9 хв читання
Зобов’язання США щодо безпеки Європи були актуальною темою протягом усієї кампанії з виборів президента США 2024 року, породивши численні дебати серед політиків, аналітиків, науковців і медіа. Переобрання Дональда Трампа 5 листопада лише посилило розмови про майбутні безпекові зобов’язання США перед Європою. Основне занепокоєння викликає суперечливий характер деяких його висловлювань про НАТО та його планів щодо швидкого завершення російсько-української війни. Деякі з висловлених думок викликають тривогу щодо згубних наслідків рішень наступної адміністрації для Європи. Інші передбачають, що європейські держави-члени виграють від майбутнього розвитку подій, якщо об’єднаються та докладуть достатньо зусиль, аби пристосуватися до будь-яких змін у глобальній стратегії США. Хоча жодні реальні плани майбутньої адміністрації ще не відомі, ця стаття має на меті оцінити прогнози експертів і політиків, стратегію майбутнього американського керівництва в Європі та наслідки, які певні рішення можуть мати для геополітичної й безпекової ситуації на континенті.
Десятиліття залежності від безпекових гарантій США та американської військової присутності в Європі допомогли континенту подолати руйнування Другої світової війни, зосередившись передусім на економічній інтеграції. Втім, зусилля ЄС поширити інтеграцію на політичну та оборонну сфери виявилися безуспішними. Потенційна втрата суверенітету у зовнішній і безпековій політиці, який високо цінують держави-члени ЄС, додаткові фінансові витрати та можливе дублювання з НАТО стали на заваді інтеграції. Їхні оборонні спроможності ще більше скоротилися після розпаду Радянського Союзу, що свідчило про їхню готовність інтегрувати Росію в західну систему через торгівлю та економічні відносини. Очевидно, ця стратегія не виправдала покладених на неї сподівань.
Зрозумілим видається те, що адміністрація Трампа не зможе вивести США з НАТО без схвалення Сенату. Відповідно до Закону про асигнування на національну оборону 2024 року, дві третини Сенату мають погодитися на рішення про вихід із НАТО. Утім, риторика Трампа чинить значний тиск на держави-члени НАТО ще з його першого терміну на посаді президента США.
Дональд Трамп чітко висловив свою позицію щодо розподілу тягаря в Альянсі, часто закликаючи європейські держави-члени досягти цільового показника оборонних витрат у 2%. У лютому 2024 року він навіть заявив, що «заохочуватиме» Росію атакувати будь-яких союзників НАТО, які, на його думку, не виконали своїх фінансових зобов’язань. У цьому сенсі підхід Трампа до НАТО описують як транзакційний. Примітно, що очікується, що до кінця 2024 року 23 із 32 країн витрачатимуть щонайменше 2% ВВП. Польща лідирує серед тих, хто виконує це фінансове зобов’язання, спрямовуючи на оборону 4,1% свого ВВП. За нею йдуть Естонія та США з показником 3,4%. Країни східного флангу демонструють розважливе сприйняття російської військової загрози, досягнувши орієнтирів НАТО та прагнучи подальшого збільшення.
Дехто припускає, що наявна загроза з боку Росії вимагає від членів НАТО підвищити оборонні витрати до 4%, що видається неможливим для більшості союзників у найближчі роки. Також існують припущення, що Трамп може вимагати від союзників погодитися на збільшення оборонних видатків до 3% на саміті НАТО 2025 року в Нідерландах.
Понад десять років тому міністр оборони США Роберт М. Ґейтс назвав НАТО «дворівневим альянсом», розділеним на тих, хто готовий робити фінансовий і військовий внесок у трансатлантичну безпеку, та тих, хто переважно користується безпековими гарантіями й неохоче бере на себе тягар зобов’язань Альянсу. Останнім часом ця ідея отримала нове підтвердження. Деякі аналітики та колишні співробітники адміністрації Трампа, зокрема Кіт Келлоґ, радник із національної безпеки віцепрезидента Майка Пенса, запропонували перетворити НАТО на «багаторівневий альянс», у якому держави-члени поділялися б залежно від своїх оборонних витрат: ті, хто дотримується орієнтиру НАТО у 2%, користувалися б безпековими гарантіями, тоді як решта були б позбавлені такого самого захисту.
Збільшення оборонних бюджетів європейських членів НАТО значною мірою залежить від політичної сміливості лідерів і підтримки громадськості. Остання різниться по всій Європі. Хоча населення деяких держав підтримує посилення безпеки й оборони своєї країни, зокрема Болгарії (майже 60%), Швеції (55%), Албанії та Норвегії (близько 50%), більшість громадян інших країн радше воліла б, аби їхні уряди скоротили оборонні витрати. До них належать Чехія, Словаччина, Італія, Люксембург, Естонія, Хорватія тощо, де лише приблизно 30% населення хоче, щоб їхні країни витрачали більше. Головна причина такої статистики полягає в зацікавленості людей внутрішніми проблемами, з якими стикаються їхні країни. Однак, з огляду на нестабільність європейського геополітичного середовища та пряму загрозу з боку Російської Федерації, уряди мають шукати способи доносити громадськості свої безпекові занепокоєння.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році спричинило докорінні зміни у стратегії оборони та стримування НАТО. Починаючи з 1991 року, оборона НАТО переважно ґрунтувалася на стримуванні шляхом відплати. По суті, це означає переконати агресора, що НАТО завдасть удару у відповідь у разі нападу. Однак головним недоліком цієї стратегії є її реактивний характер, який може означати неминучу втрату територій. Після Мадридського саміту 2022 року нова Стратегічна концепція НАТО відновила підхід стримування шляхом недопущення, відповідаючи новій геополітичній реальності та безпековим загрозам для Альянсу. Його головна мета полягає в розгортанні достатніх сил, щоб запобігти вторгненню агресора через витрати чи ризики, які переважатимуть його вигоди від таких дій. Обидві стратегії становили основи стримування НАТО під час холодної війни. Остання знову набула актуальності відтоді, як російсько-українська війна повернула Європу до реальності масштабної конвенційної війни.
У межах Стратегічної концепції 2022 року було запроваджено нову Модель реагування НАТО, яка збільшила чисельність сил високої готовності з 40 000 до 300 000 військовослужбовців, доступних для розгортання протягом місяця, а ще 500 000 будуть готові до розгортання протягом 6 місяців. Водночас реалізація стратегії «стримування шляхом недопущення» потребує балансу звичайних сил із противником. Хоча в епоху холодної війни його було відносно досягнуто, нинішня ситуація показує, що Альянсу необхідно й надалі нарощувати свої війська для стримування російської загрози.
Крім того, європейські союзники по НАТО мають модернізувати свої повітряні, сухопутні, морські, кібернетичні та космічні спроможності, що передбачає розгортання оборонних виробництв, інвестиції в передові технології, поглиблену військову підготовку та посилення взаємосумісності між державами-членами.
З огляду на поточний розвиток подій, намір Дональда Трампа зменшити безпекові зобов’язання США перед Європою та їхню роль у НАТО порушує питання про майбутнє американських військ, дислокованих на континенті, і потенційні альтернативи їхній присутності. Наразі в Європі дислоковано приблизно 100 000 американських військовослужбовців. Примітно, що у відповідь на російське вторгнення в Україну Пентагон розгорнув на континенті додатково 20 000 військових. Різке скорочення оборонної підтримки Європи з боку США має спонукати її взяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку.
Деякі європейські держави, зокрема Німеччина та Італія, розглядають можливість повторного запровадження обов’язкового призову. У 9 країнах ЄС уже існує військова служба для громадян: на Кіпрі, у Греції, Австрії (не є членом НАТО), Литві, Латвії, Естонії, Фінляндії, Швеції та Данії. Ця тема є доволі чутливою для континенту, широко відомого своїми пацифістськими настроями громадськості, відданістю миротворчим і гуманітарним ініціативам та відносно мирним існуванням протягом останніх десятиліть. Для деяких держав це питання є ще складнішим, оскільки вимагатиме внесення змін до їхніх конституцій. З огляду на зростання популістських політичних партій у Європі, парламенти можуть зіткнутися з браком підтримки таких ініціатив, що потенційно перетворить відновлення призову на жертву політичного протистояння.
