10 хв читання
Протягом останнього десятиліття ліберальному світовому порядку, очолюваному західними державами, кинули виклик нові авторитарні режими, що набирають силу, найвпливовішим з яких є Китай. Стрімке піднесення Китайської Народної Республіки (КНР) від невизнаної країни до великої держави на міжнародній арені зайняло менш ніж століття й здивувало весь світ.
Останнім часом КНР використовує свою економічну силу, щоб увійти до «елітного клубу» світових лідерів. Як велика держава, Китай прагне використати свій досвід, аби запропонувати привабливу альтернативу західній економічній моделі, заснованій на демократії, прозорості та ліберальних цінностях. Використовуючи невдоволення країн Глобального Півдня Заходом, Пекін переосмислює цінності, на яких ґрунтується ліберальний світовий порядок, і створює нові інституції для країн, голоси яких не були почуті. Ці чинники ставлять перед світом тривожне питання. Чи має Китай намір реформувати глобальний порядок, чи встановити новий авторитарний?
У цій роботі досліджуються ключові характеристики ліберального світового порядку, в якому домінують США, виклики, з якими він нині стикається, а також роль, яку Китай готовий відігравати в межах (або поза межами) цієї системи. Також розглядаються занепокоєння Пекіна щодо чинної системи глобального врядування та те, чи готова КНР вдатися до радикальних кроків для її повалення.
Після закінчення Другої світової війни США зрештою вдалося побудувати ліберальний світовий порядок — систему, засновану на нормах, інституціях, верховенстві права та ліберальних цінностях. Після розпаду Радянського Союзу США стали єдиною наддержавою та отримали можливість поширити свій вплив і цінності на весь світ. У момент ідеологічної перемоги майбутнє здавалося позитивним і світлим: Френсіс Фукуяма навіть проголосив його кінцем історії — тріумфом ліберальних цінностей.
Поки США та їхні союзники святкували перемогу в холодній війні, постали нові держави, готові кинути виклик тріумфальному світовому порядку. Китай і Росія були двома авторитарними державами, які прагнули посісти своє місце серед світових лідерів.
Тепер, дивлячись із 2023 року, важко уявити те світле майбутнє, яке бачили західні лідери. Світ пережив дві руйнівні економічні кризи, зростання популізму, нехтування правами людини, тероризм і нові воєнні конфлікти. ЄС стикається з демократичним відступом і політикою протидії, Японія намагається стримувати Китай, а навіть у США, опорі системи, був президент, чиї погляди суперечили більшості проголошених ліберальних цінностей.
Щоб зберегти ліберальний світовий порядок, західним демократіям іноді доводилося вдаватися до неліберальних засобів стримування та врегулювання конфліктів, через що вони здобули репутацію лицемірів. Той факт, що навіть західні держави, які створили норми та інституції, не дотримуються їх, дозволив авторитарним державам маніпулювати цією суперечністю: вони використовують її для виправдання порушень норм і правил, установлених у ліберальному світовому порядку.
Повномасштабне російське вторгнення в Україну 2022 року стало чітким сигналом, що Москва планує повалити ліберальний світовий порядок, і створило ще більше викликів для ослаблених демократій Заходу. Такий розвиток подій започаткував ще одну важливу дискусію — якими є цілі Китаю в межах міжнародної системи та як далеко Пекін готовий зайти для їх досягнення.
Китайська Народна Республіка дуже пишається тим, що називає «мирним піднесенням» — без воєн і без втручання у справи інших країн. Те, наскільки мирним воно було, як стверджує Китай, може бути предметом дискусії, але одне зрозуміло: «піднесення» відбулося — і воно сколихнуло весь світ.
Протягом останніх кількох десятиліть КНР пережила стрімкий економічний поступ — те, чого західним державам вдалося досягти за кілька століть. Коли Китайську Народну Республіку було засновано в 1949 році, це була спустошена війною країна з надзвичайно бідним населенням і без перспектив світлого майбутнього — її не вважали легітимною правонаступницею Китайської імперії та виключили з усіх міжнародних інституцій. Тоді, 70 років тому, ніхто не міг очікувати, що у 2010 році КНР випередить Японію та стане другою за величиною економікою світу. Китайські посадовці розумно й стратегічно підходили до соціальних та економічних реформ, тому змогли використати переваги світового порядку на чолі зі США собі на користь.
