14 хв читання
У воєнний час внутрішня згуртованість є стратегічним ресурсом. Тривалі зусилля Росії зобразити Україну як країну, що за своєю суттю розділена, спираються на давніші наративи про «Дві України», але нині найбільш дестабілізаційні напруження мають не стільки регіональний, скільки інституційний характер. У цій статті розглянуто, як були сконструйовані ці розколи, і стверджується, що шлях уперед полягає в усуненні тертя, пов’язаного з управлінням, а не в застосуванні застарілих культурних мап.
Україну й надалі, часто неточно, описують за допомогою спрощеної формули «поділу на Захід і Схід». Ця концепція широко асоціюється з концептуалізацією Миколи Рябчука двох співіснуючих ідентичнісних орієнтацій. Те, що починалося як наукова спроба відобразити складність пострадянської ідентичності, неодноразово переосмислювалося як політичний інструмент: спочатку у внутрішній електоральній конкуренції, а згодом — як частина довгострокової стратегії Росії зображати Україну структурно некерованою і, отже, «непридатною» для суверенітету.
Щоб усунути цю вразливість, необхідно вийти за межі базового поділу українського суспільства на табори «націоналістів» і «проросійських» та їхні погляди. Слід переосмислити політичну рамку крізь точніше бачення того, як змінилася ідентичність, і виявити, що «поділ» спричинений не зіткненням цивілізацій, а двома різними та взаємодоповнювальними методами побудови нації.
На практиці ці конкуруючі рамки часто накладають на спрощену географію «Захід–Схід». Один полюс спектра (Захід) наголошує на етнокультурному розумінні національної належності, де особливу вагу мають мова, історична пам’ять та символічна дистанція від Росії. Інший полюс (Схід) більше наголошує на громадянському, державоцентричному розумінні належності, де відданість інституціям і функціонування держави мають пріоритет над культурними маркерами.
Важливо, що це ідеальні типи, а не фіксовані регіональні ідентичності. Досвід російської агресії продемонстрував, що громадянська прив’язаність до української держави широко поширена по всій країні. Це допомагає пояснити, чому вторгнення Російської Федерації у 2014 та 2022 роках не спричинили очікуваного Москвою колапсу: багато громад у Південній та Східній Україні мобілізувалися на захист української держави як гаранта їхньої свободи та способу життя.
Визнання цієї відмінності — що Схід не є «антиукраїнським», а радше «центристським» — є засадничим ключем до подальшого аналізу, оскільки воно показує, що стратегія Росії спирається на переконання цих двох таборів у тому, що вони є непримиренними супротивниками, навіть коли їхні вподобання можна розуміти як взаємодоповнювальні опори єдиної політичної нації.
Спираючись на це розуміння, у цій статті стверджується, що найсуттєвіші лінії розколу сьогодні мають не «цивілізаційний» характер, а є напруженнями, пов’язаними з управлінням, які можуть зовнішньо посилюватися. Ми розглянемо три конкретні лінії розколу, що можуть зберегтися в післявоєнний період:
Аналіз завершується політичними варіантами, покликаними не допустити перетворення цих претензій на стійкі політичні розмежування.
Перетворення регіонального різноманіття України на критичну вразливість національної безпеки є однією з найвитонченіших операцій впливу в сучасній гібридній війні. Воно починалося як соціологічна евристика для пояснення співіснування громадянської та неорадянської ідентичностей, але згодом було перетворене на зброю. Внутрішні еліти використовували його для мобілізації підтримки на виборах, тоді як російські стратеги перетворили його на механізм «війни ідентичностей», покликаний усунути центристську середину та примусити складне суспільство до бінарного конфлікту.
Цей процес штучної поляризації набув промислового масштабу під час президентських виборів 2004 року. Ці перегони широко інтерпретували як стратегічний вибір між різними траєкторіями управління та зовнішньої політики. Віктор Ющенко сформулював проєвропейський напрям, тоді як Віктор Янукович, підтриманий чинними владними мережами, загалом асоціювався з проросійською, євразійською орієнтацією. Таке фреймування посилило стимули до маніпуляцій і зробило мобілізацію на основі ідентичності політично ефективною.