Однак сувора реальність сучасного безпекового середовища в європейському регіоні свідчить, що брак людських ресурсів із військовою підготовкою загрожує підірвати стримування й оборону НАТО.
Один із потенційних сценаріїв майбутнього НАТО передбачає, що США зберігатимуть свою ядерну парасольку в Європі, водночас залишаючи звичайні сили на розсуд європейських членів НАТО. Хоча дехто стверджує, що Трамп навряд чи виведе американські сили ядерного стримування з Європи, певні європейські лідери вже почали ініціювати обговорення цього питання.
Велика Британія та Франція є єдиними європейськими членами НАТО, що мають ядерні арсенали. Емманюель Макрон закликав зміцнити ядерний стовп безпеки континенту, поширивши французьке ядерне стримування на решту Європи через занепокоєння щодо майбутніх безпекових зобов’язань США в межах НАТО. Хоча деякі вважають, що британського та французького арсеналів недостатньо для забезпечення ядерного стримування Російської Федерації, інші припускають, що ядерне самообмеження не залежить від кількісних характеристик арсеналу. Величезні руйнування, до яких може призвести застосування ядерної зброї, вже мають відвернути агресора від завдання удару по ядерній країні чи альянсу. Тому, розглядаючи участь Великої Британії та Франції в європейській ядерній парасольці, ключовими чинниками, що формують здатність Альянсу надати адекватну відповідь, є політична сміливість і колективне ухвалення рішень. Однак, попри свої зобов’язання в НАТО, вони зберігають виключний контроль над своєю ядерною зброєю. З цієї причини для будь-яких значних змін вирішальними є подальші дискусії та посилення співпраці між союзниками по НАТО. Не менш важливою є політична воля в Парижі та Лондоні ділитися ухваленням ядерних рішень.
Попри зусилля деяких країн порушити це питання, більшість держав і надалі покладається на американську ядерну парасольку, оскільки її скасування вважається малоймовірним навіть за адміністрації Трампа через її важливість для національної безпеки США.
Ще однією життєво важливою проблемою, з якою Європа зіткнулася в умовах війни поблизу її східних кордонів, є низька ефективність, недостатнє фінансування та загальна вразливість європейського оборонно-промислового виробництва, а також залежність від постачання американського озброєння. Наприклад, у період із лютого 2022 року до червня 2023 року 63% військової техніки, імпортованої європейськими країнами, надійшло зі Сполучених Штатів.
Варто зазначити, що, хоча було виявлено залежність Європи від постачання американського озброєння, Сполучені Штати суттєво виграли від зростання потреби в озброєнні в Європі та Україні. Країна не лише посилила свою глобальну роль як постачальник зброї, а й відновила активну роботу своїх підприємств із виробництва озброєнь. Постачаючи зброю Європі, зокрема Україні, та іншим союзникам у всьому світі, вона почала поповнювати власні запаси більш досконалими боєприпасами.
Якщо Трамп захоче скоротити підтримку України з боку США, дехто стверджує, що Європа має взяти на себе фінансові витрати на закупівлю для України американського озброєння. Це передусім пояснюється тим, що сукупний ВВП ЄС та європейських країн більш ніж уп’ятеро перевищує ВВП Росії. Це також вписується в наратив, який Дональд Трамп та його прихильники використовували протягом усієї президентської виборчої кампанії: Європа має взяти на себе фінансовий тягар підтримки України, оскільки її безпека насамперед залежить від успіху цієї країни. З огляду на довгострокові інтереси Європи, нарощування її оборонно-промислового виробництва має вирішальне значення для її безпекової автономії від США.
Спільна безпека й оборона тривалий час залишалися поза увагою європейських лідерів і послідовно підривалися окремими державами Європи. Цікаво, що договори ЄС забороняють спрямовувати його кошти на військові цілі. Нагальна потреба забезпечити Україну боєприпасами привела держави ЄС до розуміння, що запаси слід поповнювати, а виробництво необхідно прискорити й збільшити його масштаби. Тому у 2023 році Європейська комісія започаткувала Стратегію оборонної промисловості ЄС, маючи намір забезпечити довгострокове фінансування та заохотити розроблення й закупівлю оборонних проєктів на території ЄС. Однією з найважливіших цілей стратегії є забезпечення того, щоб до 2030 року країни ЄС спрямовували щонайменше половину своїх бюджетів на оборонні закупівлі на продукцію, вироблену в Європі. Щоб розпочати реалізацію Стратегії, Європейська комісія запропонувала Європейську програму оборонної промисловості, за якою у 2025–2027 роках для фінансування проєктів оборонної промисловості буде надано €1,5 мільярда фінансової підтримки з бюджету ЄС. Хоча це вже великий крок уперед, переговорний процес є дуже затяжним, особливо коли йдеться про фінансування. Це може вплинути на будь-яку ініціативу, вкотре демонструючи потребу в змінах для швидшого й ефективнішого реагування на поточні виклики.
Але чи готові європейські виробники озброєнь частково замінити постачання зі США? Географічно три з десяти провідних європейських аерокосмічних і оборонних компаній мають штаб-квартири у Сполученому Королівстві, три — у Франції, а решта — у Нідерландах, Німеччині та Італії.
У цьому контексті варто згадати Німеччину. Після возз’єднання Німеччини оборонна промисловість країни скоротилася на цілих 60%. Проте Німеччина має потенціал стати одним із ключових постачальників озброєнь у Європі. Rheinmetall і Diehl Defense — великі німецькі підрядники, які вже суттєво розширили своє виробництво через збільшення попиту. Попри російську загрозу, німецький уряд і досі затягує процес ухвалення рішень щодо відродження німецької оборонної промисловості, від якої значною мірою залежить майбутнє європейської безпеки.
Відома своїм десятиліттями нейтралітетом, Швеція була змушена забезпечувати власну безпеку, особливо з огляду на своє географічне розташування. Пріоритетність безпеки створила умови, за яких Швеція стала однією з провідних держав Європи у сфері військових технологій, виробництва та повітряної могутності. Це робить її значним активом для НАТО після вступу до Альянсу у 2024 році. Шведська оборонна промисловість є однією з найбільших у Європі та виробляє деякі з найсучасніших видів озброєнь. Окрім здатності Швеції посилити НАТО своєю оборонною промисловістю, Альянс також може значно виграти від шведських технологічних можливостей. Її високотехнологічний сектор протягом багатьох років отримував значне фінансування та нині може конкурувати на глобальному рівні. З огляду на технологічний прогрес Китаю, Швеція може зміцнити НАТО, надавши свої технологічні ноу-хау для стримування російських і китайських гібридних та кіберзагроз.
Судячи з фактів, безпекова автономія Європи від США навряд чи буде досягнута найближчим часом, зважаючи на довгострокові безпекові зобов’язання Америки перед НАТО, відставання Європи у ключових сферах, таких як оборонна промисловість, приведення оборонних бюджетів у відповідність до наявних викликів, а також брак політичної сміливості й суспільного усвідомлення необхідних змін. Однак європейська безпека досягла точки, коли майбутнє континенту залежить від політичної волі взяти на себе відповідальність і протистояти зовнішнім загрозам, водночас долаючи внутрішнє невдоволення та нестабільність. Незалежно від результату російсько-української війни, політичні події останніх десятиліть показали, що російська загроза залишиться в Європі, тоді як на горизонті постають інші додаткові виклики.
Попри переорієнтацію США на Індо-Тихоокеанський регіон, Європа залишається ключовим американським союзником, підтримуючи міжнародний світовий порядок на чолі зі США та, що важливіше, протистоячи тим самим противникам, які прагнуть кинути виклик їхній демократії, відкритій економіці та верховенству права. Хоча адміністрація Трампа, ймовірно, дотримуватиметься трансакційного підходу до союзників США, Європа є життєво важливою підтримкою для зусиль США зі зменшення викликів наявній міжнародній системі. Переваги цього партнерства мають бути ключовим стимулом для його збереження. Але Європа мусить працювати над забезпеченням власної безпеки.
Застереження: Погляди, думки та міркування, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не становлять офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center чи будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
