9 хв читання
Сучасна Росія є головною загрозою не лише для України, а й для глобальної безпеки. Вона легітимізує безкарну агресію, підриває усталені норми міжнародного права та зміцнює вісь автократій, ізольованих санкціями. Щонайменше 70% російської артилерії нині постачає Північна Корея, разом із частиною балістичних ракет і військовослужбовців. Іран систематично постачає ударні безпілотники, Білорусь надає свою територію, тоді як Китай забезпечує економічну стабільність Росії, допомагаючи обходити західні санкції та розширюючи військово-технологічну співпрацю.
Від самого початку свого неспровокованого вторгнення в Україну Росія систематично вдається до ядерного шантажу західних країн. Останній приклад був у листопаді 2024 року, коли Москва погрожувала застосувати міжконтинентальну ракету «Орєшнік» проти Великої Британії, Німеччини та інших країн. Водночас Кремль не демонструє жодного інтересу до мирних переговорів чи компромісу. Навіть на тлі мирних пропозицій Дональда Трампа Росія не змінила свою риторику, продовжує висувати вимоги, рівнозначні капітуляції, і не знизила інтенсивність бойових дій на полі бою.
У 2025 році військові витрати сягнули рекордних 33% річного бюджету, що є чіткою ознакою нарощування військового потенціалу, а не підготовки до миру. За даними Служби військової розвідки Данії, Росія готується до війни з НАТО і протягом наступних п’яти років може стати екзистенційною загрозою для Європи.
Отже, якщо російська «спеціальна військова операція» в Україні буде успішною, пряме зіткнення з НАТО стане вкрай імовірним. Фактично в межах Альянсу вже тривають обговорення та підготовка до потенційного російського вторгнення в країни Балтії та Польщу. Країни регіону активно готуються до цього сценарію — зміцнюють державні кордони, накопичують озброєння, збільшують військові витрати до 3% ВВП, посилюють системи протиповітряної оборони й навіть представляють плани евакуації цивільного населення.
Очевидно, санкції не є основним інструментом зупинення російської агресії, однак вони відіграють вирішальну роль у послабленні військового потенціалу Росії — що є критично важливим як для результату війни в Україні, так і для запобігання майбутній війні в Європі. Санкції поступово ускладнюють здатність Росії вести війну, роблячи її більш виснажливою та зменшуючи привабливість співпраці з Кремлем для третіх країн. Обмежуючи фінансові потоки та доступ до критично важливих технологій, вони посилюють стратегічний тиск і змушують Росію платити вищу ціну за продовження війни.
Сьогодні Російська Федерація є абсолютним світовим лідером серед держав, проти яких запроваджено санкції, випереджаючи Іран, який посідає друге місце, на 323,4% (див. зображення). Хоча деякі санкції були запроваджені ще до повномасштабного вторгнення у відповідь на окупацію Донбасу та Криму, більшість із них уведено починаючи з 2022 року. Перші заходи після 24 лютого були спрямовані проти фінансової системи Росії: ЄС, США, Велика Британія, Канада та інші партнери заморозили активи російських банків, а також золотовалютні резерви Центрального банку, відключили їх від SWIFT і запровадили персональні санкції проти високопосадовців та олігархів — зокрема Лаврова, ключових діячів військово-промислового комплексу та самого Путіна.
Водночас було запроваджено обмеження на експорт технологій, необхідних для російської економіки — передусім її військового сектору. США, Японія та інші партнери встановили контроль за постачанням високотехнологічного обладнання, напівпровідників, авіаційних деталей і програмного забезпечення. Наступним кроком стало запровадження секторальних санкцій, насамперед спрямованих на енергетичний сектор Росії. У 2022 році Сполучені Штати та Велика Британія першими запровадили повне ембарго на російську нафту й газ. Поступово до цих заходів приєднався ЄС, ухваливши рішення обмежити імпорт російської нафти, запровадити цінову стелю та санкції проти російських енергетичних компаній. До 2023 року санкції було розширено, включивши обмеження щодо російських металів, вугілля, діамантів та інших стратегічних ресурсів.
За даними Міністерства фінансів України, станом на лютий 2024 року Росія втратила приблизно $400 мільярдів через санкції. Однак з огляду на адаптацію Росії до санкційного режиму у 2023–2024 роках санкційна коаліція змістила фокус на боротьбу з обходом санкцій — запровадження вторинних санкцій та заходів проти так званого «тіньового флоту» Росії.
Попри попередні прогнози, що передбачали неминучий економічний колапс через санкції, російська економіка продемонструвала відносну стабільність. У 2022 році ВВП знизився лише на -1,2%, тоді як у 2024 році зріс на +3,6%. МВФ прогнозує зростання на 1,4% у 2025 році, що порушує питання: чому санкції не мали більш руйнівного ефекту?
Ключовим фактором, що підтримує економіку, є масштабні воєнні витрати. Зростання ВВП значною мірою зумовлене 60-відсотковим збільшенням військового виробництва, а не органічним економічним зростанням. Однак ця стимулююча модель має побічні ефекти, що свідчать про перегрів економіки.
По-перше, Росія стикається з гострим дефіцитом робочої сили, спричиненим поєднанням чинників: мобілізацією, відтоком трудових мігрантів через санкції на банківські перекази, еміграцією населення та демографічним спадом. Рівень безробіття впав до рекордно низьких 2,6% — найнижчого показника з радянських часів. Це означає, що ринок праці працює на повну потужність, змушуючи бізнес підвищувати зарплати лише для утримання працівників. Хоча це штучно стимулює споживчий попит, водночас це підживлює інфляційний тиск. Станом на лютий 2025 року інфляція сягнула 14% і, ймовірно, продовжить зростати через збільшення військових витрат та фінансові стимули до мобілізації — передусім високі виплати за військову службу.
Тим часом уряд активно виснажує свої резерви. Фонд національного добробуту скоротився зі $113,5 мільярда у 2021 році до $55 мільярдів у 2024 році, що свідчить про поступове вичерпання фінансових буферів.
Залежність від експорту енергоносіїв залишається критичною слабкістю. Попри санкції, Росія продовжує продавати нафту через альтернативні канали постачання. Однак її економічна стабільність залишається вкрай вразливою до коливань світових цін на нафту й газ. Різке падіння цін або суворіше виконання санкцій може істотно обмежити її здатність фінансувати війну.
Очікувалося, що санкції обмежать доступ Росії до критично важливих товарів і технологій для її військово-промислового комплексу, а також підірвуть її економічну стабільність. Проте Кремль розробив ефективні механізми обходу експортних та імпортних обмежень, що дозволяють йому продовжувати виробляти озброєння, підтримувати воєнні зусилля та утримувати економіку на плаву.
Ключовими методами обходу санкцій є «паралельна торгівля» через треті країни та переорієнтація на альтернативні ринки. Примітно, що навіть країни G7 певною мірою непрямо залучені до цих схем.
Паралельна торгівля означає механізм, за якого санкційні товари спочатку відправляють до країн-посередників, а потім перенаправляють до Росії. Провідну роль як транзитні хаби відіграють держави Центральної Азії — Казахстан, Киргизстан, Вірменія, Узбекистан, Грузія, — а також Туреччина, Індія та Китай. Наприклад, російські підприємці укладають угоди з вірменськими партнерами, які своєю чергою замовляють електроніку з Німеччини та відправляють її до Росії. Водночас російські товари експортують до Вірменії, де згодом їх продають на європейському ринку під неправдивими маркуваннями. Показовим індикатором є те, що німецький експорт до Вірменії зріс із $0,5 мільйона до $4–6 мільйонів на місяць, що переконливо свідчить про реекспорт значної частини цих товарів до Росії.
Різке зростання торгівлі між G7 та країнами-посередниками підтверджує масштаби обходу санкцій. Хоча точний обсяг цих «підпільних» потоків важко оцінити, випадок Казахстану є особливо показовим. У 2023 році порівняно з 2021 роком загальний експорт Казахстану зріс на €24 мільярди, а імпорт — на €15 мільярдів, без будь-яких значних структурних змін у торгівлі чи зростання доходів громадян. Лише імпорт ЄС із Казахстану зріс із €17 мільярдів у 2021 році до €30 мільярдів у 2023 році, що переконливо вказує на його роль транзитного хабу для реекспорту до Росії.
Схожі торговельні закономірності спостерігаються і в інших країнах:
Водночас переорієнтація торгівлі Росії на країни, що не запровадили санкцій, істотно послаблює ефективність західного тиску. Хоча експорт із країн, що запровадили санкції, до Росії скоротився з $10,5 мільярда на місяць до $4,6 мільярда у 2023 році, Москва частково компенсувала ці втрати, збільшивши торгівлю з країнами, які не приєдналися до санкцій. Експорт із Китаю, Індії, Туреччини та Казахстану до Росії зріс із $5,5 мільярда на місяць до $9,7 мільярда.
Критичним викликом є не лише порушення санкцій, а й те, що західні компоненти продовжують використовуватися в російській військовій техніці. Серед уламків російської зброї в Україні було ідентифіковано майже 2 800 іноземних компонентів — близько 95% із них вироблені компаніями, штаб-квартири яких розташовані в країнах санкційної коаліції.
Росія покладається на треті країни для закупівлі критично важливих військових технологій і технологій подвійного призначення. Наприклад, 75% американських мікрочипів потрапляють до Росії через Гонконг і Китай. У 2023 році ЄС експортував до країн, залучених до схем реекспорту, мікрочипи, виробниче обладнання та товари подвійного призначення на суму понад $14 мільярдів. Це дозволило Росії підтримувати й ремонтувати свій авіаційний флот — лише у 2022 році вона імпортувала через Китай і Туреччину авіаційні деталі американського виробництва на суму $14 мільйонів.
Фінансування війни проти України залишається головним пріоритетом Росії, про що свідчать її рекордно високі військові витрати. Згідно із затвердженим бюджетом на 2025 рік, на військові потреби виділено $126 мільярдів — найбільшу суму з радянських часів. Це становить 32,5% усього бюджету (на 25% більше, ніж у 2024 році) та перевищує сукупні видатки на освіту, охорону здоров’я, соціальну політику й національну економіку. Крім того, за словами експерта Крейґа Кеннеді, щороку додаткові $87 мільярдів спрямовуються через тіньові фінансові операції, що доводить загальні оцінювані військові витрати на 2025 рік приблизно до $232 мільярдів.
Основним джерелом доходів російського бюджету є продаж природних ресурсів, зокрема нафти, газу та вугілля, які традиційно становлять 40–50% державних доходів. Від початку повномасштабного вторгнення Росія заробила понад €816 мільярдів на експорті енергоносіїв: 68% — від нафти, 21% — від газу та 11% — від вугілля. Очікується, що у 2025 році доходи від нафти й газу становитимуть 5% ВВП, тоді як витрати на війну сягнуть 6,31% ВВП — прогноз ґрунтується на середній ціні нафти $70 за барель.
Після обмежень ЄС Росія переорієнтувала свій енергетичний експорт: у 2023 році 82% її експорту припало на Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Китай імпортував російські енергоресурси на суму €230 мільярдів, Індія — €122 мільярди, а Туреччина — €94 мільярди.
Найбільші імпортери викопного палива з Росії з 1 січня 2023 року до 08 квітня 2025 року
Одним із ключових механізмів обходу санкцій проти російського експорту енергоносіїв є використання так званого «тіньового флоту» — мережі танкерів, зареєстрованих у третіх країнах, які транспортують російську нафту за цінами, що перевищують встановлену Заходом межу.
Найпоширеніші схеми передбачають використання «сірого флоту» та «темного флоту». Сірий флот формально діє в межах правил, але застосовує сумнівні методи, наприклад ходить під іноземними прапорами (Панами, Ліберії, Маршаллових Островів, Мальти). Це дозволило Росії збільшити обсяги транспортування нафти на 111% від початку вторгнення. Темний флот, натомість, повністю приховує свою діяльність — судна вимикають систему автоматичної ідентифікації (AIS), маніпулюють даними про місцезнаходження та використовують інші методи маскування.
Росія почала купувати танкери для обходу санкцій одразу після запровадження у 2022 році граничної ціни $60 за барель. Від початку повномасштабного вторгнення судновласники з 21 із 35 країн, що запровадили санкції, продали тіньовому флоту Росії щонайменше 230 танкерів — переважно через угоди з грецькими, британськими та німецькими компаніями. За оцінками, від 2022 року Росія витратила на цей флот понад $10 мільярдів.
Санкційний тиск поступово посилювався. Спочатку ЄС встановив граничну ціну $60 на сиру нафту, у 2023 році поширив її на нафтопродукти, а у 2024 році запровадив підтвердження для кожного рейсу, що вимагають перевірки ціни для кожної партії, разом із суворішою звітністю щодо витрат. Тим часом країни G7 посилили прямі дії проти тіньового флоту:
Окрім запровадження санкцій проти окремих суден, нові санкції США безпрецедентно вдарили по ключових російських виробниках нафти. Уперше під блокувальні обмеження потрапили «Газпром Нєфть» та «Сургутнафтогаз». Крім того, США заборонили американські послуги у сфері видобутку нафти для російських компаній, що ускладнить як видобуток, так і експорт. Уперше санкції також поширилися на нафтових трейдерів і посередників в Азії та на Близькому Сході, включно з великими компаніями в ОАЕ та Гонконгу, залученими до перепродажу російської нафти.
Країни G7 запровадили значну кількість сильних санкцій. Однак лазівки у правозастосуванні дозволяють Москві підтримувати свою воєнну машину, передусім через альтернативні ринки в Азії та тіньовий флот. Без суворіших заходів контролю ефективність санкцій залишається обмеженою.
Щоб закрити ці прогалини, необхідні такі заходи:
Навіть у разі припинення вогню санкційний тиск має тривати — оскільки Росія залишається довгостроковою загрозою безпеці Європи, а її воєнно орієнтована економіка потребує постійної фінансової та технологічної ізоляції. Лише скоординоване й систематичне посилення санкцій може ефективно підірвати здатність Росії фінансувати свою агресію.
Застереження: погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цю публікацію підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Її зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди Міжнародного фонду «Відродження».
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