Кампанія швидко стала однією з найбільш оскаржуваних і «брудних» в історії України після здобуття незалежності. Щоб забезпечити перемогу Януковича, його прихильники залучали «технічних кандидатів» для розпорошення голосів, монополізували масмедіа для демонізації Ющенка та вдавалися до прямого саботажу — найпомітніше, вони спланували отруєння Ющенка діоксином у вересні 2004 року та організували злам серверів Центральної виборчої комісії (ЦВК), щоб маніпулювати остаточними результатами.
У ширшій стратегії політичних технологів, які працювали в команді Януковича (до якої входили консультанти, пов’язані з Кремлем), провладна кампанія застосувала методологію «драматургії» (сценарної штучної драми), щоб замінити змістовну політичну дискусію контрольованим, високоставковим метанаративом, який зображав політичну опозицію як «націоналістичну» екзистенційну загрозу ідентичності індустріального Південного Сходу. Таким чином, у цій кампанії регіональне різноманіття було переосмислене як політичний інструмент.
Одним із найбільш упізнаваних артефактів, пов’язаних із цим підходом, був плакат «Три сорти українців». Його часто описували як інструмент чорного піару, спрямований на дискредитацію Ющенка через приписування «помаранчевому» табору ієрархії, яка відводила б Півдню та Сходу статус другого або третього сорту. Основною функцією плаката було активізувати загрозу статусу та захисну консолідацію. Це дало короткострокове зростання явки, але також поглибило регіональну недовіру й залишило готовий сценарій, який можна було повторно використати в наступних політичних битвах та експлуатувати зовнішніми акторами.
Ця сконструйована поляризація закріпила «квотний принцип» у державних інституціях, за якого міністерства та органи безпеки розподілялися між суперницькими політичними кланами, а не комплектувалися професіоналами, тим самим підриваючи суспільну довіру та створюючи інституційну крихкість, яку Росія згодом використала.
Важливо, що її вплив не обмежувався одним виборчим циклом: вона сприяла довгостроковій нормалізації в українській політиці ідентичнісного фреймування з нульовою сумою, формуючи пізніші протистояння навколо мовної політики, історичної пам’яті та легітимності держави.
Після Помаранчевої революції та перемоги прозахідного Ющенка стратегія Росії змістилася на міжнародний рівень. Для Кремля утримання України у сфері свого впливу було життєво важливим інтересом. Щоб підірвати європейські прагнення України, Москва розпочала кампанію міжнародної дискредитації. «Газові війни» були організовані, щоб зобразити Україну ненадійним партнером Європи з транзиту енергоносіїв, фактично посіявши зерна сумнівів у західних столицях. Водночас Росія використовувала широку мережу лобістів, щоб заблокувати шлях України до НАТО, успішно не допустивши надання країні Плану дій щодо членства (ПДЧ) на Бухарестському саміті 2008 року.
Коли безпосередню загрозу інтеграції до НАТО було зовнішньо стримано, Росія знову зосередилася на підриві України зсередини, підтримавши політичне відродження Віктора Януковича. Його подальше президентство означало перехід від тимчасової виборчої тактики до постійних законодавчих інструментів поділу.
Поза політикою ця епоха була зосереджена на «конструюванні світогляду» — поверненні радянських парадів 9 травня та інших міфів про «Велику Вітчизняну війну», щоб закріпити Україну у спільному культурному просторі «русского міра» (Russkiy Mir). Ці символічні акти мали підтримувати актуальність «ідентичнісного поділу» та запобігати формуванню єдиної української громадянської ідентичності.
Стратегічна логіка цього внутрішнього розмивання досягла кульмінації в мовному законі «Ківалова—Колесніченка» 2012 року. Це не була справжня спроба захистити права меншин, а цинічний політичний жест, покликаний інституціоналізувати мовну сегрегацію. Знизивши поріг для статусу «регіональної мови» до 10%, закон дозволив місцевим елітам Півдня та Сходу, переважно російськомовним, повністю обходити державну мову, фактично усуваючи стимул до національної інтеграції.
Це було хрестоматійним застосуванням стратегії рефлексивного контролю, розробленої для провокування захисної реакції патріотичного центру. Подальші протести «Мовного Майдану» із закликом захистити права української мови російські медіа транслювали як свідчення «західної нетерпимості» та «націоналістичного радикалізму».
Спадщина цього закону залишається одним із найскладніших викликів України. Навіть сьогодні питання прав мовних меншин перетворюють на зброю на міжнародній арені, найпомітніше — Угорщина в межах ЄС, щоб гальмувати європейську інтеграцію України. Це демонструє, що ідентичнісні пастки, встановлені десятиліття тому, й надалі діють як інструменти зовнішнього геополітичного тиску.
Згодом Росія перетворила неминучу українську протидію цій політиці — зокрема спробу скасувати мовний закон після Революції гідності 2014 року — на головне виправдання військового втручання. Представивши захист національної ідентичності як «культурний геноцид», Кремль успішно переосмислив зовнішню агресію як внутрішню «громадянську війну», експлуатуючи ті самі розколи, які він упродовж десятиліття ретельно культивував.
Через війну в Україні давня внутрішня напруга, пов’язана з «поділом Захід–Схід», перетворилася на складнішу боротьбу за національну приналежність, інституційну легітимність і сприйняття справедливості. Хоча після повномасштабного вторгнення країна спочатку пережила масову хвилю єдності, нинішні соціальні дані свідчать, що згуртованість випробовується кількома внутрішніми проблемами. У сукупності вони становлять загрозу національній стабільності, оскільки підривають соціальну згуртованість та інституційну цілісність, необхідні державі для ефективного функціонування.
Найменш впливовим чинником поглиблення нинішнього розколу є мовна політика. Хоча колись вона була основним інструментом політичних маніпуляцій, сформувався широкий консенсус: станом на середину 2024 року приблизно 78% громадян називають українську рідною мовою, а понад 70% переважно послуговуються нею вдома.
Однак цьому передувала значна соціальна напруга, що виникла після вторгнення Росії в Україну у 2022 році. Вторгнення спричинило масову внутрішню міграцію, змусивши сотні тисяч громадян із переважно російськомовних регіонів оселитися в здебільшого україномовних громадах Заходу. Цей рух привів регіональні відмінності країни до безпосереднього щоденного контакту, що часто призводило до локальних конфліктів, у яких російську мову стигматизували як «мову окупанта» або «мову агресора».
Для багатьох переміщених осіб, які й без того переживали травму втрати домівок через російську агресію, твердження, що їхня рідна мова є ознакою політичної нелояльності, породжувало глибоке відчуття відчуження, фактично змушуючи їх почуватися «чужими» у власній країні. Ці мовні напруження були не лише органічними соціальними непорозуміннями, а й посилювалися «війною слів» у медіа, яка закріплювала негативні стереотипи та перешкоджала соціальній інтеграції новоприбулих.
Мова стала одним із найвиразніших маркерів ширшої дискусії про розбудову нації: чи слід визначати українську ідентичність передусім у громадянських термінах (лояльність і громадянство) чи в етнокультурних термінах (мова, спадщина й традиція). Хоча більшість (71%) підтримує інклюзивне визначення громадянина України, менша, але голосна група залишається скептичною щодо тих, хто говорить російською, що створює «загрозу статусу», за якої деякі патріоти відчувають, що їхній внесок недооцінюють через їхнє мовне походження.
Водночас мовна політика залишається найменш схильною до ескалації лінією поділу, оскільки напрям держави є відносно чітким та інституціоналізованим. Україна консолідувала модель, за якої українська зміцнюється як єдина державна мова та мова за замовчуванням у публічній сфері, тоді як приватне спілкування не є об’єктом прямого державного контролю. Створення інституту мовного омбудсмена додатково робить правозастосування рутинним через адміністративні механізми, а не ситуативні політичні кампанії. Це означає, що питання й надалі виникатиме в публічних дебатах — особливо з огляду на те, що проблеми з дотриманням вимог зберігаються по всій країні та найчастіше фіксуються у великих багатомовних містах, таких як Київ, Одеса, Харків і Дніпро.
Однак загальна траєкторія стабілізується: захист мови широко сприймається як оборонний захід, сформований тривалою історією обмежень української мови та її витіснення з публічного й професійного життя радянської доби. У цьому контексті ймовірним середньостроковим результатом є поступова нормалізація української як мови інституцій, еліт і професійного спілкування, що зменшить можливості мови бути політичним клином із високим потенціалом нестабільності — навіть якщо локальні конфлікти та символічні суперечки зберігатимуться.
Більш значущим джерелом напруги є релігійне протистояння, зокрема щодо ролі Української православної церкви, пов’язаної з Московським патріархатом (УПЦ-МП). У цій сфері напруга існує між тими, хто вважає цю церкву безпосереднім інструментом впливу та пропаганди Москви, і тими, хто переконаний, що релігія має залишатися поза політикою.
У зв’язку з війною в Україні цей поділ спричинив масштабну зміну релігійного ландшафту країни, що призвело до різкого занепаду пов’язаної з Москвою інституції. До початку повномасштабного вторгнення у 2021 році приблизно 13% українців ідентифікували себе як вірян УПЦ-МП, тоді як 24% належали до незалежної Православної церкви України (ПЦУ). До кінця 2024 року картина цілком змінилася: частка тих, хто ототожнює себе з УПЦ-МП, стрімко впала лише до 5,5%, тоді як ПЦУ зросла до 35% населення (за даними опитування Центру Разумкова).
Для групи, яка розглядає церкву як інструмент агресора, цю позицію підтверджують понад 180 кримінальних проваджень, відкритих Службою безпеки України (СБУ) проти духовенства УПЦ-МП з 2022 року, зокрема справи проти 23 єпископів. Ці правові дії стосуються конкретних обвинувачень у шпигунстві та державній зраді, що виходять за межі ідеологічної дискусії. Наприклад, у квітні 2025 року контррозвідка СБУ затримала протоієрея Покровського вікаріатства на Донеччині, якого викрили на зборі розвідувальних даних про місця розташування запасних командних пунктів і логістичних хабів для російської ФСБ в обмін на евакуацію його родини до Росії. Подібні випадки були задокументовані у Харкові, де настоятель шпигував за переміщенням українських військ поблизу блокпостів, і у Сумах, де протоієрея засудили до 15 років за надання координат для ракетних ударів. Мабуть, найчутливішою є справа священника із Запоріжжя, затриманого в серпні 2025 року, якого звинувачують у використанні таємниці релігійних сповідей для виявлення та вербування проросійськи налаштованих мешканців до розвідувальної мережі під керівництвом ГРУ. Через це частка українців, що становить близько 74% населення, підтримує повну заборону Російської православної церкви, вважаючи її вплив загрозою національній безпеці. З іншого боку — група вірян, які стверджують, що їхнє духовне життя не має нічого спільного з війною. Ця група ще більше зміцнилася у своїх переконаннях: близько 44% послідовників УПЦ-МП повідомляють, що їхня віра лише зміцнилася під нинішнім тиском, що є вищим рівнем «духовного загартування», ніж в інших конфесіях. Це створює динаміку, за якої частина населення починає почуватися пригнобленою меншиною, що потенційно ізолює її від решти національної спільноти.
Зрештою, очікується, що релігійна криза посилюватиметься в міру тіснішого зближення України з європейським правовим і політичним простором. Повна заборона Російської православної церкви de jure становить значний дипломатичний ризик, оскільки європейські партнери та міжнародні правозахисні органи часто розглядають такі широкі обмеження як потенційні порушення статті 10 Хартії основних прав Європейського Союзу та принципу недискримінації за релігійною ознакою. Ця інституційна вразливість надає зручний наратив скептично налаштованим державам, передусім Угорщині, для перешкоджання процесу вступу України до ЄС, представляючи правозастосування, зумовлене міркуваннями безпеки, як переслідування вірян, що підтримується державою. Отже, попри величезну кількість доказів систематичного вербування та шпигунства в церковних структурах, українська влада не може легко усунути духовний та організаційний вплив Москви одним законодавчим рішенням, не спричинивши масштабної міжнародної реакції та звинувачень у колективному покаранні. Це ставить владу перед глибокою дилемою, вимагаючи від неї відійти від грубих заборон до стратегії «делікатних протидій». Цей підхід зосереджується виключно на індивідуальній кримінальній відповідальності, водночас ретельно дотримуючись стандартів релігійного плюралізму, необхідних для збереження підтримки західних союзників.
Третя точка напруги стосується поняття справедливості та рівного розподілу тягаря. Більшість громадян (53%) вважає, що влада не забезпечує соціальної справедливості. Під тиском війни це сприйняття перетворюється на відчуття, що правила застосовують вибірково, тягарі розподіляють нерівномірно, а підзвітність має епізодичний, а не системний характер.
Ця тривала боротьба із законодавчими провалами та соціальною несправедливістю не є нещодавнім явищем, а радше кризою з глибоким історичним корінням, яку війна лише посилила. На ранніх етапах воєнних дій існувало поширене суспільне очікування, що спільна національна травма стане кнопкою «перезавантаження», змусивши посадовців усвідомити крихкість свого становища й нарешті усунути структурні недоліки, які тривалий час стримували державу. Багато громадян вважали, що нагальність виживання прищепить нове відчуття підзвітності та самоаналізу. Проте очікування не справдилися.
Темпи реформ застопорилися через відволікання та тиск воєнних викликів. Народні депутати, яких переважно обрали у 2019 році проти старої влади й на підтримку нового президента, виявилися неготовими взяти на себе відповідальність за виживання держави. Відтак вони стали виконавцями директив згори, а не творцями рішень. Це посилило відчуття застою, загрузання в системних проблемах, які широко визнають, але залишають без розв’язання. Це розчарування підірвало надію на справедливішу систему та проклало шлях до розриву у відносинах між державою та її народом.
Найгострішим стрес-тестом для воєнного суспільного договору є система мобілізації. Хоча вона незамінна для оборони України, вона стає рушієм поляризації, коли громадяни вважають процес непрозорим, принизливим або схильним до нерівного поводження. Явище, відоме в розмовній мові як «бусифікація», — це не просто питання поодиноких зловживань; воно стало символом того, чи здатна держава запроваджувати надзвичайні обов’язки, водночас залишаючись пов’язаною передбачуваними правилами та єдиними стандартами.
У 2024 році понад 51 000 військовослужбовців дезертирували зі своїх підрозділів. Ці показники слід розуміти не як дефіцит індивідуального патріотизму, а як безпосередню системну реакцію на інституціоналізовану несправедливість. Коли правила жертви сприймаються як вибіркові, моральний обов’язок перед державою дедалі більше замінюється спрямованим на виживання виходом із зламаного суспільного договору. Крім того, переконання, що статки та зв’язки можуть купити звільнення, тоді як інші зазнають примусового правозастосування, безпосередньо підриває принцип рівності перед законом. Як зазначається у звіті SCEEUS, мобілізація посилює внутрішню поляризацію, якщо нею не управляти прозоро й справедливо.
Ця інституціоналізована несправедливість посилюється психологічним тягарем служби без визначеного строку з незрозумілими перспективами демобілізації та ротації. Для особового складу, розгорнутого з 2022 року, відсутність передбачуваних шляхів завершення служби та прозорих правил ротації породжує хронічну невизначеність і відчуття пастки — досвід, який шкодить моральному стану й довірі до взаємних зобов’язань держави перед тими, хто служить.
Повоєнний вимір цієї образи, ймовірно, буде ще чутливішим. Щойно безпосередній екзистенційний тиск послабиться, диференціація ролей у воєнний час може закріпитися в моральних ієрархіях: «хто ніс тягар» проти «хто його уникнув». Це особливо актуально для ветеранів і чоловіків призовного віку, які проживали за кордоном або яких вважають такими, що ухилялися від призову. Навіть коли люди мають законні причини, як-от стан здоров’я, сімейні обов’язки чи правовий статус, соціальна стигма може зберігатися. Якщо цими наративами не управляти, вони можуть підживлювати соціальну ворожість, ускладнювати реінтеграцію та створювати сприятливий ґрунт для політичних підприємців і ворожих інформаційних операцій, щоб перетворити на зброю питання: «Де ви були під час війни?»
Крім того, повоєнні ветерани не становитимуть єдиної однорідної групи. Відмінності у шляхах проходження служби та стимулах (між мобілізованими військовослужбовцями й кадровими військовими, між бойовими та тиловими призначеннями, а також між групами, що діяли в межах різних контрактних умов) можуть формувати очікування щодо визнання, пільг і підтримки після служби. Така асиметрія може поглиблювати відчуття нерівності, зокрема й усередині груп, об’єднаних досвідом служби на передовій. Якщо інституційні відповіді будуть фрагментованими або сприйматимуться як зневажливі, це може перерости в політичне відчуження і, у найгірших випадках, у підвищену сприйнятливість до радикальних наративів, які нормалізують примус або «позаправові» дії як заміну справедливості. Масштаб демобілізації ветеранів після 2022 року, що оцінюється в 5–8 мільйонів осіб із членами сімей, робить цей виклик якісно відмінним від попередніх циклів, навіть попри певний позитивний попередній досвід України з інтеграції озброєних добровольців до державних структур після 2014 року.
Згуртованість додатково ускладнюється масовим переміщенням населення, нерівномірним воєнним досвідом громадян за кордоном і вдома, а також зростаючим тягарем проблем психічного здоров’я. Ці чинники накопичуються, породжуючи втому й дратівливість, що знижують поріг соціального конфлікту.
Щоб зменшити ризик повоєнної соціальної ескалації, Україна має розглядати згуртованість як результат врядування, що формується завдяки легітимності, справедливості та спроможності надавати послуги.
На практиці це означає перехід від ситуативного кризового управління до цілісного підходу, який: (a) захищає легітимність державних рішень в очах громадян, (b) робить справедливість і єдині стандарти видимими в повсякденному правозастосуванні та (c) масштабує підтримку реінтеграції й психічного здоров’я через інституції та партнерства, здатні реально її забезпечувати.
Наведені нижче варіанти політики відповідають цій послідовності: по-перше, стабілізувати наративне середовище та середовище легітимності; по-друге, розв’язати воєнні зобов’язання, що спричиняють найбільшу напругу; по-третє, розбудувати довгострокову інфраструктуру реінтеграції, яка не дасть образам закріпитися як політичному конфлікту.
Україна має замінити моделі «мовчання та уникнення» структурованим проговорюванням правди й комунікацією, заснованою на доказах. Публічне визнання прорахунків воєнного врядування, чітке пояснення обмежень і регулярне звітування про прогрес зменшують гнів, підживлюваний чутками, та позбавляють російську індустрію дезінформації неоднозначності, яку можна використовувати.
Водночас справедливість має бути видимою, а не такою, що просто припускається: громадяни мають бачити послідовні правила, рівне правозастосування та переконливі наслідки за зловживання. Саме на цьому рівні держава й громадянське суспільство можуть випередити повоєнну спіраль стигматизації («Де ви були під час війни?»), заохочуючи не навішувати моральних ярликів на тих, хто повертається, чоловіків за кордоном і тих, кого вважають такими, що ухилялися від призову. Це не моральний релятивізм. Це захід соціальної згуртованості й безпеки, який звужує простір для політичних підприємців та ворожих інформаційних операцій.
