8 хв читання«Наша традиція — свобода»[1]
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну призвело до величезних втрат і створило в Україні гуманітарну кризу, яка торкнулася мільйонів людей. Однак специфічний досвід квір-спільноти протягом війни часто ігнорувався або не потрапляв до основного дискурсу. Війна створює середовище, у якому порушення прав людини частіше відбуваються та нормалізуються. У випадку України квір-спільнота неодноразово зазнавала насильства й упередженого ставлення, що дає підстави припускати: війна лише погіршує ситуацію. З іншого боку, війна — це час, коли люди більш схильні допомагати одне одному та виявляти розуміння й емпатію. У цьому контексті критично важливо обговорювати унікальний і вразливий досвід, з яким стикається українська квір-спільнота під час повномасштабної війни. Отже, ця стаття має на меті дослідити, як російський напад впливає на життя квір-спільноти в Україні та чи справді він поглиблює упередження українців щодо спільноти, чи навпаки.
Кілька років тому Антон Шебетко, український художник і фотограф із Києва, який тісно працює з ЛГБТК+-темами, опублікував книжку «Дуже коротка й суб’єктивна квір-історія України». За словами автора, українська квір-історія починається у 988 році разом із хрещенням Київської Русі Володимиром Великим (прийняттям християнства). Йдеться про ритуал адельфопоезису — церемоніального «побратимства», який може вказувати на можливий гомосексуальний шлюб чоловіків. Відтоді квір- та ЛГБТ-теми пронизують історію України: від криміналізації гомосексуальності у Запорозькій Січі — козацькій протодержаві, що існувала з кінця XVI до кінця XVIII століття, — а також у законодавстві Російської та Габсбурзької імперій, між якими на той час були поділені етнічні українські території, до виступу Вєрки Сердючки на Євробаченні 2007 року.
На жаль, відтоді як Україна відновила незалежність у 1991 році, вона не була найбезпечнішим місцем для репрезентації квір-спільноти, навіть попри декриміналізацію добровільних гомосексуальних актів. Протягом останнього десятиліття ультраправі націоналістичні групи здійснювали в Україні фізичні та словесні напади на ЛГБТК+-спільноту. Одним із найрезонансніших прикладів є скасування першого гей-прайду в Києві 2012 року з міркувань безпеки. Тоді учасники KyivPride помітили на місці проведення агресивно налаштованих осіб з ультраправих націоналістичних груп і релігійних організацій. У 2019 році українське суспільство сколихнув інцидент з відвідувачами KyivPride на прем’єрі фільму «Не ховай очей 2. Наші в США», де п’ятеро українців із трьох міст США розповідають про сексуальну освіту в школах, булінг, стосунки з батьками після камінг-ауту, релігію, прихистки для ЛГБТК+-людей тощо. Відвідувачів атакували чоловіки, які били їх ногами та застосовували сльозогінний газ; серед постраждалих були неповнолітні. Через два роки ультраправі представники напали на бар HVLV — один із улюблених ЛГБТК+-барів Києва. Нападники розбили вікна й застосували сльозогінний газ, а охоронців били по спині та руках телескопічними кийками й не давали їм увійти до бару.
Окрім очевидних видів насильства, як-от фізична шкода, квір-спільнота також стикається зі структурним насильством, коли соціальні інституції створюють умови, за яких потреби людей неможливо задовольнити. Часто члени квір-спільноти стикаються з обережним ставленням до себе, а також із тим, що їх вважають ексцентричними чи дивними. Є історії про квір-українців, яких відлучали від церкви, до якої вони належали, а також історія Kinder Limo — небінарного музиканта, який використовує для самоідентифікації займенники they/them і був змушений піти з богословської та наукової установи після того, як професорам стало відомо про його самоідентифікацію.
Можливо, найважливіша причина квірфобних і гомофобних поглядів певної частини українців криється в квір-історії країни. Як зазначалося раніше, перші заборони гомосексуальності діяли в Україні з кінця XVI до кінця XVIII століття, а згодом — у законодавстві Російської та Габсбурзької імперій. Наприклад, у 1715 році, за правління Петра Великого, було запроваджено покарання за «содомію» між військовослужбовцями, а у 1845 році російський імператор Микола I видав перший кримінальний кодекс і встановив покарання за содомію. Після Жовтневої революції антигомосексуальні закони втратили чинність. Однак у 1934 році Українська РСР додала до свого Кримінального кодексу статтю, яка передбачала, що добровільний сексуальний контакт між двома чоловіками карається позбавленням волі на строк до п’яти років.
Ця історична спадщина, сформована традиційними цінностями, релігійними переконаннями та консервативними поглядами, особливо щодо гендерних ролей, сексуальності й сімейних цінностей, справила глибокий вплив на сучасне суспільство. У сучасному українському суспільстві, яке все ще є доволі консервативним і часом байдужим або ворожим до ЛГБТ-людей, травесті на кшталт Монро, Зі Фаамелу та Вєрки Сердючки є досить популярними. Це, здається, суперечить поглядам українців, але це можна пояснити тим, що згадані трансдіви не пов’язували свою публічну діяльність із боротьбою за права сексуальних меншин, а лише зі своїми сценічними виступами. Крім того, їхня політична нейтральність не створювала жодних перешкод для їхньої медійної присутності.
Проте українці завжди боролися і продовжують боротися за свою незалежність від нав’язаних цінностей та за демократичне майбутнє. Це ілюструють події й перетворення, що нині відбуваються в українському суспільстві.
З огляду на насильницьку природу такої події, як війна, та поширеність традиційних цінностей в українському суспільстві, ця війна, на диво, допомагає суспільному сприйняттю квір-спільноти. Опитування, проведені Київським міжнародним інститутом соціології у травні 2022 року, показують, що майже 60% українців позитивно або нейтрально ставляться до ЛГБТК+-людей, а понад 60% підтримують рівні права. Правозахисний ЛГБТ-центр порівняв ці дані з даними за 2016 рік, і результати показали, що зросла кількість людей, які позитивно ставляться до квір-спільноти (з 3,3% до 12,8%), і тих, хто ставиться до неї байдуже (з 30,7% до 44,8%), тоді як частка тих, хто мав негативне ставлення до ЛГБТК+-людей, зменшилася з 60,4% до 38,2% респондентів у 2022 році. Поліпшення ставлення українців до ЛГБТК+-спільноти також засвідчили всеукраїнське телефонне опитування та Національне дослідження ставлення населення України до лесбійок, геїв, бісексуальних і трансгендерних людей у межах проєкту «Зменшення стигми та дискримінації щодо ЛГБТ-людей серед представників місцевої влади».
Логічне питання полягає в тому, що допомогло досягти такого поліпшення у сприйнятті квір- та ЛГБТ-спільнот в Україні в умовах війни й поширення традиційних цінностей у суспільстві?
Від початку повномасштабного вторгнення українці дедалі менше хочуть мати щось спільне з Росією, тому квірфобія та гомофобія в українському суспільстві вважаються російськими наративами. Український член ЛГБТК+-спільноти, який зараз захищає Україну, сказав в інтерв’ю CBS Morning, що Україна не може програти цю війну, бо «це була б цілковита катастрофа. Ідеологія Путіна — це гомофобія». Саме російська квірфобія та гомофобія — як на рівні суспільства, так і законодавчої влади — сприяють більш позитивному сприйняттю квір-спільноти в Україні.
Останнє опитування російської неурядової дослідницької організації «Левада-Центр» щодо того, чи мають дорослі право вступати в добровільні стосунки з людьми своєї статі, показало, що частка людей, які не підтримують такі стосунки, зросла з 60% у 2013 році до 69% у 2021 році. Нещодавно Росія ухвалила закон, що забороняє «пропаганду» нетрадиційних сексуальних стосунків або вподобань. Ба більше, торік у листопаді президент Росії підписав указ «Про затвердження Основ державної політики зі збереження та зміцнення традиційних російських духовно-моральних цінностей», для якого Міністерство культури Росії уклало так звані реєстри традиційних цінностей і чужих ідей. До традиційних цінностей належать служіння та збереження Вітчизни, високі моральні ідеали, міцна сім’я, історична пам’ять тощо. Чужими ідеями є культивування вседозволеності, заперечення природного продовження життя та руйнування традиційних сімей через просування нетрадиційних сексуальних стосунків.
Нині квір-люди служать у Збройних силах України, волонтерять і допомагають на фронті. Це ще одна причина, через яку українці з більш традиційними поглядами відмовляються від гомофобних переконань та упереджень. Небінарна особа Антоніна Романова та її партнер Олександр Жуган вступили до війська, відкрито повідомляючи про свій статус. Антоніна каже, що була готова зіткнутися з певними проблемами чи булінгом, але цього не сталося. Вона також каже, що майже щотижня бачить камінг-аут своїх побратимів і посестер та зазначає, що важливо звертати увагу українців на те, що їх також захищають представники ЛГБТК+. Розвідниця Марго вперше потрапила на передову у 2016 році; усі її колеги знають, що вона лесбійка, і вона каже, що серед її колег багато ЛГБТ-людей. Вона відчуває лояльне ставлення, але визнає, що є винятки й люди, які ставляться до неї негативно, проте більшість їх ігнорує.
Крім того, українці віддані демократичним цінностям, що перегукуються з прагненням стати членом ЄС. Українці переконані, що толерантність є ознакою сучасного демократичного суспільства. Зміцнення зв’язків України з ЄС та іншими західними партнерами від початку повномасштабного вторгнення змусило багатьох більше ототожнювати себе з цінностями, які сповідує ЄС. Останнє опитування, проведене Центром Разумкова у квітні 2023 року, показує, що серед інших організацій українці найпозитивніше ставляться до ЄС (89%) та НАТО (79%). Розвідниця Марго висловлюється так: «Якщо нам судилося стати щитом для Європи та ідей, які вона представляє, ми повинні повною мірою протистояти нашому спільному ворогу та його людиноненависницькій парадигмі».
І останнє, але не менш важливе: зміна поглядів не сталася за одну ніч і не була зумовлена лише питаннями, пов’язаними з війною. Після проголошення незалежності України та декриміналізації добровільних гомосексуальних стосунків у 1991 році люди змогли бути більш відкритими та виражати себе різними способами. Це відбувалося в містах по всій Україні, а не лише в столиці. У 1993 році Михайло Коптєв організував у Луганську (східна Україна), який нині тимчасово окупований Росією, театр провокативної моди «Орхідея». У Криму, який також перебуває під тимчасовою окупацією Росії, у Сімеїзі як місце зустрічі для ЛГБТК+ людей було відкрито бар і нічний клуб «Їжачки». Того ж року у Львові (західна Україна) Костянтин Гнатенко представив в оперному театрі Львова гомоеротичну виставу «Я не монстр». У 2004 році в Миколаєві (південна Україна) було засновано Миколаївську асоціацію геїв, лесбійок і бісексуалів, яка нині є найстарішою діючою ЛГБТ-організацією в Україні. Крім того, відбулося певне поліпшення законодавчої бази: у вересні 2012 року Верховна Рада України ухвалила закон про заборону дискримінації, який визнає дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.
Незважаючи на позитивні зміни в суспільному ставленні до квір-людей і ЛГБТ-людей, члени цих спільнот в Україні все ще стикаються з викликами. Одним із них є недостатня відкритість українського суспільства щодо ЛГБТК+ людей та їхніх прав. В Україні досі бракує статевого виховання у школах, а відповідної програми інформування дорослого населення не існує. Причини цього криються в позиціях політичних партій з цієї теми, оскільки політики та різні політичні партії мають різні погляди на це питання, що не дозволяє сформувати єдину політику підвищення обізнаності та боротьби зі стереотипами, застосовуваними до членів квір-спільноти. Численні групи та окремі особи намагалися поширювати обізнаність про труднощі, з якими стикаються ЛГБТК+ люди в Україні, і боротися за їхні права, і вони могли б допомогти сформувати політику в цьому питанні.
Правовий захист прав квір-представників залишається важливим, і цьому може сприяти імплементація певних законів. Наразі одним із найважливіших у цьому контексті є нещодавно зареєстрований законопроєкт, який дозволить реєстрацію одностатевих партнерств. Небінарна людина Антоніна Романова, яка зараз захищає Україну на військовому фронті, пояснює, що «Якщо хтось із нас поранений, лікарі дозволяють зайти до палати лише близьким родичам або подружжю. Ми не належимо ні до першої, ні до другої категорії. Я вважаю це дуже несправедливим. Я хочу, щоб не лише ми захищали нашу матір Україну, а й щоб вона захищала нас. І зокрема наші права».
Борис Хмілевський, військовий медик і правозахисник, каже, що «це надзвичайно важливо зараз, оскільки маємо багато одностатевих пар, які нині воюють, і вони не мають такого самого обсягу прав. Але це настільки важливо в такій ситуації, бо якщо один партнер гине на передовій, а ви — одностатева пара, ви не можете отримати компенсацію, не маєте жодного права на тіло, на церемонію».
Наразі в Україні немає спеціального законодавства щодо охорони здоров’я для квір- та ЛГБТ-спільноти. Однак дискримінація будь-кого за ознакою сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності є незаконною всюди, зокрема й у медичних закладах. Український уряд також зробив певні кроки для визнання потреб ЛГБТК+ спільноти у сфері здоров’я, зокрема забезпечивши безоплатне тестування на ВІЛ/СНІД. Проте існує низка значних перешкод, з якими можуть зіткнутися квір-люди, намагаючись отримати медичну допомогу в Україні. Серед них — відсутність доступу до дружніх до ЛГБТК+ медичних послуг, стигма та упередження з боку медичних працівників, а також брак розуміння і досвіду серед медперсоналу щодо проблем здоров’я ЛГБТК+ людей. У цьому випадку Україна може взяти за приклад політику Австралії щодо здоров’я ЛГБТІК+. Австралійський уряд започаткував Стратегічний план на 2021–2023 роки для розширення доступу квір-спільноти до медичної допомоги. Цей підхід передбачає такі дії, як розроблення культурно чутливих практик охорони здоров’я, розширення доступу до дружніх до ЛГБТК+ медичних працівників і фінансування досліджень у сфері охорони здоров’я.
Що дивує під час повномасштабної війни, то це не поглиблення квірофобних і гомофобних поглядів українців, а радше позитивні зрушення в цій сфері. Україна має довгу історію боротьби за свої права та майбутнє в Європейському Союзі й продовжує це робити. Досі існує чимало викликів у сфері правозастосування, охорони здоров’я та недостатньої відкритості українців щодо квір-людей. Однак тривала боротьба за їхні права, квірофобія та гомофобія Росії, а також відданість українців європейським цінностям допомогли квір-представникам зробити Україну більш толерантною країною, яка поважає права всіх людей без винятку.
[1] «Наша традиція — свобода» — це гасло кампанії українсько-канадського активіста Ендрю Кушніра, який ставить під сумнів несумісність традиціоналізму та квірності.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