Китайський професор Чжан Вейвей стверджує, що Китай пережив 4 промислові революції лише за 40 років — починаючи з реформ Ден Сяопіна, який «відкрив» Китай світові. За ці 40 років якість життя китайських громадян разюче покращилася: колись живучи в бідній аграрній країні, тепер вони користуються високотехнологічними містами, інтернетом 5G, швидкісними потягами та постійним науковим прогресом. Таке стрімке піднесення забезпечило КПК непохитну підтримку населення та дозволило КНР стати одним із головних гравців на міжнародній арені.
Зі зростанням китайської економіки зростали й її амбіції. З огляду на свої досягнення та користуючись новонабутою силою у світовій політиці, КПК усвідомила, що більше не мусить грати за правилами Заходу — натомість вона може запропонувати альтернативну модель економічного розвитку. Її часто називають «китайською моделлю», і вона є прикладом того, що успішний економічний поступ не потребує політичної лібералізації. Основними рисами цієї моделі є орієнтована на експорт економіка з активним державним втручанням, прагматичне реформування та опора на іноземні інвестиції. Усі стратегічні галузі китайської економіки контролюються державними підприємствами (ДП), що дозволяє державі мати абсолютне домінування в економічному секторі. Це, разом із беззаперечною владою КПК, розглядається як джерело стабільності, критично важливої для успішного розвитку. Китай вважає постійну зміну влади та політичну лібералізацію в західних демократіях їхньою слабкістю, яка призводить до різних криз, що уповільнюють поступ країни.
Китай довів, що авторитаризм не є протилежністю модерності — ці дві риси не суперечать одна одній, а можуть існувати одночасно й процвітати. Така ідея надзвичайно популярна серед лідерів країн, що розвиваються, яким важко відповідати всім вимогам щодо лібералізації та демократизації з боку західного світу.
Країни, що розвиваються, завжди шукають інвестицій і фінансової підтримки. Один зі способів їх отримати — співпрацювати з МВФ, Світовим банком, Європейським інвестиційним банком або іншими інституціями, очолюваними Заходом, чиї позики завжди містять умови та вимагають реформ. І хоча ці умови покликані стимулювати економічний розвиток країни-позичальниці, вони часто стають важким тягарем для уряду. Ба більше, не всі країни, що розвиваються, вважають ліберальний світовий порядок і систему на чолі із Заходом привабливими — вони не бажають ставати виборчими демократіями, захищати права людини та дотримуватися верховенства права. Це створює конфлікт інтересів і спонукає шукати інші способи економічного розвитку та отримання позик.
З огляду на цю ситуацію «китайська модель» видається ідеальною відповіддю. Китайські політики стверджують, що не планують експортувати до інших країн безпосередньо «соціалізм із китайською специфікою», однак вважають, що подали приклад економічної моделі, яка забезпечує розвиток і водночас не потребує радикальних ліберальних реформ. Крім того, у межах Ініціативи «Один пояс, один шлях» (BRI) КНР готова інвестувати в країни, що розвиваються, та співпрацювати з ними над інфраструктурними проєктами.
Китай також стверджує, що, на відміну від західних країн, не висуває жодних умов щодо позик і не втручається у внутрішню політику. Наприклад, щодо співпраці з африканськими країнами КНР заявляє, що дотримується принципу «п'яти не»: невтручання в шляхи розвитку окремих країн; невтручання в їхні внутрішні справи; ненав'язування волі Китаю; невисування політичних умов щодо допомоги; і невикористання співпраці в інвестуванні та фінансуванні для досягнення корисливих політичних цілей.
Хоча КНР справді не намагається нав'язати своє бачення того, як управляти внутрішніми справами, умови все ж існують; просто вони мають іншу природу. Китай використовує позики, щоб здобути підтримку для себе в міжнародних інституціях і — у довгостроковій перспективі — отримати політичний вплив на ті країни, які не зможуть погасити свої борги, або навіть доступ до їхньої критично важливої інфраструктури. Проте уряди країн, що розвиваються, особливо ті, які контролюються корумпованими авторитарними режимами, охоче приймають китайські інвестиції та просувають інтереси КПК за кордоном.
Хоча «китайська модель», безумовно, має певну привабливість, існує занепокоєння, що її неможливо застосувати в жодній іншій країні, що розвивається, окрім самої КНР. Завдяки величезному населенню та кваліфікованій дешевій робочій силі Китай зміг залучити багато інвесторів і наростити експорт — перевага, якої не мають багато менших країн, що розвиваються. Інша ключова проблема полягає в тому, що китайська економіка починає сповільнюватися, а в системі починають виникати виклики, наприклад криза на ринку нерухомості. Чи зможе КПК подолати ці труднощі й забезпечити подальший розвиток країни — питання найближчих років. З огляду на ці чинники для країн, що розвиваються, було б доволі ризикованим вибором спробувати застосувати «китайську модель».
Сучасний Китай має значну політичну та економічну силу — тож одне з найнагальніших питань полягає в тому, що КНР планує з нею робити. Чи намагатиметься вона повалити ліберальний світовий порядок на чолі зі США? Або ж намагатиметься трансформувати його відповідно до власних інтересів?
Пекін не має наміру приймати ліберальний світовий порядок у його нинішньому вигляді. Хоча китайське керівництво не висловлювало жодних прямих поглядів щодо відповідності чинного порядку інтересам КНР, воно заявляло про прихильність до так званих «П’яти принципів мирного співіснування»: взаємної поваги до суверенітету й територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи одне одного, рівності та взаємної вигоди, а також мирного співіснування. Ці цінності можуть становити основу ідеального для Китаю світового порядку й дозволяють нам проаналізувати китайські занепокоєння щодо наявного.
Повага до суверенітету й територіальної цілісності є найважливішою цінністю, якої Китай прагне дотримуватися на міжнародній арені. Пекін вважає острів Тайвань, де розташована Китайська Республіка, своєю територією та незадоволений країнами, які, попри дотримання політики «одного Китаю», все ще співпрацюють із Тайбеєм. Окрім цього, питання територіальної цілісності стосується регіону Тибету, а також острівних ланцюгів у Південнокитайському морі, щодо яких точаться суперечки у світовому співтоваристві. У скандальному прояві неповаги до верховенства права Китай відмовився дотримуватися рішення Постійної палати третейського суду 2016 року на користь Філіппін щодо спору в Південнокитайському морі. Маючи ці проблеми, Пекін значною мірою наголошує на важливості поваги до територіальної цілісності на міжнародній арені. Наприклад, КНР ніколи не визнавала анексію Росією Криму та чотирьох українських регіонів, хоча й не засудила дії Москви. Важливо зазначити, що КНР не ставилася б настільки серйозно до питання посягання на територіальну цілісність, якби не мала власних спірних претензій на Тайвань, Тибет і Південнокитайське море.
Іншим важливим принципом є невтручання у внутрішні справи. Китайські посадовці вважають, що іноземні уряди за жодних обставин не повинні мати змоги виправдовувати втручання у внутрішні справи іншої держави. Це нагальне питання для Пекіна, особливо щодо захисту прав людини. Західний ліберальний світовий порядок передбачає, що у разі порушень прав людини іноземні держави мають право втрутитися, щоб зупинити звірства. Китай, будучи авторитарною країною, яку звинувачують у різноманітних порушеннях прав людини, не погоджується з концепцією гуманітарного втручання та співпрацював би з будь-яким режимом, якщо це було б для нього вигідно.
Слід звернути увагу на принцип рівності та взаємної вигоди. Хоча він звучить самоочевидно й очевидно, він відображає одне з фундаментальних занепокоєнь Китаю щодо ліберального світового порядку — Пекін не вважає його рівноправним. КНР стверджує, що інституції та норми, які лежать в основі ліберального світового порядку, служать на користь західних держав (наприклад, США де-факто мають право вето в МВФ).
Щоб розв’язати розглянуті вище проблеми, Китай дедалі активніше долучається до міжнародних інституцій і бере участь у світових справах. Пекін активно використовує ООН та її інституції, щоб утвердитися як один зі світових лідерів. Наразі КНР є однією з країн, що надають найбільше миротворців для миротворчих місій ООН, перевершуючи всіх інших членів Ради Безпеки ООН.
Ще одним помітним кроком Китаю в межах нинішнього світового порядку є створення нових або зміцнення наявних інституцій, що слугують інтересам Пекіна. Шанхайська організація співробітництва (ШОС), Азійський банк інфраструктурних інвестицій (АБІІ) та Банк БРІКС представлені як альтернативи органам, очолюваним Заходом. Примітно, що АБІІ, створений у 2016 році, вже став потужнішою фінансовою інституцією, ніж заснований Заходом Азійський банк розвитку. Через створення цих інституцій Китай сподівається представити себе лідером Глобального Півдня та захисником інтересів країн, що розвиваються.
З огляду на згадані вище чинники, недостатньо доказів, аби стверджувати, що Китай стає революційним. Хоча Пекін намагається переосмислити деякі ліберальні цінності та створює альтернативні міжнародні інституції, його принципи все ще здебільшого узгоджуються із західними, він сприяє співпраці в межах інституцій, створених західними державами, шукає в цих інституціях союзників і підтримку (наприклад, за допомогою Ініціативи «Пояс і шлях») та не виявляє значного інтересу до підриву наявного порядку. Китай отримує вигоду від глобалізованого світу, вільної торгівлі та співпраці зі своїми західними партнерами, тож КНР не було б вигідно цілковито повалити чинний світовий порядок. Ми бачимо, що Пекін намагається скоригувати деякі структурні елементи ліберального світу, аби вони краще слугували його інтересам, і прагне стати лідером у межах Глобального Півдня.
Стрімке піднесення Китаю та виклики, з якими ліберальний світовий порядок зіткнувся у XXI столітті, спричинили дебати про майбутнє глобальних інституцій. Китай використовує своє безпрецедентне економічне зростання для просування альтернативної моделі розвитку, яка не передбачає політичної лібералізації. Це дає країнам, що розвиваються, змогу уникнути необхідності виконувати обтяжливі умови, встановлені інституціями, очолюваними Заходом. «Китайська модель» пропонує авторитарний підхід до економічного розвитку, кидаючи виклик традиційному західному наративу про те, що політична лібералізація є передумовою модернізації. Хоча вона певною мірою приваблива, вона існує недостатньо довго, щоб довести свою ефективність у довгостроковій перспективі.
Оскільки Китай продовжує розширювати свій вплив, створюючи нові інституції та проєкти на кшталт Ініціативи «Пояс і шлях», західні лідери дедалі більше занепокоєні намірами Пекіна. Китай відкрито не схвалює ліберальні цінності, що лежать в основі сучасної міжнародної системи, та просуває власне бачення принципів, які мають становити основу глобального порядку. Водночас Китай підтримує співпрацю в межах ООН і не бажає відмовлятися від переваг, які надає глобалізована та багатостороння система. Наразі Китай навряд чи можна розглядати як революційну силу, що прагне підірвати чинний світовий порядок загалом і побудувати цілком новий. КНР радше є силою, що прагне пристосувати міжнародну систему до своїх потреб. Чи зростуть амбіції та наполегливість Пекіна в майбутньому, чи залишаться незмінними, ще належить побачити. Але якщо західні держави хочуть бачити свій ліберальний порядок стабільним і незмінним, їм доведеться об’єднатися у своїй політиці, спрямованій на стримування Китаю.
Застереження: погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів чи афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