Однак управління наративами є переконливим лише тоді, коли воно підкріплене процедурами, які громадяни сприймають як законні й рівні, особливо в найчутливішій сфері війни: мобілізації. Без процедурної легітимності навіть точні повідомлення сприйматимуться як ухиляння від суті, а образи продовжуватимуть накопичуватися.
Мобілізація є стратегічною необхідністю, але вона стає політично руйнівною, коли процедури видаються непрозорими, принизливими або вибірково застосовуваними.
Щоб стабілізувати присутність на передовій, Україні слід розглянути стратегічний перехід до контрактної моделі з високими стимулами. Це передбачає істотне підвищення базового грошового забезпечення та одноразових виплат за підписання контракту, аби перетворити службу з примусового обов’язку на професійний вибір. З огляду на внутрішні фіскальні обмеження цей «фонд професіоналізації» можна було б структурувати як цільову програму міжнародної допомоги (ідею, нещодавно озвучену українським керівництвом), у межах якої європейські партнери безпосередньо фінансують оплату праці тих, хто захищає безпеку континенту. Такий підхід не лише збільшив би темпи набору, а й зменшив би соціальну напругу, спричинену примусовою «бусифікацією».
Крім того, базовий «пакет легітимності мобілізації» має поєднувати стандартизовані процедури в усіх регіонах, документований нагляд, доступні канали подання скарг і публічну звітність про результати дисциплінарних проваджень. Також було б дуже ефективно, якби уряд запровадив передбачувані строки служби та принципи ротації. Навіть коли повна демобілізація неможлива, прозора логіка ротацій, циклів відпочинку, а також медичних і психологічних маршрутів зменшує невизначеність та захищає моральний стан.
Проте навіть процедурно легітимна система мобілізації сама по собі не запобігатиме повоєнній фрагментації. Масштаб повернення ветеранів, переміщення населення та накопиченого психологічного напруження потребує моделі надання послуг, здатної поглинути попит і перетворити його на робочі місця, послуги та соціальну інклюзію. Це проблема спроможності, а не лише проблема цінностей.
Повоєнна стабільність потребує моделі надання послуг, що відповідає масштабу потреб. Україна має інституціоналізувати механізми «залучення всього суспільства», які довели свою ефективність під час війни: спільне проєктування та впровадження за участю муніципалітетів, ветеранських організацій і мереж громадянського суспільства, яким довіряють, за підтримки центральної координації та фінансування. Де це можливо, державно-приватні партнерства можуть масштабуватися швидше, ніж суто централізовані програми, особливо для механізмів працевлаштування, перекваліфікації, стандартів підтримки ветеранів на робочому місці та практик HR, сприятливих для реінтеграції. Підтримку психічного здоров’я слід розглядати як політику згуртованості, а не лише як складову охорони здоров’я: розширення доступу через послуги на рівні громад, взаємопідтримку та інтеграцію в первинну медичну допомогу знижує ризики домашнього насильства, зловживання психоактивними речовинами та сприйнятливість до радикальних наративів.
Підсумовуючи, повоєнна стабільність України залежатиме менше від риторики, ніж від того, чи сприйматимуть громадяни державу як справедливу, передбачувану та спроможну забезпечити реінтеграцію в необхідному масштабі. Якщо легітимність буде відновлена через видиму справедливість і загальносуспільне впровадження, найбільш роз’єднувальні воєнні тиски можна буде стримати, а не перетворити на зброю.
Погляди, думки та переконання, висловлені в матеріалах, опублікованих на цьому сайті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Transatlantic Dialogue Center, його комітетів або афілійованих організацій. Матеріали покликані стимулювати діалог і дискусію та не представляють офіційних політичних позицій Transatlantic Dialogue Center або будь-яких інших організацій, з якими можуть бути пов’язані автори.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську
