9 хв читанняЛюди, тісно залучені до політичних досліджень XXI століття, можуть сказати вам, що ефективна опозиція в будь-якій країні не може існувати без незалежного або принаймні різноманітного медіаринку на відповідній території. На перший погляд, сучасна Росія ледве відповідає цьому критерію. Багато західних лідерів думок стверджують, що, хоча російський медіаринок міцно затиснутий у руках Кремля й охоплює все — від політичного порядку денного до розваг, — там усе ще є «великі» медіа з «якісним» висвітленням, які сам російський уряд утискає за допомогою свого регулярно оновлюваного механізму «іноземних агентів»[1]. Але, як ми можемо бачити, навіть попри величезну політичну підтримку Заходу опозиційних рухів і діячів, найвідоміші опозиційні діячі в Росії не змогли сколихнути ситуацію та змінити нинішню політичну кон’юнктуру. Ба більше, у постійному прагненні до «російської демократичної трансформації» сам Захід не помічає, що в разі приходу до влади в Москві немає жодних гарантій, що «опозиція» гратиме за західними правилами. Серед нескінченних мантр про боротьбу російської опозиції ці лідери думок просто забувають побачити докази, що лежать на поверхні. На жаль, діагноз для російської опозиції — смерть. Насильницька, жорстока й тривала. І не така недавня, як ви могли б подумати.
Російська опозиція не померла за одну секунду, але її смерть залишилася непоміченою, коли це сталося, як велить російська традиція. Точна дата смерті — 7 жовтня 2006 року, коли було вбито одну з найвидатніших постатей російської журналістики, Анну Політковську. Лише кілька журналістів (до речі, всі вони жінки) наблизилися до мужності та впливу Політковської завдяки її якісним матеріалам як про чеченські війни, так і про жорстокість російського режиму в цьому контексті. Вона відкрито критикувала Путіна й Кадирова за їхній метод націлювання на цивільне населення під час збройного конфлікту (що стало фірмовим стилем російської армії). Але її смерть не настала внаслідок її вбивства. Вона настала тоді, коли Росія перестала про це дбати, і це сталося майже одразу.
Надзвичайний і навіть задушливий рівень конформізму та байдужості став однією з найвизначальніших рис російської психіки, якою ми її знаємо. До смерті Політковської її матеріали були вкрай суперечливими, і країна фактично роздирала себе навпіл через те, чи вірять вони її репортажам, чи ні. Для багатьох росіян це була важка дилема — думати про жінку, яка описує звірства, які ваш брат або батько чинить за багато кілометрів від вас, або бути вірним своїй країні та своєму правителю (чи царю в такому разі). Інтенсивність і важливість поняття вірності для росіян має релігійне коріння, адже вірність є одним із ключових принципів концепції християнської російської православної віри. І у випадку їхньої демократизації це зіграло з Росією злий жарт — лише кілька людей звернули увагу на вбивство Політковської та поставилися до нього з належною серйозністю. Це був переломний момент, коли паразит байдужості заразив увесь російський менталітет і став його головною рисою. Люди в сільській Росії не переймалися, бо їхнє життя і без того було бідним і їм доводилося заздалегідь думати про виживання (і ситуація не надто змінилася). Люди в мегаполісній Росії не переймалися, бо не втратили свого комфорту через цю купу подій. Навіщо вчитися, якщо можна заплатити за оцінки? Навіщо перейматися, якщо нічого не змінюється? Навіщо щось робити, якщо це не моя робота? — це стало головною мантрою російського існування.
Це один з аргументів на підтримку твердження, яке рідко можна почути в Європі, але голосно озвучують самі росіяни: ментально Росія стала частиною Чечні. Медіаситуація є одним з індикаторів цього з погляду регіональної цензури та історичної пам’яті регіону загалом. Чечня стала піонером серед регіонів Федерації в утисках місцевої журналістики та залякуванні тих, хто критикував місцеву владу. Коли Кремль не припинив через це фінансову підтримку регіону, а натомість колосально її наростив, інші регіони зрозуміли, що ключ до отримання більшої кількості грошей — утискати, щоб вразити Кремль, а не звільнятися.
З 2001 до 2016 року Чеченська Республіка отримала понад 669,3 млрд рублів із федерального бюджету у формі субсидій, субвенцій і грантів. Уже кілька років республіка є однією з найбільш дотованих (у 2016 році більше з федерального бюджету отримала лише Республіка Інгушетія). Але навіть ці цифри можуть виявитися заниженими, оскільки нещодавно глава республіки Рамзан Кадиров розкрив, що у 2021 році Чечня отримала у 10 разів більше, ніж зазначено в офіційних даних, — 375,7 млрд рублів порівняно із заявленими 33,5 млрд. Російський економіст Сергій Алексашенко у своєму коментарі медіа ZNAK стверджує, що заява Кадирова може бути правдивою.
«Ця сума, як мені здається, охоронялася російським бюджетом — Міністерством фінансів, Кремлем — як військова таємниця, приблизно так само, як видатки на Міністерство оборони, як засекречені статті. Тому що, окрім субсидій, які існують у російському федеральному бюджеті для Чеченської Республіки, є також різні інші програми, що реалізуються на території цієї республіки», — сказав він.
Звісно, не всі в Росії одержимі такими ідеалами. Проте десять тисяч проти 140 мільйонів — не надто рівне й ефективне співвідношення. Ба більше, вбивство Політковської дало росіянам два важливі уроки — неупереджене висвітлення є загрозою, а залишитися живим — головний пріоритет. Кремль навіть значною мірою монополізував культуру телевізійних розваг — телеканали, що виробляють і транслюють контент та частково або повністю належать державі, зосереджені винятково на розважальних серіалах, стендап-шоу та скетчах (наприклад, TNT).
Існують процеси, які безумовно передвіщали смерть журналістики в Росії, — насильницьке захоплення телеканалів NTV, TV6 та TNT TV. Однак убивство Політковської, а пізніше смерть її колеги Нестемірової стали цвяхом у труні російської журналістики в її суті. Так, вона намагалася відновитися за допомогою численних медіапроєктів, але всі вони почали істерично боятися ризикувати й мати хоча б дещицю тієї мужності, яку мали їхні покійні колеги.
Багато європейців люблять використовувати такі медіа, як Meduza і TV Rain, як виправдання для російської опозиції та підтримують їх різними способами. Ситуація, коли латвійська влада відкликала ліцензію TV Rain через численні порушення в її ефірі, спричинила порожній і марний галас не лише серед європейських прихильників думки, що Росія є європейською, а й серед самих російських «опозиційних» лідерів. Відео, де генеральний директор TV Rain плаче, стало піком абсурдності медійного шуму довкола цієї історії, адже латвійська влада діяла відповідно до закону, а канал отримав ліцензію на мовлення в Нідерландах. Це було настільки абсурдно, що замість якоїсь відповідальності згадані залучені сторони намагалися змусити людей забути, що Латвія завжди була країною з одним із найсуворіших законів про медіа в ЄС. З огляду на це весь сенс «латвійського хрестового походу» TV Rain не має жодного сенсу.
Якщо уважніше придивитися до контенту обох цих медіа, можна виявити численні порушення концепції неупередженої та незалежної журналістики. Наприклад, у багатьох матеріалах і Meduza, і TV Rain зміщують фокус на російське бачення конфлікту, ігноруючи весь спектр соціальних і політичних передумов. Ба більше, зображаючи себе неупередженими джерелами інформації, вони схильні подавати інформацію із суб’єктивної точки зору з інтенсивним патерном віктимізації Росії, що дуже схоже на офіційний наратив Кремля за кордоном. Через це навіть існує теорія змови, що механізм «іноземних агентів» був створений і просуваний Кремлем, аби зібрати більше підтримки та популярності для «опозиційних» медіа в Європі та Сполучених Штатах.
Так, існують надійні незалежні російські медіа, такі як Current Time, Mediazona, та Novaya Gazeta Evropa. Але їхнього охоплення недостатньо, щоб суттєво вплинути на обставини російської реальності. Принаймні, в інфраструктурному контексті вони доступні не всюди в Росії. З огляду на те, наскільки велика країна, ідея «провідної меншості» може не спрацювати в Росії. Щоб досягти реальних та ефективних змін, ці медіа мають бути доступними для більшості вікових груп і регіонів. На жаль, наразі це видається надто нереалістичним. Але люди можуть запитати: «Чому ви так кажете?»
Можна замислитися — чому з російською демократією нічого не вийшло. Відповідь може вас здивувати — усе зводиться до російської інфраструктури. Багато європейців забувають, що Росія надзвичайно нерівномірна з погляду свого розвитку. Розрив настільки величезний, що саму Росію можна легко поділити на три окремі держави — Республіку Москви й Санкт-Петербурга, Чечню та Середню Росію. Тоді як у Чечні (зокрема в її столиці, Грозному) Кремль щедро вливає кошти, щоб приборкати регіон і утримати його при собі, Москва та Санкт-Петербург розвинені й процвітають, оскільки бізнес країни переважно зосереджений у цих двох містах, а уряд активно просуває це замість диверсифікації економіки. Середня Росія порівняно з цими містами видається окремою планетою — багато російських міст і сіл не мають доступу до газу, водопровідної води чи опалення. Є навіть значний відсоток російських населених пунктів, де школи не мають навіть належно функціонуючого громадського туалету, не кажучи вже про приватні санвузли з туалетами вдома.
Російська «опозиція» не спрацювала, бо потонула у своїй поблажливості та снобізмі. На жаль, це також величезна пастка для європейської «інтелігенції» — вони мають зрозуміти, що не все вирішується у великих містах. Протести в Росії будуть ефективними, якщо вся країна, від Краснодара до Владивостока, повстане проти режиму. Але, на жаль, люди, зайняті там виживанням, особливо ті, у кого проявляється радянський менталітет, можуть більше дбати про власні проблеми, ніж про якогось хлопця в Москві, який хоче повалити уряд. І так, ваші замки з піску зараз повністю руйнуються — російській молоді також байдуже. Російській попкультурі байдуже. Ми говоримо про країну з величезними природними ресурсами та людським потенціалом. Але, згідно з опитуванням Левада-центру 2020 року, лише 19% молодих росіян цікавляться політикою, що особливо цікаво, коли багато аспектів життя в сучасній Росії отруєні її політичною загадкою.
У всьому цьому є один важливий урок — дії мають вплив. Замість того щоб якось довести глибинній Росії, що варто йти з ним одним шляхом, Навальний завжди залишався у вакуумі демонстрації потворності режиму. Ситуація могла б бути зовсім іншою, якби він або інші російські «опозиційні» лідери здійснювали якісь критично важливі інфраструктурні проєкти в глибинній Росії, щоб люди могли самі побачити виконану роботу. Цю ідею підтверджує той факт, що багато російських місцевих губернаторів використовують ту саму техніку як частину своїх передвиборчих кампаній. Так, російські вибори — це театральна вистава, де кожен має свою роль, і так, працювати лише заради виборів і під час кампанії абсурдно, але саме так це працює, коли у вашому селі немає нормальної дороги, а є хлопець, який нарешті її зробив.
Замість роботи над такими проєктами (зокрема в освітньому напрямі) у сільській Росії, російська опозиція переважно спілкувалася сама з собою та своїми прихильниками у великих містах. Тепер, коли їм потрібна та впізнаваність, щоб повалити Путіна, вони не можуть її здобути, бо люди тут або не впізнають цих облич, або не хочуть їх упізнавати. Людині, яка знає, що таке сучасна Росія, складно уявити, як люди в (назвімо його так) Кемерові голосують за Навального чи Шульман. Дехто з них може їх знати, але не голосуватиме за них, бо вони далекі (також слід зважати на культуру ненависті до елітарності в глибинній Росії). Але може навіть не дивувати, що деякі люди там не знають цих прізвищ.
Необхідні напрями роботи зрештою загубилися в гуркоті, через який постійно проходить російська «опозиція» в гонитві за владою. Це явище настільки кумедне, що однією з кандидаток, яка справді намагалася грати з глибинною Росією у своїй виборчій кампанії та мала там кращу впізнаваність, ніж інші опозиційні кандидати, насправді була російська «Періс Гілтон» Ксенія Собчак, яка має тісні зв’язки із самим Кремлем. Ще одна «опозиційна» фігура, що викликає інтерес у цьому контексті, — стендап-комік Максим Галкін, який широко популярний у сільській Росії. Однак він ледь торкається політики в сенсі активізму та реальних проєктів, тому складно уявити, що за таких обставин він матиме значний вплив. Утім, у пошуках «рятівника Росії» Європа дивиться на Росію крізь рожеві окуляри, ігноруючи глибинну Росію як ціле. Те, що звернення до глибинної Росії та використання інфраструктурного підходу діє, підтверджує той факт, що російські міста на кордоні з країнами ЄС скептичніше ставляться до російських намірів у війні проти України. Наприклад, документальний серіал Current Time «Небезпечне сусідство» розповідає історію російських міст на кордоні з Норвегією, де обидві країни розвивали проєкт Баренц-регіону. Завдяки цьому росіяни з цих міст могли їздити до Норвегії без віз. Однак Норвегія призупинила проєкт через російську агресію проти України. Місцеві жителі висловлюють свій розпач через дії Кремля в Україні, але в порівнянні з усією країною цього все ще недостатньо.
Важко зрозуміти Росію та те, що може її змінити, сидячи в охайному й комфортному німецькому містечку чи Брюсселі. Багато європейських лідерів спрямовують чималі кошти людям та ініціативам, які взагалі не мають впливу, сподіваючись на зміни й висловлюючи розчарування, коли вони не відбуваються так, як було заплановано. На жаль, вони мають зрозуміти: наразі ефективної російської «опозиції» не існує. Вона не може існувати за сильно обмеженого медіаринку, відсутності контакту з більшістю країни та постійного внутрішнього конфлікту. Замість гонитви за «ідеальною демократичною Росією» краще працювати на рівні «нульової точки» й не сподіватися, що все зміниться за одну ніч, а визнати, що цей процес на цьому шляху може бути складним, несподіваним і вимогливим.
[1] Механізм «іноземного агента» — це російське законодавство, ухвалене 2012 року, яке вимагає, щоб некомерційні організації, які отримують іноземну допомогу та які уряд вважає залученими до політичної діяльності, реєструвалися, ідентифікували себе як «іноземних агентів» і проходили аудити. Воно передбачає економічне та практичне покарання для російських медіа, зареєстрованих як іноземні агенти, які публічно поширюють свій контент без санкціонованого застереження, а також проти осіб і людей, які поширюють контент таких медіа без застереження. Критерії відбору цих медіа та осіб є нечіткими. Список медіа та осіб, на які спрямовано дію механізму, створюється й регулярно оновлюється Кремлем та включає тих, хто в різні способи, зокрема непрямі, критикував російський уряд.
Цей текст автоматично перекладено з англомовного оригіналу, який досі доступний при зміні мови сайту на англійську