13 хв читання
Сучасний політичний ландшафт Молдови є динамічним і часто нестабільним простором, сформованим історичною спадщиною, геополітичним тиском і внутрішньою боротьбою між реформами та корупцією. Від здобуття незалежності від Радянського Союзу у 1991 році країна коливалася між проєвропейськими та проросійськими політичними силами — розколом, який і далі визначає її управління, зовнішню політику та національну ідентичність. Хоча «Твіттер-революція» 2009 року спрямувала Молдову на шлях європейської інтеграції, системна корупція та вплив олігархів неодноразово підривали прогрес. У центрі політичного протистояння в Молдові перебувають такі ключові гравці, як проєвропейська Партія дії та солідарності (PAS), яку очолює президентка Мая Санду, і проросійська Партія соціалістів (PSRM), представлена колишнім президентом Ігорем Додоном. Медіаландшафт країни ще більше ускладнює її політичну траєкторію: медіа орієнтуються на ідеологічні лінії, а підтримувана Росією дезінформація формує громадську думку. Водночас неврегульовані територіальні суперечки Молдови, особливо з сепаратистським регіоном Придністров’я та автономним регіоном Гагаузія, слугують критичними осередками напруженості, які Москва продовжує використовувати. На цьому тлі президентські вибори 2024 року та референдум щодо членства в ЄС поглибили суспільні розколи: незначна перевага відображає електорат, розділений між європейськими прагненнями та історичними зв’язками з Росією. Оскільки Молдова готується до вирішальних парламентських виборів 2025 року, ставки залишаються високими. Результат не лише визначить шлях країни до європейської інтеграції, а й випробує її стійкість перед внутрішніми та зовнішніми викликами.
Сучасний політичний ландшафт Молдови характеризується складною взаємодією політичних партій, впливових політиків, олігархічних структур і різноманітного медіасередовища. Він відображає тривалу боротьбу країни за визначення своєї ідентичності та моделі управління в пострадянському контексті, особливо з огляду на її геополітичне розташування між Європейським Союзом і Росією.
Тут домінують кілька ключових політичних партій, які дотримуються або проєвропейської, або проросійської ідеології. Партія дії та солідарності (PAS), очолювана Маєю Санду, стала значною силою після парламентських виборів 2021 року, виступаючи за європейську інтеграцію та антикорупційні заходи. Перемога PAS ознаменувала зрушення в політичному ландшафті, адже партія скористалася суспільним невдоволенням корупцією та проблемами управління, пов’язаними з попередніми адміністраціями.
Натомість Партія соціалістів Республіки Молдова (PSRM), яка історично надавала перевагу тіснішим зв’язкам із Росією, залишається помітним гравцем. PSRM використовувала популістську риторику, щоб привернути виборців, які ностальгують за радянською добою, часто вибудовуючи свій порядок денний навколо соціального добробуту та національної ідентичності. Представляючи проросійський табір, PSRM традиційно мала сильну підтримку в таких регіонах, як Гагаузія та Придністров’я. Вона зосереджується на збереженні нейтралітету Молдови та підтриманні тісних зв’язків із Росією. Наразі найпомітнішим представником партії є її колишній президент і лідер Ігор Додон, який виступає за нейтралітет Молдови та тісні зв’язки з Росією.
Заснована бізнесменом і суперечливим політиком Іланом Шором, партія «Шор» поєднує популізм з обіцянками регіонального розвитку. Шор був причетний до «банківського скандалу на мільярд доларів», однак його партія продовжує набирати популярності в економічно депресивних районах.
Іон Марандіч запроваджує концепцію олігархічного захоплення держави в тематичному дослідженні Молдови, щоб описати тимчасове домінування заможних еліт над усіма гілками влади, яке перешкоджає демократії та увічнює корупцію. Олігархи, як переможці пострадянського економічного переходу, використовували державні інституції для особистої вигоди. Саме тому вони відіграють ключову роль у політичному ландшафті Молдови, часто справляючи значний вплив на політичні партії та виборчий процес. Переплетення бізнесу й політики призвело до системи, у якій олігархічні інтереси можуть затьмарювати демократичні процеси, сприяючи поширеній корупції та суспільному розчаруванню.
Помітні постаті, такі як Влад Плахотнюк, який раніше очолював Демократичну партію, уособлюють виклики, породжені олігархічним контролем, оскільки їх звинувачували в маніпулюванні політичними результатами задля збереження влади. Крім Ілана Шора, центральним актором був також Влад Філат, який використовував політичні партії та державні ресурси для приватної вигоди. Ці олігархи застосовували такі механізми, як контроль над медіа та судовою системою, фінансування партій і пряма участь у політиці, а також використання державних ресурсів через схеми на кшталт банківського шахрайства 2014 року, яке також називають «крадіжкою століття». У межах цієї схеми з економіки було виведено 1 мільярд доларів, що дорівнювало 12% ВВП Молдови. Суперництво між олігархами спричинило реформи й арешти, але також посилило експлуатацію державних ресурсів. Суспільна протидія та міжнародний тиск підкреслили необхідність системних реформ.
Зовнішня політика Молдови сформована її історичними коливаннями між проєвропейською та проросійською орієнтаціями й відображає внутрішній політичний поділ країни. Наразі вона охоплює три головні тенденції — інтеграцію до ЄС і НАТО, особливі відносини з Румунією та федералізацію. Прагнення Молдови до ЄС відображають перевагу кооперативного інтернаціоналізму, обмеженого економічним невдоволенням і російським впливом, тоді як членство в НАТО є найменш підтримуваною тенденцією, обмеженою конституційним нейтралітетом і сильним спротивом Росії. Федералізацію часто розглядають як проросійську політику через її потенціал посилити вплив Придністров’я. Бідність як багатовимірний показник суттєво корелює з опозицією до відкритості зовнішньої політики в Молдові — суб’єктивна бідність узгоджується зі спротивом членству в ЄС та об’єднанню з Румунією. Довіра до російських медіа також сильно корелює з опозицією до членства в ЄС і НАТО, підкреслюючи здатність Москви формувати наративи в Молдові. Вища освіта та молодші демографічні групи підтримують кооперативний інтернаціоналізм, виступаючи проти ізоляціоністських і федералістських заходів.
Станом на кінець 2024 року Молдова залишається політично поляризованою. Нещодавні вибори продемонстрували розділений електорат зі значною підтримкою як проєвропейських, так і проросійських сил. Майбутні парламентські вибори 2025 року матимуть вирішальне значення для визначення подальшого курсу Молдови в умовах постійного тиску з боку Росії та прагнень до членства в ЄС. Ця поляризація між проєвропейськими та проросійськими партіями створила динамічне політичне середовище, у якому партійні прихильності можуть змінюватися залежно від суспільних настроїв і зовнішніх впливів.
Медіаландшафт Молдови у 2020–2025 роках відображає ширшу соціально-політичну та культурну динаміку країни, визначену напруженістю між проєвропейськими прагненнями та російським впливом. Сектор характеризується політичною орієнтацією, олігархічною власністю та труднощами у розвитку незалежної журналістики. Зовнішні чинники, такі як шлях Молдови до інтеграції в ЄС, і внутрішні проблеми, такі як медіаграмотність, відіграють критичну роль у його розвитку. Попри те, що інтернет став головним джерелом інформації в країні, телебачення все ще є основним джерелом новин у Молдові, що особливо важливо, оскільки кожен помітний молдовський телеканал має власний вебпортал. За даними Media Ownership Monitor Moldova, у першій половині 2024 року Cinema1 був найбільш популярним телеканалом у країні, за ним ішли PRO TV і Jurnal TV. Це доводить, що навіть попри спроби заблокувати його, російський вплив через медіа все ще є досить поширеним у Молдові.
Cinema 1 — це телеканал-агрегатор, який використовували для трансляції російського контенту, виробленого іноземними російськими мовниками, після того як влада Кишинева призупинила або відкликала ліцензії кількох телестанцій, що ретранслювали програми, вироблені в Росії. TRM, державний мовник, позиціонується як нейтральна структура, але його критикували за ймовірну упередженість на користь чинної влади. Було започатковано зусилля з модернізації інфраструктури та програмування TRM, спрямовані на досягнення європейських стандартів мовлення. Відомий своєю проєвропейською позицією та розслідувальною журналістикою, Jurnal TV здобув репутацію медіа, що викриває корупцію. Це популярне джерело серед міської аудиторії, критично налаштованої до олігархічного впливу. Позиціонуючи себе як нейтральне та незалежне медіа, TV8 зосереджується на журналістських розслідуваннях і політичному аналізі. Воно отримує фінансування від міжнародних організацій для збереження редакційної незалежності. ProTV Chisinau, частина румунської мережі ProTV, зосереджується на розважальному, культурному та новинному контенті. Його контент приваблює молодшу аудиторію та просуває проєвропейський наратив. Publika TV, який раніше пов’язували з олігархом Володимиром Плахотнюком, схиляється до проросійських наративів і сенсаційного контенту. Його достовірність ставлять під сумнів через політичні зв’язки. Його телевізійну ліцензію було призупинено у 2023 році, і нині він транслюється лише через веб.
Провідне медіа розслідувальної журналістики в Молдові, Ziarul de Gardă зосереджується на викритті корупції та порушень прав людини. Воно має високу повагу в міжнародній спільноті, але стикається з фінансовими труднощами. NewsMaker.md, що позиціонується як незалежне багатомовне медіа, докладно висвітлює молдовську політику, економіку та соціальні питання. Воно здобуло репутацію завдяки збалансованому висвітленню. Відомий своєю проєвропейською позицією, Deschide.md надає новини й аналіз молдовської політики та міжнародних відносин. Це надійне джерело оперативних оновлень.
Пов’язаний з олігархом Іланом Шором, який перебуває у вигнанні, телеканал TV6 був позбавлений ліцензії на мовлення через звинувачення у поширенні російської пропаганди. Його контент також перемістився на онлайн-платформи. Інший канал, пов’язаний із медіаімперією Шора, Orizont TV, зосереджувався на місцевих і регіональних новинах, але був призупинений у 2023 році за поширення дезінформації.
Sputnik Moldova, прокремлівський ресурс, орієнтований на російськомовну аудиторію, критикують за просування пропаганди та дезінформації, що відповідають російським геополітичним інтересам. Молдовське видання російського таблоїда «Комсомольська правда» просуває кремлівські наративи та орієнтується на російськомовну аудиторію в Молдові.
Медіаландшафт суттєво відрізняється між міськими та сільськими районами. Міська аудиторія має доступ до різноманітних джерел, тоді як сільські регіони часто покладаються на проросійські медіа. Соціальні мережі стали домінантною силою, особливо серед молодшого населення. Водночас вони також були каналом для дезінформаційних кампаній, зокрема спрямованих на такі питання, як інтеграція до ЄС і права меншин, наприклад через мережу російськомовних Telegram-каналів.
Ситуація з Придністров’ям більш-менш відома широкому загалу. Після активної фази збройного конфлікту, що тривала з 1990 до 1992 року, у країні залишився російський військовий контингент, через що сам конфлікт досі вважається «замороженим». Повномасштабне вторгнення Росії в Україну пожвавило дискусію щодо Придністров’я, оскільки розміщена там російська армія становить ризик для безпеки як України, так і самої Молдови. Придністров’я та його міжнародно невизнана «влада» м’яко виступають проти курсу Молдови на європейську інтеграцію та поступово синхронізують своє законодавство з російським правом. Наприклад, із 2017 року російський прапор став другим офіційним прапором, який використовується в Придністров’ї. Нещодавно придністровська «влада» попросила Росію допомогти розв’язати проблему «транспортної та економічної блокади Молдови», звернувшись до ОБСЄ щодо «нових методів урегулювання конфлікту».
За значної підтримки Російської Федерації Придністров’я функціонує як де-факто держава. Управління регіоном позначене гібридним режимом, що поєднує елементи авторитаризму з певним ступенем плюралізму, що особливо проявилося під час президентських виборів 2011 року, коли багаторічного лідера Ігоря Смирнова було усунуто, вказуючи на зміну політичної динаміки. Придністров’я, яке часто описують як російський «анклав», схоже на Росію та залежить від неї. Придністровські посадовці часто виступають за анексію Росією, хоча сама Росія офіційно його не визнає. Референдум 2006 року засвідчив сильну підтримку (98%) приєднання до Російської Федерації, попри низку способів, якими Росія спотворює поняття «референдум». Власники російських паспортів у Придністров’ї можуть голосувати на російських виборах на місцевих виборчих дільницях, а в регіоні досі перебувають 1 500 російських військовослужбовців як «миротворчий» персонал. Економічне існування Придністров’я як «успішної неспроможної держави» значною мірою залежить від російської підтримки у вигляді фінансової допомоги, субсидій і безкоштовного природного газу, хоча це повільно змінюється. У культурному плані понад 95% жителів Придністров’я вважають свій регіон частиною русского мира, що є ідеологічним терміном для російської сфери впливу. Водночас Придністров’я просуває громадянську ідентичність, яка долає етнічні поділи, вкорінені в радянському інтернаціоналізмі.
Спочатку припускали, що Придністров’я відіграватиме військову роль у російській війні проти України. Однак ця ідея виявилася неправдоподібною через логістичну ізоляцію від Росії, обмежений військовий потенціал і відсутність у регіоні підтримки провоєнних наративів. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну так звані придністровські «посадовці», зокрема придністровський президент Красносельський, називали російську агресію не «спеціальною військовою операцією», як у російських медіа, а війною. Відтоді Придністров’я дотримується нейтральної позиції щодо війни, що спантеличило дослідників. Це рішення, схоже, пов’язане з широкими зв’язками з Україною та українською меншиною. Приблизно 100 000 жителів мають українське громадянство, що стримує антиукраїнські настрої. Це також може бути пов’язано з певним розчаруванням через відсутність дій з боку Росії та роллю Придністров’я в Угоді про вільну торгівлю Молдови з ЄС. Однак ситуація змінилася через нещодавнє рішення України припинити транзит російського газу до Європи, що призвело до відключень електроенергії в регіоні. Тепер «влада» Придністров’я звинувачує Україну в спричиненні енергетичного колапсу, а таку риторику посилює російська пропаганда, присутня в місцевих Telegram-каналах.
Порівняно з Придністров’ям, ситуація в Гагаузії є зовсім іншою. За радянської влади Гагаузія перетворилася з відносно бідного регіону на добре розвинений в економічному та культурному аспектах. Це спричинило піднесення гагаузького націоналізму у 1980-х роках. У той час гагаузькі лідери висловлювали прагнення до політичного самовизначення, мотивоване страхами культурного зникнення, з огляду на відсутність деінде політичного покровителя для гагаузів. Вони прагнули автономії або навіть незалежності від Молдови, провели у 1990 році референдум для створення незалежної радянської республіки та протягом кількох років функціонували напівнезалежно.
Після придністровського конфлікту занепокоєння щодо потенційного відокремлення Гагаузії призвело до складних і часто суперечливих переговорів між урядом Молдови в Кишиневі та гагаузькою владою в Комраті щодо досягнення автономії. Автономію Гагаузії було формалізовано законом від грудня 1994 року, який створив Автономне територіальне утворення Гагаузія, відоме як Gagauz Yeri. Цей закон надав Гагаузії право на самовизначення в разі втрати Молдовою суверенітету, значною мірою відображаючи занепокоєння гагаузів щодо можливого об’єднання Молдови з Румунією. Закон також визнав молдовську, гагаузьку та російську офіційними мовами регіону й установив політичні структури Гагаузії: Народні збори як законодавчий орган і башкана (губернатора) як керівника виконавчої влади. Регіональні кордони було визначено на основі етнічної демографії та референдумів, проведених у 1995 році. Майже десятиліття потому принципи гагаузької автономії було інтегровано до Конституції Молдови через поправки до статті 111.
Політична система в Гагаузії характеризується певним ступенем самоврядування, проте вона залишається переплетеною з національним політичним ландшафтом Молдови. Відносини між регіональними елітами Гагаузії та центральним урядом історично були напруженими, з постійними суперечностями щодо автономії та представництва. Гагаузи, які переважно розмовляють тюркськими мовами, прагнули утвердити свою ідентичність і політичні вимоги, часто реагуючи на уявну маргіналізацію з боку молдовської держави. Політична динаміка регіону додатково ускладнюється зовнішніми чинниками, зокрема впливом російської політики, яка історично підтримувала гагаузьку автономію як противагу молдовському націоналізму. Симпатії до Росії зростають, що підтверджують результати останніх виборів. Зокрема, якщо говорити про випадок Євгенії Гуцул, яка нині є башканом Гагаузії, вона відвідала Всесвітній фестиваль молоді в Росії, особисто зустрілася з Путіним і підписала угоди про співпрацю з низкою російських органів місцевого самоврядування, зокрема з органом Краснодарського краю. Як і «влада» Придністров’я, Гуцул також попросила Москву про допомогу в питанні «блокади». Обидва регіони називають блокадою нещодавнє запровадження нової редакції Митного кодексу Молдови, згідно з якою і Придністров’я, і Гагаузія повинні самостійно відшкодовувати підприємцям податки. Башкан Гагаузії відповіла на це штампом російської пропаганди — заявила, що це є «порушенням прав гагаузів».
Гуцул походить з оточення Шора. Ані Мая Санду, ані західні дипломати не підтримують із нею контактів. Посадовців із команди Гуцул можна знайти у санкційних списках ЄС, а сама Гуцул перебуває під санкціями США. Російська пропаганда розпалює цей конфлікт через анонімні Telegram-канали, поширюючи повідомлення в межах кількох повідомлень, локалізованих до молдовського контексту й іноді узгоджених із російською пропагандою в інших частинах світу.
Президентські вибори та референдум щодо ЄС у Молдові 2024 року мають значне значення, зокрема в контексті її відносин із Придністров’ям і Гагаузією. Вибори розглядалися як голосування щодо геополітичної орієнтації Молдови. Придністров’я та Гагаузія, з їхніми переважно проросійськими позиціями, можуть відреагувати вимогами більшої автономії або навіть прагненням до відокремлення за підтримки Росії, якщо курс країни зміститься на Захід. Результати голосування виявили значні регіональні настрої та політичні розбіжності.
20 жовтня 2024 року Молдова провела референдум щодо внесення до своєї Конституції зобов’язання щодо членства в ЄС. Результати були вкрай близькими: 749 719 осіб проголосували за цю ідею (50,35%), а 739 155 осіб — проти неї (49,65%). Така незначна різниця свідчить про глибокі розбіжності серед електорату. Примітно, що такі регіони, як Гагаузія та Придністров’я, сприяли опозиції до інтеграції з ЄС через свої проросійські настрої.
У другому турі президентських виборів, що відбувся 3 листопада 2024 року, чинна президентка Мая Санду здобула другий термін, набравши приблизно 55% голосів проти кандидата-суперника Александра Стояногло, який отримав близько 45%. Однак результати суттєво відрізнялися залежно від регіону. Санду отримала менше 3% голосів у Гагаузії, що демонструє сильні проросійські настрої в цьому автономному регіоні. У Придністров’ї Санду набрала близько 20% голосів, що відображає так само низький рівень підтримки серед населення, яке значною мірою підтримує орієнтацію на Росію.
Референдум щодо ЄС, проведений одночасно з виборами, був ключовим для об’єднання Молдови або її подальшої поляризації. Рішення рухатися до членства в ЄС стикається з рішучою опозицією з боку Придністров’я та Гагаузії, які виступають за міцніші зв’язки з Росією. Результати виборів і референдуму можуть спонукати Придністров’я лобіювати міжнародне визнання або навіть посилити напруженість у співпраці з Москвою, але через останні події воно стикається з більшими викликами, пов’язаними з його енергетичною політикою.
Результати як президентських виборів, так і референдуму щодо членства в ЄС підкреслюють геополітичну напруженість у Молдові, зокрема в Гагаузії та Придністров’ї. Сильні проросійські настрої в цих регіонах створюють виклики для проєвропейського порядку денного Санду та відображають ширшу регіональну динаміку, на яку впливають зовнішні актори, такі як Росія.
Боротьба за визначення цілісної молдовської ідентичності є складним питанням , глибоко вкоріненим в історичному, політичному та соціальному контекстах країни. Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році Молдова бореться з конкуруючими національними наративами, мовними відмінностями та зовнішніми впливами, які сформували її сучасну кризу ідентичності.
Історія іноземного панування в Молдові, зокрема періоди під владою Османської імперії та Радянського Союзу, призвела до формування різноманітного населення з різними культурними приналежностями. Це неоднорідне підґрунтя сприяло подвійності національної ідентичності, за якої багато молдован ідентифікують себе або як румунів, або як представників окремої молдовської етнічності. Декларація незалежності 1991 року спочатку наголошувала на зв’язку з румунською спадщиною, але подальший політичний розвиток ускладнив цей наратив.
Політичний ландшафт відображає цю боротьбу за ідентичність. Є молдовани, які розмовляють румунською та часто підтримують проросійських політиків, і російськомовні молдовани, які схиляються до проєвропейських партій. Цей поділ є не лише мовним, а й ідеологічним, оскільки він впливає на політичні прихильності та суспільні настрої щодо майбутнього курсу Молдови. Багато молодих молдован і міське населення виступають за інтеграцію до ЄС, розглядаючи її як шлях до модернізації та економічної стабільності. Натомість старші покоління можуть надавати перевагу тіснішим зв’язкам із Росією, часто через культурні зв’язки та економічну залежність.
Дебати щодо уніонізму — ідеї об’єднання Молдови з Румунією — є важливим аспектом боротьби за ідентичність. Прихильники стверджують, що такий союз розширив би економічні можливості та зміцнив культурні зв’язки. Однак опоненти побоюються, що він підірве суверенітет Молдови та відчужить російськомовне населення. Ці дебати посилюються під час виборчих циклів, впливаючи на партійні платформи та мобілізацію виборців.
У Молдові проживають різні етнічні групи, зокрема українці, росіяни та болгари. Це різноманіття додає нових вимірів дискурсу про національну ідентичність, оскільки різні групи відстоюють свої інтереси та визнання в межах ширшої молдовської держави.
Питання мови ще більше ускладнює формування ідентичності. Визначення мови як «молдовської» чи «румунської» є предметом політичних суперечок і інструментом в арсеналі російської м’якої сили в країні.
Медіаландшафт відіграє вирішальну роль у формуванні суспільного сприйняття національної ідентичності. Проросійські медіа часто просувають наративи, які підкреслюють відокремленість Молдови від Румунії та виступають за тісніші зв’язки з Росією. Натомість проєвропейські медіа зосереджуються на інтеграції із Заходом і наголошують на перевагах членства в ЄС. Ця поляризація сприяє тривалій кризі ідентичності, посилюючи наявні розбіжності в суспільстві.
Усі ці тенденції безумовно вплинуть на цьогорічні парламентські вибори, тому їх важливо розуміти. Наразі Молдова виглядає ідеальним прикладом для вивчення або навіть «нульовим пацієнтом» у сенсі спостереження за тим, як російський і західний впливи змагаються в реальному часі. Це може стати корисним уроком не лише для України, особливо в контексті того, що європейська підтримка України нині перебуває в такому нестабільному стані, а й для західних політиків і інших відповідних зацікавлених сторін щодо того, що добре працює в пострадянському контексті та що насправді можна поліпшити. Найсумніша частина всіх цих процесів полягає в тому, що Молдова, країна, яка має нагальну потребу оговтатися від усіх своїх проблем минулого, не може перепочити, оскільки Росія роздирає її на частини, через що молдовани мають дещо менше надії на своє майбутнє.
Застереження: Погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали мають на меті стимулювати діалог і дискусію та не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
