфраструктуру, перш ніж вона стала вирішальною для її спротиву.
Прагнучи відновити контроль над Кримом, який уже був анексований Росією, тодішній президент Петро Порошенко поїхав до Сполучених Штатів просити Конгрес про більшу військову допомогу летальною зброєю, зокрема ракетами Javelin. Однак адміністрація Обами обмежила постачання допомоги суто гуманітарною та нелетальною підтримкою (бронежилетами, приладами нічного бачення, транспортними засобами), відхиляючи запити про надання летальної військової підтримки. Майже повна відсутність іноземної підтримки України в перші роки після 2014 року була передусім зумовлена військовою теорією «ескалаційного домінування». Цю теорію, розроблену Германом Каном, ілюструють сходи із сорока чотирма сходинками: внизу — криза низької інтенсивності, а вгорі — тотальна ядерна війна. Домінування над такою ескалацією залежить від спроможності та переконливості актора. Цей актор має потенціал домінувати в ескалації щодо супротивника, якщо одночасно виконано три умови: наявність реальної спроможності ескалувати, переконливість того, що така можливість існує, і визнання супротивником можливості обох ситуацій. Застосовуючи цю теорію до війни на Донбасі, із західної перспективи Росія продемонструвала таке домінування в Іловайську та Дебальцевому, де, незалежно від успіхів України, Росія розгортала додаткові спроможності та перемагала. На будь-яку українську ескалацію Росія відповідала б більшою. Відтак Вашингтон дійшов висновку, що будь-яка допомога була б контрпродуктивною і для Сполучених Штатів, і, передусім, для України.
Таке тлумачення подій із позицій ескалаційного домінування не є ані поодиноким, ані ретроспективним. Існує значна критика з боку аналітичних центрів безпеки щодо того, як оборонне застосування цієї доктрини спричинило саме той результат, якого вона мала уникнути. За оцінкою Atlantic Council, реакція на окупацію Криму була «геополітичною помилкою історичного масштабу, яка підбадьорила Володимира Путіна та створила передумови для найбільшого європейського вторгнення з часів Другої світової війни». Відсутність ескалації сприймали як успіх стримування. Однак насправді це було ознакою слабкості. Словесні попередження без реальної ціни — або те, що Джеймс Фірон називає «дешевими словами», — не змінили розрахунків супротивника, оскільки не передбачають жодних зобов’язань. Єдиними сигналами, що справді передбачають ціну, були б чітка військова мобілізація або публічне зобов’язання, від якого важко відмовитися. У період між 2014 і 2018 роками Білий дім надсилав Кремлю безвитратні сигнали, жодного разу не перетворивши їх на дорогі й переконливі. Лише у 2018 році Сполучені Штати надали свою першу нелетальну допомогу, поставивши протитанкові ракети Javelin; за цим кроком пішли інші країни, зокрема Чехія.
Неодноразові заяви НАТО, ЄС, Сполучених Штатів і Німеччини про те, що вони не будуть безпосередньо залучатися в разі російського вторгнення, суттєво вплинули на розрахунки Росії щодо витрат. Через нестачу летальної зброї та відсутність залучення західних союзників російські військові розраховували, що українські військові не зможуть протистояти нескінченно; тому вони оцінили, що витрати війни проти України будуть прийнятними й обмеженими, не спричиняючи значних наслідків для країни чи її економіки.
Чимало міжнародних аналізів зазначали, що слабка реакція на анексію Криму «підбадьорила» Росію. Така перспектива Кремля підтверджує, як відсутність західних зобов’язань у 2014 році була достатньою, щоб агресор дійшов висновку, що війна принесе більше вигод, ніж витрат. І що це не є хибним сприйняттям Україною своїх західних союзників. Той факт, що два актори з цілком протилежними інтересами погоджуються, що підтримка України між 2014 і 2021 роками була недостатньою для створення реального стримування, доводить, що це є підтвердженим фактом з обох сторін.
Отже, йдеться не про безпідставну недовіру до союзників, а про реалістичну оцінку ситуації, засновану на емпіричних доказах. На цій основі Україна почала ухвалювати рішення не покладатися винятково на угоди, зовнішніх акторів, меморандуми чи навіть міжнародні організації для гарантування власної безпеки й територіальної цілісності. Мінський процес, очолюваний Францією та Німеччиною між 2014 і 2015 роками, посилив висновок Києва.
Якщо небажання союзників озброювати Україну було військовим сигналом про те, що Захід не готовий нести реальні витрати в обмін на безпеку України, то Мінські процеси демонструють те саме, але на дипломатичному фронті.
Це були мирні плани, просувані тодішнім президентом України, які охоплювали низку багатовимірних сфер: безпеку, гуманітарні питання, економічні питання та політичні аспекти. Першу угоду було підписано у вересні 2014 року після «Іловайської трагедії», а Мінськ II — у лютому 2015 року. Хоча обидві угоди передбачають припинення вогню, відведення важкого озброєння від кордону та особливий статус сепаратистських регіонів Донбасу під наглядом ОБСЄ, про порушення режиму припинення вогню повідомляли вже за кілька хвилин після набуття ними чинності. Однак, оскільки оперативна неспроможність угод уже широко задокументована, мало проаналізованим лишається те, чому угоди були розроблені так, що навіть під час виконання планів багато аналітиків сприймали їхній провал як належне. На Росію не було покладено прямих зобов’язань у конфлікті, оскільки Москва подавала себе як посередника, а не воюючу сторону, ставлячи себе на один рівень із Францією, Німеччиною та ОБСЄ — хоча вона надавала військову підтримку сепаратистським силам на місцях. Невизнання Росії стороною конфлікту на папері, попри те що на практиці вона явно керувала конфліктом, дало Кремлю повну свободу посилювати або послаблювати інтенсивність вторгнення на власний розсуд у будь-який момент: інтенсифікувати бойові дії, коли було вигідно тиснути на Київ, або знижувати їхню інтенсивність, щоб послабити міжнародний тиск на Росію. Усе це не мало для Росії жодної реальної політичної ціни, що сталося б, якби Росію визнали державою-агресором і стороною конфлікту.
Цей фундаментальний недолік конструкції означав, що з Мінськими угодами стався той самий результат, який уже було проаналізовано на військовому фронті: зобов’язання без будь-якої реальної ціни, що залишало двері відкритими для невиконання. Так само як усні попередження робилися без підкріплення летальною зброєю, було створено рамки для компромісу, але вони не підтримувалися обов’язковими механізмами примусу.
Військові та дипломатичні висновки двома незалежними лініями міркувань ведуть до одного висновку: ані військова допомога — обмежена домінуванням ескалації, — ані дипломатичні рамки — стримувані погано складеними угодами, — не встановили механізмів примусу. Це подвійне підтвердження пояснює, чому Київ дійшов висновку, що жодна зовнішня гарантія не може замінити його власну спроможність до самооборони.
Саме тому інституційні перетворення України — нерівномірні, недосконалі, але прогресивні й реальні — розпочалися у 2014 році, а не у 2022-му. Не повномасштабне вторгнення привело Україну до цих висновків, а радше підтвердило їх. Отже, опір і стійкість України з 2022 року є не спонтанною реакцією, а результатом того, що держава протягом восьми років будувала інституційну інфраструктуру, яку зрештою шок 2022 року мав втілити на практиці.
З огляду на відсутність міжнародної реакції на події в Україні, і Київ, і українське громадянське суспільство відповіли глибокими внутрішніми перетвореннями в оборонному секторі, деякі з яких довелося вибудовувати з нуля. Ці три перетворення не можна розглядати ізольовано, оскільки саме одночасне існування всіх трьох змін пояснює, чому і коли Україна вирішила об’єднати ці три елементи — які розвивалися окремо майже десятиліття — починаючи з 2022 року. Це призвело до створення Brave1, але спершу необхідно пояснити три складові його походження.
Першим перетворенням став відхід від доктрини централізованого командування до командування за місією — давньої доктрини, широко прийнятої сучасними збройними силами. Ця модель наголошує на важливості командирів, які довіряють своїм підлеглим, надаючи їм свободу ухвалювати критично важливі рішення в реальному часі та пристосовуватися до обставин без потреби в жорстких і постійних настановах. У 2014 році українська армія не мала жодної з характеристик цієї моделі; різним батальйонам української армії бракувало ініціативи, і вони не мали практичної взаємосумісності. На момент, коли надавався дозвіл на проведення атаки, тактичну можливість уже було втрачено.
За підтримки Сполучених Штатів і деяких європейських країн — членів НАТО Україна вперше створила професійний корпус сержантів (NCO), роль, яка до того майже не існувала. Це стало першим кроком до запровадження децентралізованого ухвалення рішень і побудови механізму взаємної довіри в лавах війська. Ці підрозділи набули ключових компетенцій, щоб вдосконалити командування за місією: спільне розуміння, намір командира, накази щодо виконання місії, дисципліновану ініціативу та прийняття ризику, що надало їм значну перевагу над Росією.
Другий комплекс реформ ґрунтується на зміні пріоритетів закупівель і припиненні монополії на виробництво озброєнь. До 2014 року «Укроборонпром» (конгломерат компаній у складі військово-промислового комплексу країни) визначав, яку зброю розробляти, спрямовуючи виробництво на власні інтереси у збереженні систем озброєнь радянських часів, а не на розвиток нових спроможностей. Для такої компанії було економічніше й легше виробляти ті самі танки та боєприпаси без зміни виробничої лінії, ніж інвестувати в нові технології, дослідників, ризик і більше часу. Тому, хоча зміни справді відбувалися, вони були мінімальними: 20% проєктів НДДКР у 2020 році тривали двадцять або більше років без будь-яких відчутних результатів, слугуючи механізмами виведення державних коштів. «Укроборонпром» характеризувався великими корупційними скандалами, надмірною засекреченістю інформації та надто вертикальним процесом ухвалення рішень: у період між 2014 і 2020 роками було виконано лише 13% запитів на нове або модернізоване обладнання Генерального штабу.
У міру того як виявлялися різні випадки корупції в «Укроборонпромі», зростав зовнішній тиск з боку українських антикорупційних організацій громадянського суспільства, зокрема NAKO — Незалежної антикорупційної комісії, яка відстежує корупцію, виступає за прозорість і підтримує підзвітність на підтримку національної безпеки та суверенітету України. Її засновано у 2016 році як спільну ініціативу Transparency International Ukraine і Transparency International Defense & Security. Завдяки тиску NAKO та західних партнерів у 2017 році «Укроборонпром» зобов’язали пройти міжнародний аудит. А у 2018 році він зобов’язався, що аудит відповідатиме міжнародним стандартам і включатиме оцінювання його корпоративного управління відповідно до стандартів OECD. NAKO безпосередньо брала участь у підготовці законопроєкту щодо реформування конгломерату, подаючи конкретні поправки до Верховної Ради України до його ухвалення, зокрема щодо визначення Кабінету Міністрів єдиним суб’єктом управління трансформованими компаніями оборонної промисловості, тим самим мінімізуючи конфлікти інтересів, серед інших заходів.
Результатом став закон, підписаний Володимиром Зеленським у 2021 році, який передбачав перетворення «Укроборонпрому» на акціонерне товариство відповідно до стандартів корпоративного управління OECD. За єдиного акціонера — держави в особі Кабінету Міністрів — закон започаткував корпоративну реструктуризацію його 118 розпорошених підприємств із прямо визначеною метою запровадження сучасних стандартів корпоративного управління, щоб захистити їх від ризиків корупції, конфліктів інтересів і прямого політичного впливу, а також уможливити створення спільних підприємств із вітчизняними та іноземними партнерами, а також трансфер технологій і залучення прямих інвестицій, зокрема іноземних, для виробництва сучасного озброєння.
Останньою складовою Brave1 є розвиток культури дронів. До 2014 року Збройні сили України не мали сучасного дрона. Найближчим до цього був Туполєв Ту-143 — тактичний розвідувальний безпілотний літальний апарат (БпЛА) малої дальності, розроблений Радянським Союзом у період холодної війни. Відтак він уже був майже неефективним для сучасних військових операцій. Відповідь на цю прогалину надійшла не від Міністерства оборони, а від громадянського суспільства та волонтерів. Під час російського вторгнення на сході України Володимир Кочетков-Сукач та інші колеги заснували «Аеророзвідку» — неурядову організацію, яка тісно підтримує українське військо та займається створенням або модифікацією комерційних дронів, які можна придбати у легкодоступних роздрібних магазинах, щоб зробити їх придатними для використання у військовому контексті. Водночас «Повернись живим», одна з найбільших ГО України, була заснована для збору коштів на придбання безпілотних апаратів, розвідувального обладнання та навіть для проведення навчання солдатів.
Згодом обидві організації еволюціонували, щоб відігравати ключову роль у цих перетвореннях. «Аеророзвідка» стала піонером у створенні багатороторних безпілотних літальних апаратів, таких як октокоптер R18, здатний нести корисне навантаження або здійснювати точне скидання боєприпасів, із вертикальним злетом, тривалістю польоту 40 хвилин і вантажопідйомністю 5 кг. «Повернись живим» стала однією з перших організацій, які отримали ліцензію на міжнародне придбання товарів військового та подвійного призначення, зокрема летальної зброї.
Однак той факт, що це зародилося в громадянському суспільстві, а не в державній структурі, створював реальні обмеження та продемонстрував потребу в Brave1. Інтеграція озброєнь, розроблених стартапами громадянського суспільства, відбувалася повільно й нерівномірно. Наприклад, розвідувальний БпЛА «Фурія», розроблений у 2014 році київською компанією Athlon Avia, був офіційно прийнятий на озброєння лише у 2019 році. Інновації існували, але знадобився час, щоб збудувати міст між цими інноваціями та інституціями для формалізації цих розробок.
Отже, трьома головними опорами, на яких ґрунтувалося створення Brave1 , є:
Отже, проблема полягала не у відсутності волі чи законодавства, а у відсутності екосистеми, здатної об’єднати ці три перетворення в систему, яка могла б працювати зі швидкістю, якої вимагає повномасштабна війна.
Ця інституційна екосистема також є однією з головних причин, чому і військова, і фінансова допомога союзників виявляється настільки ефективною. Хоча в деяких аспектах ця допомога є необхідною, оскільки Україна все ще значною мірою покладається на надані США системи протиповітряної оборони — зокрема системи Patriot — для захисту своєї критичної інфраструктури. Однак якщо розглядати цю допомогу лише як єдиний пояснювальний чинник стійкості країни, це нехтує власною суб’єктністю України та цією екосистемою, що розвивається. Така допомога незамінно функціонує як мультиплікатор; однак вона може діяти лише на основі, яка вже існує в країні. Якби інституційна інфраструктура була відсутня й не здатна ефективно інтегрувати, використовувати та розгортати допомогу, ця допомога була б значно менш ефективною, ніж зараз.
Платформу було офіційно запущено у 2023 році як спільну ініціативу Міністерства цифрової трансформації України, Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних сил України, Ради національної безпеки і оборони України, Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України та Міністерства економіки України.
На сьогодні це єдина технологічна платформа, яка слугує мостом для співпраці між компаніями оборонних технологій, державою та збройними силами, а також з інвесторами, волонтерськими організаціями, медіа та всіма тими, хто допомагає наблизити перемогу України завдяки технологіям. Її головна мета — створити швидкий шлях, вільний від бюрократії, що перешкоджає ухваленню рішень, для розроблення оборонних технологій, охоплюючи всі етапи їх створення — від початкової ідеї до офіційної військової сертифікації.
Підхід Brave1 має кілька ключових цілей: інвестувати в потреби сил безпеки й оборони та надавати їм пріоритет; створити платформу, що об’єднує всіх учасників галузі; забезпечити взаємодію із силами оборони та збирати відгуки про використання технології; а також надавати комплексну підтримку пріоритетним проєктам у цей час.
Однак насамперед варто докладно пояснити, як Brave1 працює загалом, щоб зрозуміти його вплив і розвиток. Процес подання заявки ініціюють самі розробники, реєструючись на порталі Українського фонду стартапів (USF); це відносно проста процедура з мінімумом бюрократичних перешкод. Існує процес перевірки, який відсіює компанії, пов’язані з Росією або такі, що мають сумнівну репутацію щодо дотримання податкового законодавства чи законності діяльності. До Brave1 не існувало єдиної точки входу для розробників оборонних технологій, що перешкоджало багатьом виробникам на ранніх етапах розробки. Після схвалення проєкт передають комітету приблизно з 80 експертів із науковим, технічним і військовим досвідом. За кожним проєктом закріплюють трьох таких експертів, які оцінюють його за різними критеріями — масштабованістю, важливістю для національної безпеки, застосовністю на передовій тощо — і виставляють оцінку; необхідний мінімальний поріг становить 6. Проєкти, що потрапляють до нижніх 50 відсотків, не приймають. Верхні 50 відсотків стають офіційними учасниками Brave1 зі статусом «BRV1». Із цієї групи лише найкращі 20–25 відсотків отримують право на гранти від $50 000 до $200 000 на продукт, а не на компанію, тобто одна компанія з кількома розробками, що тривають, може одночасно подаватися на кілька грантів.
Згідно з офіційними даними, станом на квітень 2025 року Brave1 розподілив близько $30 мільйонів у межах приблизно 500 грантів. Для іноземних розробників у 2025 році було запущено ініціативу «Test In Ukraine», яка пропонує можливість випробувати свої системи в реальних бойових умовах разом з українськими підрозділами, що мають значний досвід на полі бою. Наразі до ініціативи долучилися 45 компаній. Нарешті, для валідації українські продукти потребують номенклатурного номера НАТО (NSN), щоб держава могла їх закуповувати. У країнах ЄС або Сполучених Штатах цей процес може тривати до двох-трьох років.
Однак для прискорення інновацій Brave1 підтримує розробників упродовж усього цього процесу, скорочуючи його до двох-трьох місяців. У перший рік роботи Brave1 функціонував передусім як грантова програма, надавши 186 грантів на суму $3 мільйони для фінансування розробки ідей і прототипів, а не готових продуктів. Одна з компаній, що скористалися цими грантами, описала Brave1 як державного «бізнес-ангела», який надає невеликі гранти новим проєктам, стартапам і дослідженням та розробкам на ранній стадії. Інша компанія похвалила платформу за допомогу в організації польових випробувань її продуктів у співпраці з підрозділами Сил оборони. Через два роки, у 2025 році, кількість винаходів зросла в рази; однак найсуттєвішою зміною стало те, що це уможливило: реальні, завершені проєкти, готові до розгортання. Через велику кількість таких проєктів у квітні 2025 року було запущено Brave1 Market: онлайн-платформу, де військові підрозділи можуть увійти до системи й переглянути доступний каталог із понад тисячі продуктів — від дронів до інструментів на основі ШІ. Закупівлі здійснюються так само, як у звичайному інтернет-магазині: замовлення оформлюють безпосередньо за бюджетні кошти підрозділу, заощаджуючи час, який традиційно витрачається на закупівельний процес.
Розглядаючи принцип роботи Brave1, стає зрозуміло, що він ефективно інтегрував задокументовані реформи. У складі експертного комітету військовослужбовців замінили цивільні фахівці, а кожен проєкт оцінюють індивідуально. До реформ 2014 року наказ мав пройти весь ланцюг командування, перш ніж його могли виконати. У Brave1 ані цивільні, ані військові не чекають одне на одного; жорсткої ієрархії немає. Це дозволило проєкту пройти шлях від реєстрації до отримання гранту за лічені тижні, а не роки — процес, який за старої системи Генерального штабу раніше тривав значно довше. Крім того, це дає змогу технологіям, які найбільше потрібні в умовах конфлікту, значно швидше потрапляти на поле бою, не затримуючи тактичну відповідь плином часу.
Як уже аналізувалося, головними проблемами «Укроборонпрому» були повільність, закритість і те, що конгломерат вирішував, що виробляти, виходячи з власних інтересів, а не потреб війни. Brave1 долає ці проблеми кількома способами. Його платформа дає змогу тисячам розробників і стартапів конкурувати за той самий грант за єдиною для всіх системою оцінювання, відмовляючись від пріоритетності однієї компанії над іншою на основі інтересів, не пов’язаних із технологічним розвитком. Відповідно, його критерії ґрунтуються на тому, що справді зараз потрібно на передовій, а не на тому, що найпростіше виробляти. Офіційні критерії та оцінки визначають різні експерти, які безпосередньо обізнані з бойовими діями. Кожен проєкт аналізують і оцінюють відповідно до конкретних потреб моменту.
Однак досі ми пояснювали, як компанії та розробники взаємодіють із державою. Саме Бонусна система Армії дронів пояснює, як індивідуальні дії кожного солдата на передовій можуть стимулювати й покращувати виробництво цілої країни, визначаючи, що має вироблятися в країні.
Бонусна система Армії дронів відповідає на питання, хто вирішує, які саме продукти на Brave1 Market слід виробляти у більших кількостях і коли. Лише ті, хто перебуває на передовій, знають, яка конкретна модель дрона є найефективнішою проти новітньої російської системи радіоелектронної боротьби, що постійно еволюціонує.
Цей механізм, запущений у 2025 році, передбачає, що кожен український підрозділ, який за допомогою дронів уражає російські військові цілі та надає відеодокази, отримує певну кількість балів залежно від завданої шкоди. Ці «е-бали» можна використати на Brave1 для придбання нових українських дронів або обладнання, якого вони найбільше потребують в цей момент. Доставку здійснюють через DOT-Chain Defense; зазвичай вона триває близько 10 днів або 6 днів, якщо продукт є в наявності. За найнадійнішими джерелами, за кожну атаку, що завдає пошкоджень, нараховується 20 балів, а за кожну атаку, що призводить до знищення, — 40, хоча кількість балів залежить від поточних військових пріоритетів. Наразі, щоб пристосуватися до потреб передової, бали нараховують не лише за ураження ворожих сил і зрив операцій з мінування, а й за розвідувальні та логістичні місії. Кожен бал коштує близько 10 000 гривень — $224 за поточним обмінним курсом. У 2025 році лише за 2,5 місяця для обладнання, запитуваного підрозділами, було зібрано 4 мільярди грн, а уражено до 820 000 ворожих цілей.
Але важливою є система балів: якщо за вбивство ворожого солдата нараховують 12 балів, то взяття його в полон за допомогою дрона оцінюється у 120 балів. Хоча серед аналітиків точаться дискусії щодо легітимності системи балів і того, чи не дегуманізує вона конфлікт, така конструкція не є довільною. Женевські конвенції та міжнародне гуманітарне право зобов’язують захищати військовополонених, евакуйовувати поранених і мінімізувати страждання та втрати в бою. На практиці це складне завдання, попри юридичну обов’язковість цих зобов’язань, оскільки захопити солдата часто важче й дорожче, ніж убити його. Система балів розв’язує цю дилему, роблячи дотримання міжнародних стандартів доцільним для солдатів і водночас дозволяючи Україні використовувати захоплених солдатів для переговорів про обмін військовополоненими з Росією.
Система має кілька стратегічних переваг, що демонструють швидку трансформацію військових інституцій України. Кожне верифіковане відео надає унікальні дані з поля бою, які поступово покращують навчання, остаточно залишаючи в минулому застарілу організацію радянського зразка попередніх років. Прямий доступ до обладнання через Brave1 усуває бюрократичну й повільну систему, описану раніше, яка досі була найбільшою перешкодою. Можливість для солдата придбати обладнання надає йому стратегічну перевагу, оскільки він із власного досвіду знає, що найбільше потрібно в цей момент. Відстеження та верифікація дають вимірювані результати, визначаючи, які типи дронів є найефективнішими й у яких видах бою, оскільки найбільші замовлення ґрунтуються на оперативних доказах, а не на економічних інтересах. Ця перевага породила те, чого не могли створити такі компанії, як «Укроборонпром»: систему, що постійно адаптується й удосконалюється, адже вона безпосередньо пов’язана з тими, хто використовує озброєння на передовій.
Кожен солдат діє незалежно, закуповуючи обладнання та вирішуючи, коли і як атакувати. Зміна полягає в тому, що ці індивідуальні рішення, хоча й розрізнені, були формалізовані у дані, які визначають, що виробляється в національному масштабі. Це не раптовий розвиток, а накопичення трансформацій, що інституціоналізувалися в умовах асиметричної війни.
Контраст із Заходом полягає не в тому, що він повільно адаптувався, а в тому, що коли він нарешті адаптується, то відкрито визнає джерело цих знань. Це змінює звичну логіку потоків і емпірично спростовує наратив, який змальовує Україну як пасивного отримувача допомоги: Україна створює інституційну модель, яку міжнародна система дедалі активніше запозичує.
У Німеччині кількість великих проєктів із закупівлі озброєнь, схвалених Міністерством оборони, лише за один рік зросла з 55 до 97, що є рекордним показником. Сам уряд Німеччини заявив, що зростання інвестицій в оборону частково зумовлене уроками, засвоєними з російсько-української війни, які сприяють швидшому впровадженню критично важливих оборонних заходів.
У випадку Сполучених Штатів — країни, яку традиційно вважають експортером, а не імпортером військової доктрини, — Підрозділ оборонних інновацій (DIU) у червні 2025 року запустив Project G.I. — ініціативу, розроблену для швидкого прискорення розробки, випробування та розгортання безпілотних авіаційних систем (UAS) і допоміжних технологій, із фондом 20 мільйонів доларів. Це ініціатива, яка, на думку кількох експертів, натхненна швидкими інноваціями України на полі бою. Її мета полягає в тому, щоб компанії-розробники підтримували постійний контакт з операторами дронів, а не переважно з посадовцями із закупівель, тим самим обходячи чинну ієрархію. Зв’язок між DIU та Brave1 не є випадковим: ще у 2023 році у Варшаві спільно організували форум про майбутнє безпілотних систем за участі директора DIU. Навіть було визнано, що головна мета полягає в скороченні строків постачання — те, що вже було визначено й виправлено в Україні.
Ці зміни, зумовлені уроками, засвоєними з України, не обмежуються країнами, а поширюються й на організації. Раніше того ж року НАТО та Україна об’єднали зусилля, щоб заснувати в Польщі Спільний центр аналізу, підготовки та освіти — JATEC. Це перша спільна організація України й НАТО, де персонал обох країн працює над виявленням і застосуванням уроків війни в реальному часі та перетворенням їх на нові стратегії, політики й операції. Згодом, у 2025 році, було запущено UNITE–Brave — спільну програму, спрямовану на масштабування інноваційних технологій, що були прототиповані та випробувані, зосереджену на посиленні протиповітряної оборони та безпеки комунікацій на передовій. Очікується, що її фінансування у 2026 році становитиме 50 мільйонів євро.
Важливим у трансформаціях, що відбуваються в інших країнах та організаціях за межами України, є напрямок процесу навчання: вони прямо запозичують інституційний дизайн, який Україна розвиває під тиском війни. Запозичують не індивідуальну українську мужність, а конкретні процедури, пристосовані до унікального контексту кожної країни: коротші строки закупівель, більш горизонтальні комітети та більш прямі канали зв’язку між розробником і оператором.
Якби український спротив існував лише завдяки цьому індивідуальному «героїзму», не було б жодної військової доктрини, яку можна було б експортувати чи відтворити в інших країнах, щоб прорватися крізь цю бюрократію. Україна не лише чинить опір; вона експортує інституції війни тим суб’єктам, від яких традиційно залежала у навчанні. Традиційний потік військових знань у трансатлантичних відносинах — від світових держав до менших країн, таких як Україна, — постійно змінюється у зворотному напрямку.
Головне дослідницьке питання полягало в тому, через які інституційні інфраструктури мужність, поширена в українському суспільстві, була формалізована в спроможність, здатну безстроково підтримувати асиметричну війну? Витоки відповіді лежать у 2014 році, коли Києву стало зрозуміло, що жодна зовнішня гарантія не може замінити самооборону, що змусило розпочати паралельні, але такі, що сходяться, трансформації. І вже під тиском повномасштабного вторгнення було розроблено ефективні механізми для інституцій ведення війни.
Це також ставить під сумнів наративи, у яких західна військова та фінансова підтримка подається як єдине пояснення українського спротиву. Хоча ця допомога справді є в багатьох випадках необхідною, як уже стверджувалося, вона можлива лише завдяки інституційній основі, яку Україна будує самостійно. Без цієї екосистеми допомога була б менш ефективною.
Також було продемонстровано, що ці інновації не є аномаліями, які функціонують лише в умовах війни, а радше відтворюваними й експортованими моделями, що вже проходять випробування в інших країнах, які нині перебувають у мирі. Крім того, тематичне дослідження Brave1 демонструє, як навіть починаючи з централізованого, неповороткого державного апарату, загрузлого в корупційних скандалах, можливо побудувати горизонтальні системи оборонних інновацій, адаптовані до реалій моменту.
Для Заходу:
Для ЄС:
Для України:
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
_03.jpeg){kind=link}
