У коментарі для The New York Times, Максим Скрипченко, президент Transatlantic Dialogue Center, окреслив стратегічний підхід України до розбудови довгострокової безпеки: поєднання західної підтримки зі стрімким розвитком вітчизняної оборонної промисловості.
«Уся модель полягає в тому, що ми отримуємо контракти, письмові угоди, в яких зазначено, що до такого-то року Україна отримає таку-то кількість озброєння — від США, від європейців», — пояснив пан Скрипченко.
Він наголосив, що Україна прагне спрямовувати західне фінансування не лише на невідкладні закупівлі озброєння за кордоном, а й у вітчизняні виробничі потужності, які значно зросли під час війни. Це дало б Україні змогу виробляти ракети, які деякі західні партнери неохоче погоджувалися постачати або постачали із суворими обмеженнями.
Українські оборонні підприємства, зокрема Fire Point (виробник ракети «Фламінго»), вже працюють над нарощуванням виробництва, тоді як нові системи, такі як балістична ракета малої дальності «Сапсан», уже запущено у виробництво. За достатнього обсягу інвестицій Україна могла б до осені 2025 року збільшити випуск ракет у сім разів.
«Коли ми матимемо кілька сотень балістичних ракет із дальністю, що дає змогу уражати цілі в Москві, це буде вже зовсім інша гра», — сказав пан Скрипченко.
Це бачення підкреслює ключовий принцип: потужна українська ракетна програма — не лише інструмент стримування, а й наріжний камінь сталої незалежності.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську