Спорт як інструмент тоталітарної пропаганди

Піктограма годинника 7 хв читання
Автор: Alina Rohach
17 листопада 2022 р.

Зміст

466 КБ

Унаслідок повномасштабного вторгнення Росії на територію України міжнародні санкції проти країни-агресора торкнулися й спортивної сфери, що, ймовірно, спричиняє найбільші суперечності серед міжнародних спортивних федерацій і країн загалом.

Сьогодні міжнародна спільнота не має єдиної позиції щодо заборони російським і білоруським спортсменам брати участь у міжнародних змаганнях. Російські спортсмени, зі свого боку, дедалі частіше скаржаться на «русофобію» у світі, «несправедливе» ставлення до них, «дискримінацію» та «порушення їхніх прав», наголошуючи, що спорт поза політикою... Як відомо, ця теза є засадничою в Олімпійській хартії, але чи можемо ми вважати її життєздатною в сучасному світі? Чи справді спорт може бути поза політикою?

Характерна особливість спорту полягає в тому, що він фактично став глобальним явищем, яке об’єднує людей різних вікових груп, національностей, релігій і поглядів. Водночас спорт є засобом представлення країни, що формує її імідж, сприяючи реалізації її інтересів на міжнародній арені. Отже, з огляду на його вплив, спорт вважають інструментом «м’якої сили», і він посідає важливе місце в дипломатії та міжнародних відносинах сучасного світу.

Історія свідчить, що протягом багатьох десятиліть, поряд із демократичними країнами, значну увагу спорту приділяли диктатори, які бачили в ньому величезний потенціал для зміцнення свого режиму.

Коли авторитарна влада почала набувати більш сучасної форми, спорт стали активно використовувати як політичний інструмент та елемент пропаганди для зміцнення національної ідентичності в країнах усього світу. Так, можна спостерігати, що в авторитарних країнах із напруженою політичною, економічною та соціальною ситуацією люди часто говорять про спорт як силу національного єднання.

Франсіско Франко, Августо Піночет, Беніто Муссоліні, Йосип Сталін, Адольф Гітлер, Іді Амін, Теодоро Обіанг Нгема Мбасого, Олександр Лукашенко, Володимир Путін, Сі Цзіньпін, Кім Чен Ин та інші — усі використовували спорт як невіддільну частину своєї політики та спосіб зміцнення режиму.

Візьмімо найвідоміший приклад: Адольф Гітлер використовував спорт як доказ «переваги арійської раси» та для пропаганди досягнень нацизму. Зокрема, Адольф Гітлер використав Олімпійські ігри 1936 року в Берліні, щоб «об’єднати» Німеччину навколо ідеї переваги арійців.

Перед Олімпіадою міжнародна спільнота ще не знала, що фашистська свастика буде присутня протягом усієї Олімпіади, на вивісках і нагородах. Водночас варто зазначити, що задовго до Олімпійських ігор єврейські та католицькі, релігійні та світські організації світу об’єдналися в боротьбі за бойкот Олімпійських ігор — саме через антисемітизм, зокрема у спортивній сфері, адже указом від 28 квітня 1933 року було заборонено членство євреїв у спортивних організаціях Німеччини.

Крім того, як відомо, ще до початку Олімпіади поблизу Берліна розпочалося будівництво концентраційного табору, щоб використовувати його після Ігор. А два тижні Олімпіади стали своєрідною перервою у звичній атмосфері терору та переслідувань. Однак, попри все, Олімпіада відбулася в Німеччині. Лише єврейські спортсмени відмовилися змагатися. За цей крок «непокірних» спортсменів дискваліфікували, а з початком війни вони опинилися в концентраційних таборах.

Цікаво, що саме під час Олімпійських ігор було заборонено друкувати расистські чи антисемітські тексти в німецьких газетах, а громадянам наказали утримуватися від негативних висловлювань про євреїв і чорношкірих спортсменів, які потенційно могли негативно вплинути на міжнародну репутацію Німеччини в той час.

Зміст

Відтоді зупинити вплив політики на спорт було неможливо.

Протестувальники на підтримку Тибету проводять акцію під час запалювання олімпійського
вогню

У 2008 році, попри те, що європейські країни та Сполучені Штати вимагали від Китаю припинити насильство проти народу Тибету, звільнити політичних в’язнів і розпочати переговори з тибетським буддійським лідером, Пекін обрали місцем проведення літніх Олімпійських ігор. Уже 10 березня 2008 року в столиці Тибету розпочалися антикитайські протести, які поширилися на сусідні провінції Китаю, щоб привернути увагу міжнародної спільноти. Під час їх придушення загинуло близько 130 людей. Відтоді ситуація з дотриманням прав людини в Китаї не змінилася на краще.

Акції солідарності з уйгурами
відбуваються в багатьох країнах
світу.

Так, у серпні 2018 року ООН заявила, що мільйони уйгурів і представників інших місцевих етнічних груп у Сіньцзяні утримують у «центрах дерадикалізації», тоді як інших примусово перемістили до так званих «таборів перевиховання». Однак Олімпійські ігри 2022 року в Пекіні, попри заклики США та європейських країн до їх бойкоту, відбулися з демонстрацією економічних успіхів Китаю, покликаною затьмарити всі звинувачення в порушеннях прав людини.

Отже, можна зазначити, що з огляду на історичний досвід бойкотування міжнародних змагань із закликами про неприпустимість порушень прав людини авторитарними державами або, навпаки, продовження співпраці з ними «в дусі спорту» насправді є неефективним підходом, який ставить під загрозу не лише основоположні спортивні принципи, а й загальнолюдські цінності. Політика умиротворення агресорів і твердження, що спорт завжди залишається поза політикою, вже вичерпали себе.

На відміну від багатьох сучасних демократій, Китай, Росія, Білорусь та інші авторитарні держави сприймають міжнародні змагання як арену для продовження геополітичного суперництва. Успішне проведення Олімпійських ігор або масштабних змагань може продемонструвати зростання та досягнення країни, надаючи докази економічного розвитку й інституційної компетентності. Тому авторитарні уряди готові витрачати, здавалося б, нераціональні суми в гонитві за статусом. Так, згідно з даними, витрати на проведення Олімпіади в Сочі у 2014 році значно перевищили витрати на Ігри 2008 року в Пекіні й загалом становили 50 мільярдів доларів, що фактично зробило ці ігри найдорожчими в історії.

Ці країни, як і інші авторитарні режими, приділяють велику увагу не лише проведенню міжнародних змагань, розвитку масового та професійного спорту й збільшенню кількості медалей, а й інвестуванню значних коштів у національно-патріотичне виховання спортсменів.

Переломний момент: війна Росії проти України.

Російський чемпіон із картингу демонструє нацистське вітання

Згідно з Олімпійською хартією, «Мета олімпізму — поставити спорт на службу гармонійному розвитку людини, сприяючи створенню мирного суспільства, яке дбає про збереження людської гідності». Спорт несе ідею миру. У випадку російських спортсменів ми бачимо протилежне.

Сьогодні спорт є одним із головних елементів російської культури та ідеології Путіна. У Росії більшість спортсменів, які мають спортивні звання та беруть участь в офіційних міжнародних змаганнях, є державними службовцями. Майже половину російських медалей на Олімпіаді в Токіо здобули сержанти, прапорщики та офіцери армії, співробітники Міністерства внутрішніх справ і Росгвардії.

Спортсмени та офіційні представники країн-агресорів відкрито й безсоромно підтримують криваві дії російського диктатора, убивства мирних жителів і геноцид українського народу, а дехто навіть безпосередньо бере в цьому участь.

Навіть на останньому турнірі, до якого допустили росіян, на початку березня, під час церемонії нагородження колишній чемпіон Росії серед юніорів, який пройшов військову підготовку у 2021 році, вийшов на п’єдестал із літерою Z, символом російського вторгнення, та демонстративно висловив підтримку російського вторгнення в Україну.

Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну російські спортсмени взяли участь у низці пропагандистських заходів, організованих владою. 18 березня низка чинних і колишніх спортсменів Росії відвідала концерт-мітинг на підтримку війни, присвячений річниці незаконної анексії українського Криму. На формі спортсменів була зображена літера «Z», яка є символом підтримки війни проти України. А на параді 9 травня одну з військових колон очолював титулований гімнаст Микита Нагорний — триразовий призер Олімпіади 2020 року.

Наприкінці квітня міністр оборони Російської Федерації Сергій Шойгу присвоїв російським лижникам і біатлоністам військові звання. Серед присутніх на зустрічі був біатлоніст Едуард Латипов — один із володарів кількох медалей останньої Олімпіади 2022 року, який отримав військове звання лейтенанта. Він, як і решта запрошених, належить до спортивного клубу ЦСКА, який є центральним військовим клубом російської армії. Крім того, Росія планує створити добровольчі батальйони з професійних спортсменів для участі у війні проти України.

Цікаво, що 18 березня з’явилася петиція російських спортсменів на підтримку «спеціальної військової операції в Україні та визнання Донецької і Луганської народних республік»! Крім того, у петиції зазначено неприпустимість виступів російських спортсменів на змаганнях будь-якого рівня без державної символіки та висунуто пропозицію колегам з інших країн сформувати новий світовий спортивний рух.

Ці наративи свідчать про тісний зв’язок між спортом і геополітикою. Такі країни, як Росія, Китай, Іран тощо, прагнуть сформувати власний порядок на противагу Заходу, чому сприяють навіть «звичайні спортсмени».

Тож чи не викриває теза про «спорт поза політикою» лукавство нашого сучасного світу? Де одне називають іншим. Політика існує скрізь, де є масовий вплив на суспільство. Вона існує у спорті, і кожен спортсмен насправді є потенційним політиком, який несе серйозний меседж суспільству.

Війна Росії проти України стала своєрідним переломним моментом для спортивної спільноти. Своєю поведінкою російські спортсмени продемонстрували абсолютне нехтування спортивними принципами та основоположними людськими цінностями, адже вони активно підтримують і заохочують людей до агресивної політики, яка призводить до мільйонів жертв. Таким чином, вони порушують моральні принципи, що несумісно зі статутами міжнародних спортивних федерацій, а також із принципами олімпійського руху загалом.

Відчувши наслідки таких заяв, спортсмени починають вказувати на політизацію спорту, «русофобію» у світі, «дискримінацію» та «порушення їхніх прав», наголошуючи, що спорт має бути поза політикою. І попри втрачену репутацію в цивілізованому світі, Росія та Білорусь досі роблять відчайдушні спроби повернутися до міжнародної спортивної спільноти.

Світ має усвідомити, що розв’язана Росією війна проти України — це колективна відповідальність усіх росіян, зокрема спортсменів, а не лише керівництва держави. Адже, як ми бачимо, російські спортсмени безсумнівно підтримують не лише геноцид українського народу, а й боротьбу Росії проти «колективного Заходу», що робить їх співучасниками російських злочинів.

До початку війни вони мали всі можливості перейняти демократичні цінності та поширювати їх у своїй країні, але сьогодні ми спостерігаємо геноцид українського народу, який чинить Росія. Тому кожен спортсмен має особисто відчути наслідки підтримки рашизму та інших злочинних режимів і бути притягнутим до відповідальності.

Спортсменам із країн-агресорів більше немає місця на міжнародних змаганнях!

Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську