

3 МБ

Розташований на перехресті Азії та Європи, Чорноморський регіон є однією з найперспективніших торговельних зон. До прибережних держав належать Україна, Молдова, Румунія, Болгарія, Туреччина, Грузія та Російська Федерація.
Регіон є досить фрагментованим через історичну напруженість навколо територій і культурні відмінності. Поділ між двома ворожими блоками під час Холодної війни залишив слід на політичній орієнтації країн, і навіть сьогодні конкуруючі інтереси НАТО та Росії різною мірою впливають на ідентичність кожної країни.
Через брак згуртованості в регіоні прибережні держави стикаються з цими та багатьма іншими викликами окремо, кожна по-своєму. Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, політичні еліти опинилися на роздоріжжі та були змушені прояснити свої позиції з низки питань. Серед них основну увагу привернули відносини з Росією та її присутність у регіоні. У цій статті ми аналізуємо, як змінилася внутрішня політика Туреччини, Болгарії та Румунії і якими є перспективи їхньої зовнішньої політики з огляду на останні події.
Економічні зв’язки регіону можна охарактеризувати переважанням двосторонніх договорів, оскільки вони надають більше простору для досягнення згоди з огляду на відмінності в економічних і політичних моделях. Такий підхід послаблює ефективну взаємодію в ініціативах, що охоплюють увесь регіон (переважно Чорноморське економічне співробітництво — ЧЕС). Крім того, членство кількох регіональних країн у ЄС посилює конкуренцію на ринку.
Однак, попри позірне небажання поглиблювати регіональні зв’язки, спільне море поєднує всі країни, підкреслюючи їхню залежність від безпеки Чорного моря. Не буде перебільшенням сказати, що повномасштабне вторгнення, розпочате Росією, ознаменувало погіршення регіональної безпеки. Атаки на Україну вплинули на свободу судноплавства в Чорному морі, напружили спроможності експорту зерна та призвели до того, що поблизу кордонів НАТО можна було бачити вибухи й роботу ракет. Зокрема, нещодавня серія російських атак дронами на українські зернові елеватори та порти відбувається небезпечно близько до Румунії. Крім того, підрив російськими силами Каховської дамби на півдні України викликав занепокоєння щодо можливого нехтування екологічними наслідками задля досягнення військових цілей у постраждалому регіоні.
Важко переоцінити вплив війни на регіон. Скорочення кількості доступних українських портів і заборона доступу російських суден до портів ЄС призвели до занепаду морської галузі. Натомість значення інших регіональних держав зросло на тлі успіху Чорноморської зернової ініціативи та диверсифікації ЄС імпорту енергоносіїв, що підкреслило життєву важливість Чорного моря як транзитного коридору. Прагнення розробити нові торговельні маршрути в обхід Росії дало поштовх тенденції до збільшення торговельних потоків між Європою та Азією. Ба більше, зростання військової мобільності НАТО в Чорному морі сприяє мілітаризації регіону та напруженості між державами (наприклад, пошкодження Росією американського безпілотника MQ-9 Reaper). Попри те, що всі держави регіону перебувають під впливом наслідків війни, внутрішня політика кожної країни демонструє унікальну реакцію на масштабні геополітичні зміни через її історичний досвід взаємодії з Росією.

Болгарія є однією з країн ЄС, що зазнають найбільшого впливу Росії. До такої складної ситуації призвела низка причин. Болгарія значною мірою залежала від імпорту газу й нафти з Росії (у 2022 році 77% імпортованого газу було російським). Цей факт, як і в багатьох випадках з іншими країнами, зумовив успішне політичне проникнення Росії в Софію. Болгарія є однією з найбільш корумпованих країн ЄС, а вплив Росії можна простежити в судовій та інших гілках влади. Крім того, історична прив’язаність Болгарії до Росії є однією з найсильніших у колишньому Східному блоці. Під час Холодної війни Болгарія була одним із найбільш довірених союзників Радянського Союзу.
Війна в Україні актуалізувала проблему надмірного російського впливу та сприяла погіршенню внутрішньополітичної стабільності, кульмінацією чого стала політична криза 2022–2023 років. Посилення нестабільності внаслідок нездатності сформувати уряд підживлювалося, серед іншого, суперечливими поглядами на обсяг підтримки, яку слід надати Україні, та на те, як поводитися з Росією. Серйозність ситуації підкреслювалася тим фактом, що Болгарія є парламентською республікою. Нарешті, після п’ятої спроби дві провідні на виборах партії — ГЕРБ-СДС і «Продовжуємо зміни — Демократична Болгарія» — досягли угоди, однак замість коаліції було запроваджено ротацію урядів.

Якби уряд знову не було сформовано, імовірність входження дружніх до Росії сил до правлячої коаліції зросла б. Входження таких партій означало б ускладнення експорту зброї в Україну. Уже були прецеденти, коли проросійські партії перешкоджали ухваленню рішень, вигідних для України. Зокрема, рішення Болгарії надсилати військову допомогу Україні таємно, а не відкрито, також було зумовлене присутністю проросійських сил у коаліції.
За результатами останніх виборів до влади прийшли проєвропейські сили. Проте останній бурхливий рік політичної боротьби не минув безслідно для виборців. Нездатність ГЕРБ-СДС та «Продовжуємо зміни — Демократична Болгарія» (чиї програми схожі й обидві є прозахідними) сформувати уряд через міжпартійні чвари вже призвела до певного розчарування серед населення. Політична невизначеність перешкоджала процесу ухвалення рішень, необхідних для пом’якшення внутрішньої економічної кризи. На тлі нездатності прозахідних партій співпрацювати рейтинги відверто пропутінської партії «Відродження» зросли. Криза навіть дійшла до того, що «Відродження» посіло третє місце під час останнього передвиборчого опитування (порівняно з рейтингом 2% на загальних виборах 2021 року).
На цьому тлі погіршилася громадська думка щодо України та Заходу. Майже половина респондентів (49%) у 2023 році заявила, що санкції проти Росії є неефективними, тоді як лише 44% поклали провину за ведення війни на Росію (порівняно з 50% у 2022 році). Підтримка членства в НАТО завжди була низькою порівняно з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Сьогодні опитування показують, що лише 34% болгар сприймають Росію як загрозу.
Важливо зазначити, що остання політична криза в Болгарії аж ніяк не є виключно протистоянням проросійських і прозахідних сил. Однією з характерних рис болгарської політики після закінчення Холодної війни стало «коливання» між Заходом і Росією. Борис Бойко, тричі прем’єр-міністр Болгарії, дотримувався політики компромісу між проєвропейськими та проросійськими настроями. Має минути певний час, щоб побачити, чи новий уряд також дотримуватиметься такої політики, зважаючи на результати останніх опитувань.

Попри це, перемога проєвропейських партій є проривом і вже дає результати. Наразі останні політичні зміни в Болгарії позитивно вплинули на допомогу Україні. Фактично нещодавнє рішення Софії надсилати зброю безпосередньо в Україну є першим офіційним випадком експорту зброї з 2022 року. Тому перспективи нових урядових рішень є обнадійливими для Києва.
Підсумовуючи, новознайдений modus vivendi зменшує вплив проросійських партій в уряді, хоча це не означає його нівелювання.
Позиція Туреччини щодо російсько-української війни залишається двоїстою: продовжуючи необмежену торгівлю з Росією, Туреччина надає Україні важливу зброю. Від початку вторгнення президент Ердоган неодноразово заявляв про позитивні відносини між Туреччиною та Росією і про те, що він не має наміру ставати на чийсь бік у цьому конфлікті. Задекларована позиція «задоволення потреб усіх залучених сторін» зумовлена особливостями внутрішньої та зовнішньої політики країни.
Війна в Україні збіглася із затяжною економічною кризою в Туреччині. На тлі економічної кризи турецька влада намагається знайти найвигідніший спосіб зберегти рівень підтримки серед населення. Згідно з опитуванням, проведеним напередодні президентських виборів, турецьких громадян більше турбують економічні потрясіння, ніж війна в Україні. Тому лідери Туреччини вважають бажаним надати пріоритет економічній стабільності та зростанню. Очевидно, розрив економічних зв’язків із Росією (найбільшим імпортером для Анкари) за залежності від імпортованих російських нафти й газу не є способом поліпшити внутрішню ситуацію. Крім того, Туреччина повністю усвідомлює своє унікальне положення між НАТО та Азією, свою віддаленість від арабського світу й цінність контролю над головними чорноморськими протоками, адже це дає Анкарі можливість іти власним проміжним шляхом. Безсумнівно, такий підхід до зовнішньої політики впливає на громадську думку в Туреччині. Попередня ворожа риторика Ердогана щодо Заходу призвела до зростання настроїв на користь Росії серед пересічних людей. В опитуванні 2023 року щодо ставлення до Росії 14% заявили, що Росія є союзником, тоді як найбільша частка турецьких громадян (55%) розглядала Москву як необхідного партнера. На додачу, хоча сприйняття Сполучених Штатів як загрози поступово знижувалося (42% у 2022 році порівняно з 64% у 2019 році), у 2022 році більше людей вороже ставилися до США, ніж до Росії (42% проти 30,5%).

Маючи менше суперечок із Москвою та час від часу висловлюючи незгоду із Заходом, Анкара видається ідеальним кандидатом для виконання ролі посередника в тому, що Росія називає «протистоянням Заходу та Росії». Однак, щоб убезпечити свою балансувальну позицію, Туреччина має довести свою придатність до виконання очікуваних завдань. Такий підхід до зовнішньої політики потребує відчутних результатів посередницьких зусиль. Отже, помітні досягнення Туреччини у посередництві, прикладами яких є успішна організація Ініціативи щодо зернової угоди та результативний обмін військовополоненими, є життєво важливими опорами її зовнішньополітичної стратегії. «Особливі відносини» Ердогана з Путіним є ще одним суттєвим аспектом цієї стратегії, оскільки вони дають Туреччині змогу використовувати геополітичні переваги. Отже, «особливі відносини» Ердогана з Путіним є суттєвими для зовнішньої політики держави, оскільки дають змогу використовувати її геополітичні переваги. Саме тому, коли Росія заявила про вихід із Зернової угоди, вона завдала удару Анкарі.
Щодо перспектив, Туреччина, ймовірно, продовжить свою неоднозначну політику, особливо з огляду на те, що Захід не надто тисне на її посадовців стосовно запровадження санкцій. Однією з найімовірніших причин, через які її політика може змінитися, є посилення позиції Заходу.
Попри суперечки щодо українсько-румунських державних кордонів, кульмінація яких припала на перше десятиліття XXI століття, Румунія підтримала цілісність України й офіційно відхилила російську пропозицію розділити Україну. Відносини між Москвою та Бухарестом затьмарює втрата регіону Бессарабії під час Другої світової війни та його приєднання до Радянського Союзу. Питання не було вирішене проголошенням незалежності Молдови. Насправді боротьба за вплив тривала лише з одним винятком: Росія застосовує силу, щоб нав’язати свій порядок у Молдові. Хоча ідея об’єднання Молдови та Румунії час від часу з’являється в румунській політичній риториці, жодних дій для її втілення не було вжито.
Це пояснюється не лише дотриманням Румунією належної поведінки, пов’язаної з членством у ЄС, а й тим, що такий союз може призвести до нового конфлікту з Росією. Після того як підтримане росіянами Придністров’я формально проголосило суверенітет від Молдови, потенціал цього замороженого конфлікту нависає над Румунією, мов дамоклів меч. Фрагментована багатонаціональна Молдова може стати легкою здобиччю для росіян, які прагнуть ще більше розширити свій вплив, спричиняючи нестабільність у регіоні.
Вплив Росії у Румунії є одним із найнижчих у регіоні. Москві бракує типових інструментів для нав’язування свого порядку: російські етнічні меншини нечисленні, а корупція та пов’язані з нею проросійські політичні партії не є домінантними питаннями внутрішнього порядку денного. Що важливіше, Румунія є однією з найбільш незалежних держав щодо імпорту газу. Енергетична криза в Європі стимулювала активізацію розвідки енергетичних ресурсів у країнах ЄС, а ідея перетворення Румунії на енергетичний хаб набуває актуальності. Зрештою, саме Румунія експортує газ до Молдови, щоб зменшити надмірну залежність Кишинева від ресурсів Росії.
Румунія вважає НАТО найкращим гарантом своєї цілісності. Останні опитування свідчать, що суспільна довіра до партнерства з НАТО неухильно зростає (89% у 2023 році).

Від 1990-х років, обравши курс на зближення з НАТО, Румунія рухається шляхом до демократії та трансатлантичної єдності. Російське вторгнення лише спричинило подальше поглиблення цих відносин. З нагоди 25-річчя стратегічного партнерства між Румунією та США дипломати обох сторін високо оцінили його наслідки як корисні. Нещодавнє приєднання Бухареста до спільної декларації G7 про підтримку України є прямим наслідком цієї тенденції. Отже, підтримка Румунією України й надалі буде однією з найсильніших.
Розв’язавши війну, Росія привернула увагу світу до регіону в масштабі, який раніше було неможливо уявити. До війни регіон не вважали стратегічним навіть для НАТО. Воєнні дії проти України спонукали НАТО взяти курс на посилення військової присутності в регіоні — саме проти цього Росія, як вона стверджувала, виступала до початку війни.
Зміни у ставленні до Росії та питань власної безпеки відбуваються в усіх країнах регіону. У більшості випадків російський вплив поступово зменшується, хоча опитування показують, що загрозу ще далеко не повністю усунуто.
З остаточними результатами виборів новий уряд Болгарії, видається, готовий продовжувати боротьбу з корупцією, водночас приділяючи достатню увагу опозиції. Збалансована політика Туреччини є частиною її способу використовувати геополітичні особливості, тому ймовірність її суттєвої зміни є нижчою. Серед проаналізованих країн Румунія є найбільш ворожою до Росії. Спроби Росії здобути більший контроль над Кишиневом становлять загрозу для Бухареста. Але що більше Росія намагається змінити баланс сил у регіоні, то більше Румунія зближується з НАТО.
Війна в Україні спонукала прибережні держави переглянути своє ставлення до зовнішньої політики та внутрішніх питань. Чорне море й надалі відкриває можливості для держав регіону, чи то маршрут Зернової ініціативи, чи газові родовища. У часи потрясінь держави стали більш адаптивними, але вони все ще не цілком готові до радикальних змін. Тому війна не призвела до великого геополітичного зсуву в регіональній політиці: конфлікт стимулював як першу реакцію поглиблення обраної політики, результати якого нам ще належить побачити.
Застереження: погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську