3 хв читанняНещодавно американські медіа повідомили про засекречений лист Комітету Сенату з питань розвідки, адресований Офісу директора національної розвідки, Міністерству оборони та ЦРУ. Обговорення цього питання привернули увагу до прорахунків розвідувальної спільноти США в оцінці спроможності Афганістану та України протистояти агресії з боку «Талібану» та Росії відповідно. Осмислення цих питань і ретельний аналіз методології та висновків, зроблених у цих випадках, дають можливість переглянути минулі помилки, мінімізувати їхні наслідки та уникнути їх у майбутньому.
Те, що почалося як операція зі стримування терористичних осередків в Афганістані, невдовзі перетворилося на найдовшу війну, у якій Сполучені Штати брали участь за всю свою історію. За деякими з найскромніших оцінок, за два десятиліття залученості до місцевих справ американці витратили аж два трильйони доларів, зокрема щонайменше 800 мільярдів на безпосереднє ведення війни та 85 мільярдів на підготовку афганської армії. Початковий план полягав у наданні достатньої допомоги афганському уряду та збройним силам, доки вони не зможуть самостійно утримувати свої позиції. Американський істеблішмент був упевнений, що цієї мети буде досягнуто. Коли постало питання виходу з країни, розвідувальні установи були переконані, що після років інтенсивної підготовки та фінансування афганська армія зможе перемогти сили «Талібану», які не здатні проводити масштабні операції та не мають якісного оснащення. Однак вони помилилися. Афганістан опинився під владою «Талібану», попри всю попередню боротьбу, за лічені тижні після відновлення активних бойових дій, тоді як американські військові ще залишали свої бази в Афганістані.
Наслідки помилкової оцінки, що спричинила поспішний вихід з Афганістану, стали тяжким ударом для США. Багато хто сприйняв це як демонстрацію слабкості та нездатності досягти бажаних результатів, що могло породити сумніви у спроможності Америки зберігати свій вплив на світову політику та завдало шкоди іміджу й довірі до США серед їхніх союзників і партнерів, які звикли розраховувати на американську підтримку та захист у разі різноманітних криз.
Цілком протилежного прорахунку припустилися щодо ситуації в Україні. Оцінки потенціалу України у прямому протистоянні з Російською Федерацією, зроблені американськими розвідувальними відомствами та аналітичними центрами, були доволі скромними. Ці оцінки зосереджувалися насамперед на порівнянні військових потенціалів України та Росії за кількісними показниками, водночас недооцінюючи досвід і навички українського військового командування, а також не приділяючи належної уваги ідеологічному виміру конфлікту та волі українського народу боротися за свої домівки зі зброєю в руках навіть перед обличчям чисельно переважаючого супротивника, якого вважали однією з найсильніших військових держав світу.
На підставі цих розвідувальних звітів американський істеблішмент стримував надання допомоги Україні. Закупівлі величезних обсягів озброєння та іншу військову й фінансову допомогу вважали непотрібними та недоцільними через уявлення про те, що з ними чи без них українська армія не встоїть під російськими ударами. Тому американські постачання зброї та іншого військового оснащення залишалися доволі помірними навіть тоді, коли плани Кремля знову розпалити восьмирічний конфлікт шляхом неспровокованого та кричущого вторгнення на українські території ставали дедалі очевиднішими.
Проте українці довели хибність висновків американських аналітиків, давши несподівано потужну та ефективну відповідь агресору. Українське військове командування спромоглося зберегти злагодженість і боєздатність збройних сил та не лише протриматися довше за 48–72 години, які багато військових експертів вважали достатніми для захоплення Києва росіянами, а й стримувати російські війська, що наступали, та протидіяти їм, блискуче продемонструвавши ефективне застосування всіх наявних ресурсів.
Своєчасна та достатня допомога Збройним Силам України могла б запобігти жахливим звірствам, скоєним російськими військовими в українських містах, і суттєво зменшити величезні людські втрати як серед українських військових, так і серед цивільного населення.
Важливо розуміти, що, хоча минулі прорахунки неможливо скасувати, США все ще можуть мінімізувати їхні тяжкі наслідки й навіть отримати користь від подальшого розвитку подій. Визначні результати, яких досягли українські військові та суспільство, демонструють, що за достатнього рівня допомоги Україна здатна стати «історією успіху» і сприяти відновленню американської репутації та довіри до США, підірваних після торішніх подій в Афганістані. Підтримуючи Україну в її боротьбі проти російської агресії, США можуть знову підтвердити свою роль світового лідера, здатного підтримувати мир, безпеку та демократію в різних регіонах світу, а також продемонструвати єдність усередині Північноатлантичного альянсу та рішучість у протистоянні порушнику регіонального й світового порядку.
На цьому тлі важливо розуміти, що Росію необхідно перемогти, а не лише стримати. Збройні Сили України повинні мати засоби для проведення масштабних контратак з метою деокупації українських територій і забезпечення того, щоб Російська Федерація більше не становила загрози ані для України, ані для регіональної безпеки та стабільності. З огляду на це США мають надати Збройним Силам України сучасне важке озброєння, зокрема далекобійні реактивні системи залпового вогню, артилерійські установки, літаки та системи протиповітряної оборони.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську